За чотири години до запуску першого американця в космос.
[Шепард] витримав 120 повних симуляцій свого польоту, симуляцій, що охоплювали найменші деталі: удосвіта його будив офіційний лікар астронавтів, доктор Вільям Даґлас, проводив медичний огляд, тоді на Шепарда припасовували всі можливі біодатчики, пхали йому в пряму кишку термометр, одягали скафандр, чіпляли кисневу систему та переговорний пристрій, везли на стартовий майданчик, «заштовхували», так би мовити, астронавта в капсулу, задраювали люк, і всяке таке. Навіть висмоктували з капсули повітря й наповнювали її чистим киснем. Шепард один за одним проходив симульовані польоти й аварійні припинення в самій капсулі, наче колись у процедурному тренажері.
Бляшанку [капсулу для астронавта] виготовили якомога тіснішою, аби мінімізувати вагу апарата. Щойно туди втрамбували всі резервуари, трубки, дроти, панелі приладів, радіозвʼязок і всяке таке, плюс рятівний парашут для астронавта, простору лишилося, мов у футлярі, для ніг і торса й трошки більше для рук. «Засовували» астронавта — влучне формулювання. Сидіння було точним відбитком Шепардових спини та ніг (на «Ленглі» з кожного астронавта зробили гіпсовий зліпок).
Він перебував у кріслі, але лежав на спині — це наче сидіти в тіснющому спортивному авто, яке поставили під кутом, передком до неба. Астронавт борсався туди-сюди під градом порад від обслуговувальної бригади. Кінець-кінцем він запхався, але так, що манжета правої руки у місці зʼєднання рукавиці з рукавом скафандра постійно чіплялася за парашут. Шепард гадав, чи є взагалі з того якась користь.
Тим часом технічний персонал, витягуючись, пристібав його до крісла ремінцями на колінах і грудях та великим ременем на поясі, прикручував шланги до скафандра для контролю тиску й температури, припасовував дроти до медичних датчиків, приєднував кабелі для радіозвʼязку, герметизував кисневий шланг на заборолі шолома. Знадобися йому парашут — найімовірніше, він швидше продірявить собою землю, аніж вивільниться з усіх цих пут. Нарешті задраїли люк, і Шепард відчув, як пришвидшилось серцебиття. За трохи пульс став рівніший, і він розмʼяк у своєму наперстку, нерухомо лежачи на спині із зігнутими ногами.
Алан Шепард з приладами, які фіксують його показники. Чотири дні до вильоту в космос.
Getty Images / «Бабель»
Так він і лежав у своєму тісному наперстку, зрощений в єдину мережу всіма можливими дротами й трубками, що вели від його тіла, шолома та скафандра, нічого не бачачи, лише слухаючи шуми, гули, овертони… спливали хвилини, потім години... час від часу він рухав ногами й руками, аби відновити кровотік, відчував на плечах дві болючі точки, де тіло врізалось у крісло.
Затримка тривала вже 4 години, й кожен інженер, стежачи за панелями зі статусом різноманітних систем, мучився сумнівами, чи давати відмашку, що його система готова до польоту,— і цим перебрати на себе повну відповідальність, якщо та не спрацює. Це була мука для всіх учасників. Вона передавалася і в капсулу тисячею недомовок, а часом і словами. Здавалося, укладений на спину й обліплений датчиками, дротами і ременями Шепард став, у тому своєму футлярі, нервовим вузлом, епіцентром злиття агонії для тисяч напружених, розтерзаних душ на вежі та на землі.
Відчувши роздратування астронавта, інженери почали закруглятись і по черзі давали зелене світло. На годиннику було майже 9:30, коли відлік увійшов в останню хвилину. Перископ уже автоматично втягувався в капсулу. Ті останні 30 секунд відліку час ніби пришвидшився в стократ. Ті 30 секунд ось-ось спливуть, і просто під ним запалять ракету. В ті останні миті життя не пролетіло перед очима, в уяві не постала ані мати, ані дружина з дітьми. Ні, йому думалось лише про процедури аварійного припинення, про інструкції та про те, щоб не облажатися.
Він ледве чув голос Діка Слейтона, що відраховував останні секунди: «Десять… девʼять... вісім... сім... шість...» і так далі. У цій маленькій, тісній, тьмяній бляшанці тільки останнє слово мало значення. Аж ось воно пролунало: «Запуск!.. Щасливої дороги, Хосе
Шепард у капсулі для астронавта.
Getty Images / «Бабель»
У навушниках Шепард почув, як Дік Слейтон у центрі керування «Меркурієм» проголосив: «Є зліт!» І як сотні разів до того на центрифузі та в процедурному тренажері, він простягнув руку й увімкнув бортовий годинник — аби знати, коли робити те чи те у польоті, — й відповів: «Прийнято, зліт, годинник увімкнено». А тоді, з автоматизмом людини, що чула той самий запис сотні разів і зараз слухає знову, передчуваючи кожен акорд і кожний рядок, перш ніж той прозвучить, став дожидатися поступового зростання перевантаження й дивного стуку на злеті... який, знову ж таки, чув уже сотні разів на центрифузі.
Сотні разів! Навіть якби просто зараз Шепарду сказали розповісти цілій країні в прямому ефірі, як це — бути першим американцем, що мчить на ракеті в космос, навіть якби у нього знайшовся на це час, він би однаково не зміг описати свої почуття. Адже його досвід змоделювали наперед. Цей запуск був новою ерою в історії Америки, а він не відчував жодної новизни. Він просто не відчував «надпотужної», як казали репортери, ракети під собою. Не відчував різниці із сотнею обертів на центрифузі в Джонсвіллі, памʼять про які врізалася йому в нервову систему.
Коли звук нарешті досягав стінок капсули, підголівника контурного крісла, шолома й навушників, то був не гучніший за той, що чує пілот комерційного авіалайнера під час зльоту. Власне, значно гучнішими здавалися звуки всередині капсули...
Камера... Вона гула всього за кількадесят сантиметрів перед ним. Її почепили, аби записати його жести й міміку. Також був диктофон, що записував усі звуки всередині, й було чутно його мотор... А вентилятори, а гіроскопи, а інвертори... Шепард ніби застряг у вкрай тісній кухні, де водночас працювали всі можливі пристрої... І звісно ж, радіозвʼязок. Гадав, що викручуватиме звук на максимум, як на центрифузі, аби щось розчути — натомість навіть торкатися того звʼязку не мусив.
Лишалося тільки повторювати все те саме, що й тисячі разів до того в тренажері: «300 метрів, 1,5 g
Поплив зір, він більше не міг зчитувати покази приладів і хотів доповісти про це команді, але передумав. Якийсь ідіот ще запанікує і додумається скасувати політ. Боже, хай які би були ті вібрації, вони однаково кращі за припинення. Зрештою, за якихось 30 секунд вібрації зникли, і Шепард зрозумів, що долає звуковий барʼєр. Після цього він знову втратив відчуття руху. І лежав собі на спині в зеленому сяйві, що заливало капсулу, досі не бачачи світу назовні й туплячись у панель приладів не далі як за 45 сантиметрів від обличчя. Перевантаження вже вшестеро перевищувало гравітацію, а коли ракета з капсулою наблизилась до невагомості, стало зникати. У центрифузі було не так. Тут легше!
Шепард увійшов у невагомість так легко, мовби хтось просто зняв перевантаження з його плечей. Тепер він відчув, як закалатало серце. Насувалася найголовніша, після запуску, мить польоту — відʼєднання ракети. Почувся приглушений вибух — точнісінько такий, як у симуляціях... Спрацювала відкидна система, і капсулу відтягло від ракети. Від цього трохи зросла швидкість, і Шепарду здалося, ніби йому хтось дав копняка. На панелі приладів спалахнув зеленим 8-сантиметровий прямокутник із літерами СКД НОС, що означало: «Скид носія».
Над головою з обох боків були ілюмінатори, але в них проступало лише небо. Висота — трохи більше за 160 кілометрів. Небо тут темно-синє, дещо чорнувате. Геть не та «непроглядна космічна тьма», про яку всі говорили. Звичайне небо, бачене пілотами з висоти понад 12 кілометрів. Жодної різниці. Капсула вже взялась автоматично обертатись тупим кінцем, тим, що в Алана за спиною, для спуску до місця приводнення (саме з цього боку був термозахист для проходження крізь атмосферу). Зараз він мчав спиною до Флориди, до мису. Землі з ілюмінаторів Алан не бачив взагалі. Та і йому не те щоби дуже кортіло на неї дивитися.
Поза сумнівом, варто було щось сказати команді про невагомість. Це ж незвідана територія космічного польоту. Але ж він нічого не відчував! Раптом перед очима пропливла гайка. Мабуть, загубилася на фабриці. Пливла майже коло самого лівого ока. Це був єдиний емпіричний доказ невагомості. Він спробував зловити її лівою рукою, але промахнувся, і гайка попливла далі, її вже було не дістати. Тим часом швидкість не відчувалася зовсім, хоча він знав, що та становить не менше як Мах 7, або 8 336 км/год. Годі було її помітити. Жодних тобі вібрацій. Він перебував за межею атмосфери, без ракети під капсулою, і ззовні не надходило ніяких звуків. Він наче завмер собі в небі.
— Як красиво! — сказав Шепард.
Слейтон відповів:
— Не сумніваюсь.
Панорама горизонту Землі з борту шатла «Колумбія». Це фото зробили у 1996 році.
Getty Images / «Бабель»
Насправді все східне узбережжя й частково океан були вкриті хмарами. Шепард розгледів мис Канаверал. Західне узбережжя Флориди. Озеро Окічобі. На такій висоті здавалося, ніби він дуже повільно летить у протилежний від Флориди бік... Не встиг Шепард отямитись, а політ уже добігав кінця. Настав час готуватися до входження в атмосферу.
Стрілка показала зростання перевантаження... 0,5 g... Це означало, що в нього лишилось усього 45 секунд, аби роздивитися зірки... Алан мусив подивитися на зірки й горизонт і, коли можна, розпізнати сузірʼя. Це важить для майбутньої навігації в космосі. Головно ж тому, що мільйони людей унизу захочуть знати, що перший американець у космосі бачив ті самі зірки зблизька... Усім кортітиме знати, який вигляд у зірок поза атмосферою. По ідеї, з такої висоти вони би не мали блимати — просто точки світла в космічній чорноті...
Ось тільки чорноти не було, сама темна синь... Зірки, чоловіче!.. Він утупився в ілюмінатори, намагаючись знайти зорі… Не розрізнив жодної: якщо повернути чи накренити капсулу в один бік, обличчя заллє сонячне світло, в інший — однаково ні чорта не буде видно. Вогні всередині капсули були надто яскраві, й Шепард бачив лиш темно-синє небо. Навіть горизонту було не розгледіти: згори той мав виблискувати різними кольорами. Таким його в ілюмінаторах він не побачив, тільки в перископі — та й то чорно-білий.
Капсула успішно приземлилась у море на парашуті, який Шепард відкрив на відстані близько 3 кілометрів до поверхні води.
Екіпаж морських піхотинців піднімає Шепарда і його капсулу.
Getty Images / «Бабель»
Він знав, що впорався. Капсула гойдалась на парашуті, але це фігня. Шепард лежав на спині, маючи акурат під собою надувний амортизатор. Почав відстібати ремені на колінах, зараз основне — звільнитися від усіх цих клятих ременів, трубочок і дротів. Зняв ущільнювач і трубку для відведення газів із шолома, через перископ спостерігаючи, як наближається вода. Надворі було сонячно, він опинився біля Бермудів. Довкіл літаки: він ловив їхні сигнали по радіозвʼязку. А тоді тупий кінець капсули — той, що під спиною — врізався у воду. Все було саме так, як вони й казали! Той самий удар, ніби сідаєш на авіаносець, не більше.
Вертоліт уже був поряд і передавав інструкції. Якщо насамкінець не облажається, вважай, він упорався. За допомогою кабелю відчинив люк угорі капсули, в «горлечку», і виліз із неї. В очі вдарило яскраве світло — сонце у відкритому морі. Всього за пʼятнадцять десята. Він за якихось 65 кілометрів від Бермудів. Навколо Атлантика і ясний погожий день. Шум гвинтокрила над головою перебиває будь-які інші звуки. Екіпаж морських піхотинців опускає рятувальний строп, що скидається на старомодний хомут, яким запрягали коней, і вертоліт, великий, вантажний, витягує капсулу з води, підчепивши за верхівку. Гамір стоїть неймовірний. Хлопці, усміхаючись, не зводять з нього очей…
Той самий зворушений погляд.
Так само зворушливо ми дивимось на ваші донати «Бабелю». Підтримайте нас: https://babel.ua/donate.