Ви точно бачили роботи іспанського митця Сальвадора Далі. Він вважав себе єдиним істинним сюрреалістом і намагався створити культ — публікуємо уривок з його мемуарів

Із часів Французької революції шириться хибна й недолуга тенденція: всякий-кожний вважає, буцімто генії (не беручи до уваги їхні твори) є людськими істотами, більш-менш подібними до решти смертних. Це неправда. А якщо це неправда щодо мене, генія нашого часу із широким духовним обхватом, справжнього генія сучасності, то це ще більша неправда, коли йдеться про геніїв, які втілюють вершинні досягнення епохи Відродження, наприклад, для майже богорівного Рафаеля.

Ця книга має на меті довести, що повсякдення генія — його сон, їжа, екстази, нігті, пчихи, кров, його життя і смерть — у корені відрізняється від решти людства. Тож ця унікальна книга є першим щоденником, писаним генієм. Ба більше — єдиним генієм, якому випала унікальна нагода взяти шлюб із геніальною Галою

— єдиною міфічною жінкою нашого часу.

Сальвадор Далі малює голову Медузи Горгони на лобі своєї дружини Гали.

Getty Images / «Бабель»

Далі з дружиною перед його картиною «Мадонна Порт-Лігат». Гала — муза Сальвадора, вона часто для нього позувала.

Getty Images / «Бабель»

Звичайно, у ньому я не розповім вам усього. У щоденнику мого вкрай таємного життя, що охоплює період з 1952 до 1963 року, назбирається чимало білих сторінок. На моє прохання та за згодою з моїм видавцем деякі роки та дні поки що мусять лишатися невідкритими. Демократичні режими не готові до публікації притаманних мені приголомшливих одкровень.

Тож я взуваю туфлі й беруся по-мазохістськи й неквапно викладати всю правду про своє виключення з групи сюрреалістів. Мені байдуже до проклять Андре Бретона

, який не пробачив того, що я залишився останнім і єдиним істинним сюрреалістом, однак важливо, щоби, коли ці сторінки побачать світ, усі дізнались, як все було насправді. А для цього я маю звернутися до свого дитинства.

Уперше розгорнувши якусь із праць Ніцше, я був глибоко вражений. Чорним по білому він відважно проголосив: «Бог помер!». Як?! Щойно дізнавшись про те, що Бога не існує, я мусив усвідомити факт його смерті?! Тоді в мене зʼявилися перші підозри. Заратустра

видався мені величним героєм, царствений дух якого мене чарував, та водночас він видавав себе дитячими витівками, які навіть я, малий Далі, уже переріс. Одного дня я мав перевершити його у величі!

Після першого ж прочитання «Так казав Заратустра»

я мав власне уявлення про Ніцше. То був слабкодух, який дозволив собі збожеволіти, хоча головне в цій сфері — не втратити розум! Усі ці роздуми наштовхнули мене на моє перше гасло, яке згодом стало лейтмотивом мого життя: «Єдина різниця між мною і божевільним — це те, що я не божевільний!».

За три дні я усотав

і перетравив Ніцше. Після цього хижацького бенкету залишалась тільки одна деталь з образу філософа, єдина не розгризена кістка: вуса! Пізніше Федеріко Гарсіа Лорка, зачарований вусами Гітлера, заявить, що «вуса є трагічною константою чоловічого обличчя». Тож навіть вусами я мусив переважити Ніцше! Але мої мали бути не понурими, катастрофічними, насиченими музикою Вагнера й баварською імлою. Аж ніяк! Мої вуса мали бути витонченими, імперіалістичними, ультрараціоналістичними, спрямованими до неба, достоту вертикальний містицизм та суворо ієрархічні іспанські профспілки.

Я намірявся стати Ніцше для всього ірраціонального. Лише я, войовничий раціоналіст, знав, чого прагнув: заради своєї мети я не піддався б ірраціональному — самозакоханому й покірному ірраціональному, любому багатьом, — навпаки, я дав би йому бій заради цілковитого завоювання. Тим часом усі мої друзі занурювались в ірраціональне, піддаючись, як і більшість — як і, власне, сам Ніцше, — романтичним слабкостям.

Зрештою, всотавши все, що на той момент опублікували сюрреалісти, спираючись на Лотреамона

й Маркіза де Сада

Довідка

Французький письменник, філософ і учасник Французької революції. У творах обстоював ідеї абсолютної свободи, без обмежень моралі, релігії чи закону.

, я приєднався до групи, озброївшись крайнім єзуїтством і потайки не полишаючи думки невдовзі очолити рух. Навіщо відчувати християнські докори сумління до свого нового батька, Андре Бретона, якщо мені аж ніяк не було шкода того, хто дійсно дав мені життя? Тож я сприйняв сюрреалізм у буквальному значенні, не забувши ні кров, ні екскременти, якими його носії приправляли свої діатриби

Довідка

Гострі, критичні або обурливі висловлювання.

. Так само як, читаючи батькові книжки, я хотів стати істинним атеїстом, я перетворився на такого сумлінного учня сюрреалістів, що невдовзі мене вважали єдиним «цілісним сюрреалістом». Причому настільки, що зрештою мене вигнали з групи за те, що я був занадто сюрреалістичний.

У той час, коли [Андре] Бретон і чути не хотів про релігію, я, звісно ж, намірявся винайти новий культ — одночасно садистський, мазохістський, фантастичний, параноїдальний. До ідеї нової релігії мене підштовхнули праці Огюста Конта

. Можливо, сюрреалістам вдасться завершити розпочате і не доведене до кінця філософом.

Та спершу я мав зацікавити Містикою великого жерця Андре Бретона. Я збирався пояснити йому: якщо все, що ми захищаємо, істинне, то ми мусимо додати до цього містично-релігійний зміст. Зізнаюся, вже тоді я передчував, що зрештою ми повернемося до римо-католицької апостольської віри, сяйво якої потроху сліпило мене. На всі мої аргументи Бретон відповідав посмішкою та цитатами з Феєрбаха

, завдяки якому тепер нам відомо, що іноді філософія вихоплюється в ідеалізм — тоді ми цього ще не знали.

Андре Бретон «у костюмі льотчика на чорному тлі».

Man Ray / «Бабель»

Сальвадор Далі шукає натхнення за своєю креслярською дошкою. Він вважає, що найкраще це робити лежачи, червень 1946 року.

Getty Images / «Бабель»

Поки я читав Огюста Конта, аби закласти міцні підвалини нового культу, Гала виявляла більше позитивізму, ніж я. А й справді, цілі дні вона проводила в художніх крамницях, в антикварів і реставраторів, купляючи для мене пензлі, лаки та інше знаряддя, яке дозволило б малювати по-справжньому того дня, коли мені нарешті набридне клеїти картинки та клапті паперу на полотно. Звісно, я і чути не хотів про техніку, творячи власну космогонію а-ля Далі з рідкими годинниками, що вістили розпад матерії, із завислими в просторі яйцями, з янголоподібними яскравими спалахами-фосфенами — згадками про втрачений рай материнського лона. Я не мав часу навіть на те, аби домальовувати свої полотна. Достатньо було й того, що моє послання зрозуміли. Наступне покоління завершить і відшліфує мої творіння.

Ще двічі я лицемірно переконував Бретона прийняти мою майбутню релігію. Він мене не чув. Тож я припинив наполягати. Ми бачились дедалі рідше. Коли у 1940 році Бретон перебрався до Нью-Йорка, у день його прибуття я зателефонував, привітав і попросив про зустріч, яку він призначив на наступний день. Я хотів розповісти йому про нову ідеологічну платформу для наших ідей. Ми мусили запустити великий містичний рух, який певною мірою мав удосконалити наш сюрреалістичний досвід і назавжди відвернути його від діалектичного матеріалізму!

Але того ж вечора від друзів я дізнався, що Бретон знову обмовляє мене, називаючи гітлерівцем. Це було надто несправедливо й небезпечно, тож я не міг дозволити собі побачитися з Бретоном. Відтоді ми не зустрічалися.