Три роки тому в ці дні тривали бої за Маріуполь. Маріупольці, які вижили під час блокади, розказують, як вони втратили близьких, врятували інших і продовжують жити без дому

Автор:
Валерія Цуба
Редактор:
Катерина Коберник
Дата:
Три роки тому в ці дні тривали бої за Маріуполь. Маріупольці, які вижили під час блокади, розказують, як вони втратили близьких, врятували інших і продовжують жити без дому

Катерина Бандус / «Бабель»

З 24 лютого по 20 травня 2022 року тривали бої за Маріуполь. За три місяці росіяни майже повністю зруйнували місто, лікарні, інфраструктуру. Маріупольці гинули під обстрілами, вмирали від голоду, холоду і відсутності медичної допомоги. Росіяни зривали евакуацію цивільних і обстрілювали евакуаційний транспорт. Скільки саме людей загинули в місті під час боїв, невідомо — росіяни не пустили в Маріуполь незалежних спостерігачів і досі приховують кількість жертв. Місцева українська влада казала, що йдеться про більш як двадцять тисяч загиблих. Human Rights Watch повідомляло про щонайменше вісім тисяч. «Бабель» зібрав три історії маріупольців, які вижили, втратили близьких і врятували інших. Дівчини, що вивезла з оточеного міста родину. Дружини військового, що разом із сином жила в бункері «Азовсталі»

Металургійний комбінат, його бункери стали прихистком як для військових, так і для цивільних. Та російські бомби пробивали навіть бункери, тому в стінах заводу було багато загиблих. Попри обстріли та нестачу зброї військові чинили спротив на території заводу до травня.
. Бізнесмена, що врятував десятки людей від смерті й голоду, а сам лишився без допомоги.

1

Анастасія, 29 років. Дружина військового Андрія і мама 7-річного Івана. Провела в Маріуполі 86 днів. Однією з останніх вийшла із сином з бункера «Азовсталі».

У Маріуполі я була завідувачкою аптеки. З 24 лютого по 3 березня ми ще з двома співробітниками продавали людям ліки — черга тягнулася по всій вулиці, люди брали все, особливо для дітей — харчування, підгузки, ліки від температури. Тоді дуже багато людей хворіло. Третього березня коло аптеки прилетіло. Коли прийшли туди — аптеки вже не було: від ударних хвиль повилітали вікна, а ще пройшлись мародери.

Від обстрілів ми ховались у квартирі всією родиною: я, бабуся, мій 4-річний син, дядько з дружиною та їхні двоє дітей — 7-річна донька і 15-річний син. Вода, газ і світло зникли майже одразу. Їжу виходили варити на вулицю. Чоловік приходив через день і приносив настільні ігри. Досі дивуюсь, де він їх знаходив. Спали в одязі. Позмінно чергували вночі у вітальні, коли були найсильніші обстріли. Наша квартира була неподалік «Азовсталі» — ми бачили, як туди роблять скиди. Черговий дивився у вікно, і коли з’являлося зарево, ми мали менше за хвилину, щоб схопити дітей і побігти в спільний тамбур. Іноді ми буквально тримали двері квартири руками, бо їх хитало від ударних хвиль.

«Азовсталь».

Getty Images / «Бабель»

Десятого березня на околиці міста зайшли росіяни, і чоловік вивіз нас усіх у бункер «Азовсталі», де він воював. За місяць наш будинок розбомбили і він просто склався. У бункері нас було 42 людини, з них 11 дітей. Нам допомогли обладнати щось типу ліжок, укривались фуфайками, робили з них подушки. Темно, холодно, сиро — слова, що найкраще описують той бункер.

Мій син був там найменшим і постійно просив їсти. Їжа в бункері була лише в одній кімнаті, ключі від неї мали чоловік і дружина, що готували обіди. Коли син якось вночі прокинувся і сказав «мамочко, я хочу їсти», та жінка з ключами почула, пішла в комору, дістала жменьку печива і під кофтиною принесла до нашого ліжка. Якби хтось дізнався, було б недобре — їсти хотіли всі, і в багатьох були діти.

Один раз на добу подружжя виходило на вулицю і варило суп. Це була дев’ятилітрова каструля зі жменею макаронів, і в кращому випадку — банкою тушонки або рибною консервою для смаку. Іноді Андрій приносив муку, галетне печиво, цукор. Все це клали в спільні запаси. Коли в когось у кишені знайшлося два вже засохлі яблука, порізали на тонесенькі скибочки і роздали дітям.

Бункер «Азовсталі». Анастасія тримає свого сина Івана на руках.

Особисті архіви героїв / «Бабель»

В бункері ніколи не говорили про політику. Ми вірили, що все буде добре. Андрій казав, що ось-ось їм обіцяють підвезти зброю, чекати лишилось трішки. Військові вірили, що Маріуполь залишиться нашим. Конфлікти були лише через їжу, коли хтось щось знаходив і не ділився.

Іноді я виводила сина на вулицю, щоб він не забував, що таке сонячне світло. Коли виходили, часто починались обстріли. Ми знали, скільки часу є сховатися після виходу артилерії, знали звуки різних снарядів. Були моменти, коли я хапала сина на руки і летіла так, що взуття з ніг злітало.

Коли починались обстріли «Азовсталі», всі 42 людини збирались разом і чекали. Було відчуття, що бункер водить хвилями, могло і двері вирвати. В ті моменти я притискала сина сильніше, щоб як щось станеться, він був поруч.

Потім зник чоловік — просто не прийшов за день, два, тиждень. Я нічого не чула про нього близько місяця. А потім зустріла його побратима і передала ним записку, яку написали разом із сином: «Тато, ми тебе дуже любимо і сумуємо. Твій син Іван». Через три дні цей побратим повернувся з відповіддю. Чоловіка важко поранили і він лежав у шпиталі заводу. На заводі ми більше не бачились — він вийшов у полон.

Лист, який Анастасія із сином написали Андрію.
Лист-відповідь Андрія.

Лист, який Анастасія із сином написали Андрію. Лист-відповідь Андрія.

Особисті архіви героїв / «Бабель»

Евакуювалися ми в середині травня, коли вже не сподівались вижити — їжі не лишилося взагалі. Евакуацію зривалась рази три-чотири через обстріли. Наш бункер евакуювали останнім. У сина на чобітках, у яких він пробув усю блокаду, відірвалися липучки, я на ходу просто обмотала йому ноги скотчем. І так ми ще понад годину йшли пішки дорогою, побитою снарядами.

Коли виходили з «Азовсталі», мене зустрів Денис Прокопенко

Герой України, один з командирів «Азову».
. Він знав, що ми родина військового, і єдине, що попросив — під час фільтрації нікому не говорити, що мій чоловік служить. Сказав придумати якусь історію. Ми вигадали, що Андрій моряк і пішов у рейс. Розказали сину, що тато в морі рибалить — він повірив.

На фільтрації нас обшукали і змушували писати, що українські військові нас мало не розстріляли. Я відмовилась. У мене в телефоні не було жодного фото чоловіка, всім казала, що він в рейсі. Але російський солдат десь знайшов фото мого чоловіка у військовій формі і спитав: «Це твій чоловік?»

В оригіналі «Это твой муж?» — рос.
. Я заперечила. Він показав ще одне фото, де ми всі втрьох і Андрій тримає сина на руках. Після цього вони мовчки відправили всіх родичів в один з наметів, а мене із сином залишили окремо. Так ми просиділи до вечора, поки я не попросила відправити сина до бабусі. Перед цим віддала їй свідоцтво про народження Вані, бо не знала, що буде далі.

Анастасія навчає сина в бункері на «Азовсталі».

Особисті архіви героїв / «Бабель»

Шестеро людей шість годин мене допитували, показували відео катувань і обіцяли зробити те саме. На відео людям відрізали вуха і пальці. Мені казали, що чоловік мене зрадив і вже обіймає високу посаду в Росії. Казали, що треба їхати в Донецьк і там ми з ним зустрінемось. На фільтрації ми були три дні. Червоний Хрест дав телефон подзвонити мамі в Київ. Перше, що я їй сказала: «Тільки не плач».

Я поїхала до мами, щоб боротися за повернення чоловіка з полону. Восени Андрія обміняли, а після реабілітації він повернувся на службу. Каже, що стоятиме, доки останній полонений не буде вдома. Я, Ваня і мама зараз у Німеччині. Син навчається в місцевій школі та дистанційно в київській — ми не полишаємо думок повернутись додому. Мій дядько з дружиною та дітьми виїхали до Чехії.

Бабуся поїхала до родичів у Росію. Вони нібито тримали нейтралітет, але коли бабуся почала розказувати, хто і як по нас стріляв у Маріуполі, почались конфлікти. Вони не вірили. Бабуся повернулася в Маріуполь у вцілілу квартиру дядька. Потім замість знищеної двокімнатної квартири їй дали однокімнатну.

У Маріуполі живуть не лише ті, хто за Росію. Є люди, яким просто немає куди подітися. Особливо якщо це пенсіонери. В Україні їм нема за що винаймати квартиру. Моя бабуся ніколи не підтримувала Росію — людина просто живе.

Наш Маріуполь зараз зовсім «чужий». Там багато переселенців з Росії.

Getty Images / «Бабель»

2

Яніна, 27 років. У 2022 році евакуювала з Маріуполя частину своєї сімʼї. Бабуся загинула під обстрілами.

У Маріуполі жила вся моя родина — мама, сестра, тато і дві бабусі. Мої батьки розлучені багато років. Тато жив зі своєю мамою на проспекті Свободи. Їхній район найбільше обстрілювали з перших днів вторгнення. Мама, сестра та інша бабуся — всі були в одній квартирі, на Морському бульварі. Все це Лівобережний район.

Другого березня зв’язок з усією родиною зник. Тато — лежачий, переніс два інсульти, мав цукровий діабет. Бабусі 8 березня 2022-го виповнилося 88 років. Я знала, що вони про себе не подбають. Десятого березня до мене дозвонилась мама — вона готувала їжу надворі, питала, чи можна їх евакуювати. Це було неможливо — евакуація йшла лише з правого берега. На лівий всі дороги були заблоковані.

У березні в одному з маріупольських чатів я побачила фото татового будинку — на його місці було обгоріле щось. Через знайомих я знайшла татову сусідку. Вона сказала, що бабуся загинула від вибухової хвилі в ніч на 13 березня. А 20 березня прилетіло вже в сам будинок. Вікон і дверей тоді вже не було. Тато покликав на допомогу і його почули, винесли з палаючого під’їзду, а куди саме — ніхто не знав. Мама із сестрою не раз, ризикуючи життям, ходили до будинку його шукати. Кожного разу проходили кілометри поміж зруйнованих домівок, серед трупів і могил на подвір’ях.

Дім і квартира, де мешкали тато й бабуся Яніни.

Дім і квартира, де мешкали тато й бабуся Яніни.

Особисті архіви героїв / «Бабель»

Вони знайшли його в іншому під’їзді — напівоголеного на холодній підлозі. У нього обмерзли кінцівки. Ліків не було. Він помирав. Мама передала його волонтерами так званої «ДНР», які евакуювали його з Маріуполя. І про всяк випадок на копії його паспорта написала мій номер телефону. Куди його повезли, ми не знали.

Девʼятнадцятого квітня, в день народження тата, мені прийшло смс, що він у лікарні в Новоазовську. Написала інша пацієнтка. Згодом його перевезли в Макіївку. Там мені вдалось знайти людей, які погодились його відвідувати і через яких ми з ним іноді обмінювались голосовими.

У Маріуполі «ДНРівці» і «кадировці» знущались над людьми. Задля розваг висипали ящики печива й спостерігали, як люди ледь не б’ються за них. Або просто кидали їжу з автівок у натовп. Мамі якось дісталось відерце протухлих курячих сердечок. Вона їх замаринувала в оцті, зварила на вогнищі кашу і казала, що це свято для шлунку. Їжі вже майже не було. Деякі наші сусіди перейшли на бік росіян.

Getty Images / «Бабель»

У травні на лівому березі стало спокійніше — все летіло на «Азовсталь». Я вирішила вивозити маму, сестру і бабусю через Донецьк у Росію і Європу. Після кількох спроб перевізник знайшовся. Придумали легенду, що мама їде викладати російську в школі. Наша єдина адекватна російська родичка погодилась, щоб на кордоні вони назвали її адресу. На російському кордоні був допит, але все вийшло.

Бабуся, мама і сестра Яніни.

Особисті архіви героїв / «Бабель»

Ми зустрілися в Ризі й звідти повернулись в Україну. Тата привезли до нас

Із цим Яніні допомогла організація Helping to Leave, яка евакуює українців з тимчасово окупованих територій.
з Макіївки 16 серпня 2022 року. Там за ним не доглядали, умови були жахливі. Через рік він помер. Це сталось раптово.

У Маріуполі залишаються наші родичі, але я їх такими вже не вважаю — вони обрали Росію. В місті є друзі мого тата, що іноді підтримують з нами зв’язок, вони проукраїнські. Молоді люди, мої колишні однокласники поїхали з міста. Я зараз живу на дві країни. А мої мама, сестра і бабуся — в Україні.

3

Максим, підприємець з Маріуполя. До кінця березня 2022 року власним коштом вивозив з міста людей і привозив продукти.

Двадцять четвертого лютого ми з родиною прокинулись у Маріуполі — місті, в якому я прожив усе життя. Там у мене був бізнес, житло. Перше, що зробив, — вивіз у безпечне місце дружину й доньку.

В місті лишилось багато моїх близьких і друзів — я хотів їх вивезти. Моя імпровізована база була в нашому літньому будиночку в Мелекиному — це село за 20 кілометрів від Маріуполя. Туди евакуювали багато людей, а я звідти проривався в Маріуполь.

Максим у своєму авто дорогою до Маріуполя.

Особисті архіви героїв / «Бабель»

За день встигав зробити максимум три ходки на своїй машині. Спочатку возив знайомих, потім спрацювало «сарафанне радіо» і почали звертатися знайомі знайомих. Вивозив усіх в найближчі селища: Мелекине, Мангуш та Нікольське. Далі люди вже самі вирішували, куди їхати.

Всі шляхи контролювали росіяни. Звернеш «не туди» — перед тобою орда солдатів: заламують руки, обшукують, дають «попередження». Іноді йшов пішки, щоб не привертати уваги й не пробити колеса — дороги були розбиті, всипані уламками.

Getty Images / «Бабель»

У Маріуполі люди голодували. Всіх, хто їхав у місто забирати родичів, я просив везти їжу. Сам шукав її спочатку в Запоріжжі. Коли там полиці стали порожніми — поїхав до Дніпра. Возив звідти. Були випадки, коли люди евакуювалися з Маріуполя і брали з собою продукти. Доводилося сваритися і переконувати, щоб лишили для тих, хто виїхати не міг.

Пакунки з допомогою маріупольцям.

Особисті архіви героїв / «Бабель»

Вулиці були вкриті тілами, не просто тілами, а частинами тіл. Люди швидко до цього звикли. Під рукою завжди була лопата, щоб ховати загиблих. Якось міна впала прямо біля машини, коли я видавав їжу. Двох людей поранило, а в мене лише контузія. Бачив, як обвалилась частина будинку. Людей заблокувало, я чув їхні крики і не міг допомогти. А згодом все затихло.

Поховання у дворі багатоповерхівки.

Getty Images / «Бабель»

Я не встиг врятувати свого батька. Знайшов його вже мертвим — він загинув від ударної хвилі.

Місцева влада виїхала в перші дні й не було жодної допомоги ні з евакуацією, ні з постачанням продуктів.

Деякі люди поводились негідно. Хтось брав гроші за евакуацію, сам виїздив, а люди лишались у пастці. Хтось просив привезти бензин, щоб виїхати, і коли я привозив, просили лишити каністру, а вони ніби ще подумають. Хоч цей бензин міг комусь врятувати життя.

Евакуаційні авто.

Особисті архіви героїв / «Бабель»

Наприкінці березня я перестав їздити в Маріуполь. Росіяни вже не пускали, хоч я намагався і стояв у чергах на вʼїзд. У квітні люди опинилися в блокаді.

Коли ми з родиною поїхали на захід країни — я розчарувався в людях. У нас не було грошей, бізнесу, але житло нам здавали втричі дорожче за звичайну ціну. Здавали люди, які самі виїхали в Німеччину. Всі брали з нас максимально. Я за копійки продав своє авто, щоб були хоч якісь гроші.

Наприкінці 2022 року ми з дружиною і донькою виїхали в Канаду. Ці два роки я робив усе, щоб дати доньці шанс на безпечне майбутнє.

Чи повернусь у Маріуполь — не знаю. Мені буде важко ходити рідними вулицями, проїжджати біля будинку, де жив батько. Ті, хто перечекав блокаду в підвалах, — не так травмовані. А я побачив те, чого не забуду ніколи.

Маріуполь, березень 2022 року.

Особисті архіви героїв / «Бабель»

Щоб маріупольці могли повернутись додому — підтримайте ЗСУ, скиньте донат «Повернись живим».