Три роки тому в ці дні тривали бої за Маріуполь. Маріупольці, які вижили під час блокади, розказують, як вони втратили близьких, врятували інших і продовжують жити без дому

1

Анастасія, 29 років. Дружина військового Андрія і мама 7-річного Івана. Провела в Маріуполі 86 днів. Однією з останніх вийшла із сином з бункера «Азовсталі».

У Маріуполі я була завідувачкою аптеки. З 24 лютого по 3 березня ми ще з двома співробітниками продавали людям ліки — черга тягнулася по всій вулиці, люди брали все, особливо для дітей — харчування, підгузки, ліки від температури. Тоді дуже багато людей хворіло. Третього березня коло аптеки прилетіло. Коли прийшли туди — аптеки вже не було: від ударних хвиль повилітали вікна, а ще пройшлись мародери.

Від обстрілів ми ховались у квартирі всією родиною: я, бабуся, мій 4-річний син, дядько з дружиною та їхні двоє дітей — 7-річна донька і 15-річний син. Вода, газ і світло зникли майже одразу. Їжу виходили варити на вулицю. Чоловік приходив через день і приносив настільні ігри. Досі дивуюсь, де він їх знаходив. Спали в одязі. Позмінно чергували вночі у вітальні, коли були найсильніші обстріли. Наша квартира була неподалік «Азовсталі» — ми бачили, як туди роблять скиди. Черговий дивився у вікно, і коли з’являлося зарево, ми мали менше за хвилину, щоб схопити дітей і побігти в спільний тамбур. Іноді ми буквально тримали двері квартири руками, бо їх хитало від ударних хвиль.

Десятого березня на околиці міста зайшли росіяни, і чоловік вивіз нас усіх у бункер «Азовсталі», де він воював. За місяць наш будинок розбомбили і він просто склався. У бункері нас було 42 людини, з них 11 дітей. Нам допомогли обладнати щось типу ліжок, укривались фуфайками, робили з них подушки. Темно, холодно, сиро — слова, що найкраще описують той бункер.

Мій син був там найменшим і постійно просив їсти. Їжа в бункері була лише в одній кімнаті, ключі від неї мали чоловік і дружина, що готували обіди. Коли син якось вночі прокинувся і сказав «мамочко, я хочу їсти», та жінка з ключами почула, пішла в комору, дістала жменьку печива і під кофтиною принесла до нашого ліжка. Якби хтось дізнався, було б недобре — їсти хотіли всі, і в багатьох були діти.

Один раз на добу подружжя виходило на вулицю і варило суп. Це була дев’ятилітрова каструля зі жменею макаронів, і в кращому випадку — банкою тушонки або рибною консервою для смаку. Іноді Андрій приносив муку, галетне печиво, цукор. Все це клали в спільні запаси. Коли в когось у кишені знайшлося два вже засохлі яблука, порізали на тонесенькі скибочки і роздали дітям.

В бункері ніколи не говорили про політику. Ми вірили, що все буде добре. Андрій казав, що ось-ось їм обіцяють підвезти зброю, чекати лишилось трішки. Військові вірили, що Маріуполь залишиться нашим. Конфлікти були лише через їжу, коли хтось щось знаходив і не ділився.

Іноді я виводила сина на вулицю, щоб він не забував, що таке сонячне світло. Коли виходили, часто починались обстріли. Ми знали, скільки часу є сховатися після виходу артилерії, знали звуки різних снарядів. Були моменти, коли я хапала сина на руки і летіла так, що взуття з ніг злітало.

Коли починались обстріли «Азовсталі», всі 42 людини збирались разом і чекали. Було відчуття, що бункер водить хвилями, могло і двері вирвати. В ті моменти я притискала сина сильніше, щоб як щось станеться, він був поруч.

Потім зник чоловік — просто не прийшов за день, два, тиждень. Я нічого не чула про нього близько місяця. А потім зустріла його побратима і передала ним записку, яку написали разом із сином: «Тато, ми тебе дуже любимо і сумуємо. Твій син Іван». Через три дні цей побратим повернувся з відповіддю. Чоловіка важко поранили і він лежав у шпиталі заводу. На заводі ми більше не бачились — він вийшов у полон.

Лист, який Анастасія із сином написали Андрію.

Особисті архіви героїв / «Бабель»

Лист-відповідь Андрія.

Особисті архіви героїв / «Бабель»

Евакуювалися ми в середині травня, коли вже не сподівались вижити — їжі не лишилося взагалі. Евакуацію зривалась рази три-чотири через обстріли. Наш бункер евакуювали останнім. У сина на чобітках, у яких він пробув усю блокаду, відірвалися липучки, я на ходу просто обмотала йому ноги скотчем. І так ми ще понад годину йшли пішки дорогою, побитою снарядами.

Коли виходили з «Азовсталі», мене зустрів Денис Прокопенко. Він знав, що ми родина військового, і єдине, що попросив — під час фільтрації нікому не говорити, що мій чоловік служить. Сказав придумати якусь історію. Ми вигадали, що Андрій моряк і пішов у рейс. Розказали сину, що тато в морі рибалить — він повірив.

На фільтрації нас обшукали і змушували писати, що українські військові нас мало не розстріляли. Я відмовилась. У мене в телефоні не було жодного фото чоловіка, всім казала, що він в рейсі. Але російський солдат десь знайшов фото мого чоловіка у військовій формі і спитав: «Це твій чоловік?». Я заперечила. Він показав ще одне фото, де ми всі втрьох і Андрій тримає сина на руках. Після цього вони мовчки відправили всіх родичів в один з наметів, а мене із сином залишили окремо. Так ми просиділи до вечора, поки я не попросила відправити сина до бабусі. Перед цим віддала їй свідоцтво про народження Вані, бо не знала, що буде далі.

Шестеро людей шість годин мене допитували, показували відео катувань і обіцяли зробити те саме. На відео людям відрізали вуха і пальці. Мені казали, що чоловік мене зрадив і вже обіймає високу посаду в Росії. Казали, що треба їхати в Донецьк і там ми з ним зустрінемось. На фільтрації ми були три дні. Червоний Хрест дав телефон подзвонити мамі в Київ. Перше, що я їй сказала: «Тільки не плач».

Я поїхала до мами, щоб боротися за повернення чоловіка з полону. Восени Андрія обміняли, а після реабілітації він повернувся на службу. Каже, що стоятиме, доки останній полонений не буде вдома. Я, Ваня і мама зараз у Німеччині. Син навчається в місцевій школі та дистанційно в київській — ми не полишаємо думок повернутись додому. Мій дядько з дружиною та дітьми виїхали до Чехії.

Бабуся поїхала до родичів у Росію. Вони нібито тримали нейтралітет, але коли бабуся почала розказувати, хто і як по нас стріляв у Маріуполі, почались конфлікти. Вони не вірили. Бабуся повернулася в Маріуполь у вцілілу квартиру дядька. Потім замість знищеної двокімнатної квартири їй дали однокімнатну.

У Маріуполі живуть не лише ті, хто за Росію. Є люди, яким просто немає куди подітися. Особливо якщо це пенсіонери. В Україні їм нема за що винаймати квартиру. Моя бабуся ніколи не підтримувала Росію — людина просто живе.

Наш Маріуполь зараз зовсім «чужий». Там багато переселенців з Росії.

2

Яніна, 27 років. У 2022 році евакуювала з Маріуполя частину своєї сімʼї. Бабуся загинула під обстрілами.

У Маріуполі жила вся моя родина — мама, сестра, тато і дві бабусі. Мої батьки розлучені багато років. Тато жив зі своєю мамою на проспекті Свободи. Їхній район найбільше обстрілювали з перших днів вторгнення. Мама, сестра та інша бабуся — всі були в одній квартирі, на Морському бульварі. Все це Лівобережний район.

Другого березня зв’язок з усією родиною зник. Тато — лежачий, переніс два інсульти, мав цукровий діабет. Бабусі 8 березня 2022-го виповнилося 88 років. Я знала, що вони про себе не подбають. Десятого березня до мене дозвонилась мама — вона готувала їжу надворі, питала, чи можна їх евакуювати. Це було неможливо — евакуація йшла лише з правого берега. На лівий всі дороги були заблоковані.

У березні в одному з маріупольських чатів я побачила фото татового будинку — на його місці було обгоріле щось. Через знайомих я знайшла татову сусідку. Вона сказала, що бабуся загинула від вибухової хвилі в ніч на 13 березня. А 20 березня прилетіло вже в сам будинок. Вікон і дверей тоді вже не було. Тато покликав на допомогу і його почули, винесли з палаючого під’їзду, а куди саме — ніхто не знав. Мама із сестрою не раз, ризикуючи життям, ходили до будинку його шукати. Кожного разу проходили кілометри поміж зруйнованих домівок, серед трупів і могил на подвір’ях.

Особисті архіви героїв / «Бабель»

Дім і квартира, де мешкали тато й бабуся Яніни.

Особисті архіви героїв / «Бабель»

Вони знайшли його в іншому під’їзді — напівоголеного на холодній підлозі. У нього обмерзли кінцівки. Ліків не було. Він помирав. Мама передала його волонтерами так званої «ДНР», які евакуювали його з Маріуполя. І про всяк випадок на копії його паспорта написала мій номер телефону. Куди його повезли, ми не знали.

Девʼятнадцятого квітня, в день народження тата, мені прийшло смс, що він у лікарні в Новоазовську. Написала інша пацієнтка. Згодом його перевезли в Макіївку. Там мені вдалось знайти людей, які погодились його відвідувати і через яких ми з ним іноді обмінювались голосовими.

У Маріуполі «ДНРівці» і «кадировці» знущались над людьми. Задля розваг висипали ящики печива й спостерігали, як люди ледь не б’ються за них. Або просто кидали їжу з автівок у натовп. Мамі якось дісталось відерце протухлих курячих сердечок. Вона їх замаринувала в оцті, зварила на вогнищі кашу і казала, що це свято для шлунку. Їжі вже майже не було. Деякі наші сусіди перейшли на бік росіян.

У травні на лівому березі стало спокійніше — все летіло на «Азовсталь». Я вирішила вивозити маму, сестру і бабусю через Донецьк у Росію і Європу. Після кількох спроб перевізник знайшовся. Придумали легенду, що мама їде викладати російську в школі. Наша єдина адекватна російська родичка погодилась, щоб на кордоні вони назвали її адресу. На російському кордоні був допит, але все вийшло.

Ми зустрілися в Ризі й звідти повернулись в Україну. Тата привезли до нас з Макіївки 16 серпня 2022 року. Там за ним не доглядали, умови були жахливі. Через рік він помер. Це сталось раптово.

У Маріуполі залишаються наші родичі, але я їх такими вже не вважаю — вони обрали Росію. В місті є друзі мого тата, що іноді підтримують з нами зв’язок, вони проукраїнські. Молоді люди, мої колишні однокласники поїхали з міста. Я зараз живу на дві країни. А мої мама, сестра і бабуся — в Україні.

3

Максим, підприємець з Маріуполя. До кінця березня 2022 року власним коштом вивозив з міста людей і привозив продукти.

Двадцять четвертого лютого ми з родиною прокинулись у Маріуполі — місті, в якому я прожив усе життя. Там у мене був бізнес, житло. Перше, що зробив, — вивіз у безпечне місце дружину й доньку.

В місті лишилось багато моїх близьких і друзів — я хотів їх вивезти. Моя імпровізована база була в нашому літньому будиночку в Мелекиному — це село за 20 кілометрів від Маріуполя. Туди евакуювали багато людей, а я звідти проривався в Маріуполь.

За день встигав зробити максимум три ходки на своїй машині. Спочатку возив знайомих, потім спрацювало «сарафанне радіо» і почали звертатися знайомі знайомих. Вивозив усіх в найближчі селища: Мелекине, Мангуш та Нікольське. Далі люди вже самі вирішували, куди їхати.

Всі шляхи контролювали росіяни. Звернеш «не туди» — перед тобою орда солдатів: заламують руки, обшукують, дають «попередження». Іноді йшов пішки, щоб не привертати уваги й не пробити колеса — дороги були розбиті, всипані уламками.

У Маріуполі люди голодували. Всіх, хто їхав у місто забирати родичів, я просив везти їжу. Сам шукав її спочатку в Запоріжжі. Коли там полиці стали порожніми — поїхав до Дніпра. Возив звідти. Були випадки, коли люди евакуювалися з Маріуполя і брали з собою продукти. Доводилося сваритися і переконувати, щоб лишили для тих, хто виїхати не міг.

Вулиці були вкриті тілами, не просто тілами, а частинами тіл. Люди швидко до цього звикли. Під рукою завжди була лопата, щоб ховати загиблих. Якось міна впала прямо біля машини, коли я видавав їжу. Двох людей поранило, а в мене лише контузія. Бачив, як обвалилась частина будинку. Людей заблокувало, я чув їхні крики і не міг допомогти. А згодом все затихло.

Я не встиг врятувати свого батька. Знайшов його вже мертвим — він загинув від ударної хвилі.

Місцева влада виїхала в перші дні й не було жодної допомоги ні з евакуацією, ні з постачанням продуктів.

Деякі люди поводились негідно. Хтось брав гроші за евакуацію, сам виїздив, а люди лишались у пастці. Хтось просив привезти бензин, щоб виїхати, і коли я привозив, просили лишити каністру, а вони ніби ще подумають. Хоч цей бензин міг комусь врятувати життя.

Наприкінці березня я перестав їздити в Маріуполь. Росіяни вже не пускали, хоч я намагався і стояв у чергах на вʼїзд. У квітні люди опинилися в блокаді.

Коли ми з родиною поїхали на захід країни — я розчарувався в людях. У нас не було грошей, бізнесу, але житло нам здавали втричі дорожче за звичайну ціну. Здавали люди, які самі виїхали в Німеччину. Всі брали з нас максимально. Я за копійки продав своє авто, щоб були хоч якісь гроші.

Наприкінці 2022 року ми з дружиною і донькою виїхали в Канаду. Ці два роки я робив усе, щоб дати доньці шанс на безпечне майбутнє.

Чи повернусь у Маріуполь — не знаю. Мені буде важко ходити рідними вулицями, проїжджати біля будинку, де жив батько. Ті, хто перечекав блокаду в підвалах, — не так травмовані. А я побачив те, чого не забуду ніколи.

Щоб маріупольці могли повернутись додому — підтримайте ЗСУ, скиньте донат «Повернись живим».