Щоб збудувати «Північний потік», росіяни взяли під контроль одну з головних німецьких партій, цілу провінцію і «корисного ідіота» Герхарда Шредера. Головне з книжки німецьких розслідувачів

Як будували перший «Північний потік»

Росія та «гібридне продовження її держави», компанія «Газпром», заговорили про будівництво газопроводу в обхід України невдовзі після перемоги Помаранчевої революції, в 2005 році. Підставою для цього, як запевняв тоді Путін, було відкриття Штокманівського родовища в Арктиці з запасами газу в 3,7 трильйона кубометрів. Його розробка й транспортування газу «Північним потоком», на думку Путіна, мали б «створити абсолютно стабільну ситуацію в європейській економіці та енергетичній політиці, особливо в Німеччині». На той момент російський президент мав у Німеччині вкрай важливого союзника — канцлера Герхарда Шредера.

Шредер виявився «найбільшим корисним ідіотом» Путіна в усій цій історії, пишуть автори книжки. Він із радістю запрошував російського диктатора виступати в німецькому парламенті, ініціював «Рік Росії в Німеччині», парився з Путіним у сауні й називав його «бездоганним демократом». Шредер із відкритими обіймами прийняв проєкт «Північного потоку», а невдовзі після відставки у листопаді 2005-го став головою наглядової ради компанії-оператора проєкту Nord Stream AG із річною зарплатою в €250 тисяч.

Герхард Шредер розважається в товаристві Путіна.

Getty Images / «Бабель»

Getty Images / «Бабель»

Getty Images / «Бабель»

«Північний потік» мав пройти територіальними водами Фінляндії, Швеції та Данії — і керівництво двох останніх не було в захваті від будівництва газогону. Росіяни впоралися з опозицією за допомогою підкупу. Впливовий шведський політик, колишній премʼєр Ханс Йоран Перссон казав, що не бачить у цьому проєкті користі для екології й втілювати його не треба. Шредер запросив давнього знайомого на обід — і невдовзі Перссон отримав посаду в піар-агенції JKL. Головний її клієнт — німецька газова компанія E.ON Ruhrgas, акціонер «Північного потоку». На новій роботі Перссон отримував близько €200 тисяч на рік і газопровід більше не критикував. Схожа історія сталася з Данією: країна, яка ніколи не купувала в Росії газ, отримала вигідний контракт на 20 років, а відповідальний за переговори заступник міністра фінансів Данії Курт Педерсен невдовзі перейшов на високооплачувані посади в «Газпромі».

Іншим політикам росіяни розставляли так звані медові пастки. Що це, журналістам розказав Клаус-Дітер Борхардт, заступник керівника Генерального директорату Єврокомісії з питань енергетики. Коли у 2012 році він відвідав засідання комітету російської Держдуми з питань енергетики, ввечері його повели в дорогий ресторан, після десерту подали горілку, а тоді до нього підійшли «дві дуже гарні дами». На питання Борхардта, чому вони тут, російська сторона відповіла, що вони в його розпорядженні до кінця вечора — і потім також. Єврочиновник відмовився від пропозиції — чим, як він уважає, убезпечив себе від компромату.

У самій Німеччині росіяни активно працювали над покращенням іміджу: так, в ефірі популярного суспільного телеканалу ARD вийшов фільм «Гігантський “Газпром”» (його автор Губерт Зайпель згодом отримав від компанії російського олігарха Олексія Мордашова €600 тисяч), а на Балтійському морі почала проходити щорічна вітрильна регата Nord Stream Race. Її постійний учасник — Тім Крегер, німецький чемпіон світу з вітрильного спорту. На яхті Spirit of Europe він змагався за приз у €100 тисяч — хоча й без того був у виграші, адже команду зірки спонсорувала керівна компанія газогонів Nord Stream AG.

У 2012-му перша черга «Північного потоку», відома зараз як «Північний потік — 1», запрацювала на повну потужність. От тільки Штокманівське родовище так і не почали розробляти.

Лобіювання «Північного потоку — 2»

Якщо Шредер — найбільш статусний німецький друг Путіна, то найвірніший друг — Матіас Варніг. Вони знайомі щонайменше з початку 1990-х. Уродженець НДР, Варніг іще школярем виконував свої перші завдання для місцевої таємної розвідки «Штазі», отримуючи по 150 східнонімецьких марок за кожне. Щойно Варнігу виповнилось 18, він підписав офіційний договір про співпрацю зі «Штазі» й невдовзі почав спеціалізуватись на економічних питаннях. Зокрема, збирав конфіденційну інформацію про атомні електростанції ФРН. У 1989-му Варніг отримав золоту медаль «За відданість справі». Путін, який теж активно співпрацював зі спецслужбою НДР, теж має таку медаль — але бронзову.

Коли НДР ліквідували, а «Штазі» розпустили, Матіас Варніг спершу працював у кредитній спілці, за якою раніше шпигував, а тоді поїхав до Петербурга відкривати філію німецького банку. Путін тоді працював у мерії Петербурга — і настільки зблизився з Варнігом, що коли в 1993-му тодішня його дружина Людмила потрапила в ДТП, Варніг повіз її на лікування до Німеччини. Також він вивіз із Росії дітей Путіна, коли той почав обіймати високі посади. А коли в 1999-му помер батько Путіна, Варніг став одним з небагатьох запрошених на похорон. З моменту заснування Nord Stream AG саме він очолює компанію.

У 2013 році у Німеччини не бракувало шляхів отримання газу, і коли Росія заявила, що «Північний потік» треба розширювати, у багатьох це викликало подив. Природоохоронці були стурбовані впливом на екосистеми Балтійського моря, частина політиків — збільшенням залежності Німеччини від Росії, військові — тим, що нові труби можуть заважати проведенню навчань. Але в Москві розуміли важливий нюанс: Німеччина — федерація, й місцеві уряди мають чимало повноважень. Ключова для «Північного потоку» земля Німеччини Мекленбург — Передня Померанія (далі просто Передня Померанія) — одна з найбідніших провінцій країни. Вона розташована на її північному сході й раніше була у складі НДР. Nord Stream AG і Матіас Варніг скерували зусилля на те, щоб здобути симпатії місцевих чиновників чи просто підкупити їх.

На засоби «мʼякої сили» росіяни витрачали в Німеччині до €100 мільйонів на рік. Це і спонсорство футбольних команд, і будівництво нових обʼєктів у парках розваг. Передня Померанія отримала чи не найбільше: вітрильну регату, музичний фестиваль, щорічний День Росії, повне фінансування Балтійського філармонічного оркестру. Наприкінці 2013-го, коли в Києві сотні тисяч мітингувальників протестували проти проросійського курсу Віктора Януковича, цей оркестр на гастролях у Берліні викликав фурор виконанням «Поеми про екстаз» Олександра Скрябіна. Глядачі аплодували стоячи, тупотіли ногами й кілька разів викликали музикантів на біс.

Коли росіяни анексували Крим і вторглися на Донбас, взаємини Німеччини з Росією пригальмувались — але не в Передній Померанії. Від проведення Дня Росії там не відмовились навіть у 2014-му. Наступного року керівник провінції Ервін Зеллерінг на святі вже емоційно вигукував: «Та коли ж із Росії знімуть санкції?». Невдовзі він отримав «Орден Дружби», найвищу російську нагороду для іноземців.

Тим часом на загальнонімецькому рівні в Путіна зʼявився ще один союзник — Франк-Вальтер Штайнмаєр. Давній знайомий і фактичний протеже Герхарда Шредера у спільній Соціал-демократичній партії, у 2013-му він очолив Міністерство закордонних справ ФРН. У міністерстві розробили непублічні рекомендації, як чиновникам краще говорити про «Північний потік — 2». Головна теза — що це приватна ініціатива, тож федеральний уряд тут особливо нічого не вирішує. Канцлерка Ангела Меркель теж дотримувалась принципу «демократизації через торгівлю»: як скаже згодом, вона сподівалась, що бізнес-проєкти з демократичними країнами допоможуть Росії не скотитися в диктатуру. Автори книжки на це відповідають: знаючи Путіна особисто, Меркель не могла не розуміти, що «Північний потік» для нього точно не бізнес-проєкт.

Кінець мʼякої сили

У 2017-му росіяни змогли переконати інституції ЄС, що для будівництва «Північного потоку — 2» не потрібна згода всіх країн-членів союзу, як цього вимагає затверджена в 2009-му норма, — мовляв, це просто продовження проєкту 2005 року. Якби довелось отримувати згоду всього ЄС — через антиросійську позицію Польщі чи Естонії ідея провалилася б. А так для початку будівництва лишалась єдина перепона — технічна інспекція проєкту.

Росіяни вирішили прискоритись. У Німеччині, і зокрема в Передній Померанії, набуває поширення термін Nordstreamler — нордстрімлер, нахабний лобіст будівництва газогону з гарними звʼязками, мінімальним терпінням і готовністю завдати чималих проблем. На їхньому боці фактично була нова президент-міністерка землі Мануела Швезіг. Маючи намір зробити кейс «Північного потоку» успішним і на цьому позмагатись за посаду очільниці всієї Німеччини, вона дала проєкту зелене світло. За цінностями він був їй близький: на черговому Дні Росії Швезіг назвала російське вторгнення «конфліктом в Україні» й запевнила, що потрібні «розслабленіші взаємини з Росією». Свою промову вона завершила російською: «За ваше здоровье!».

Першого грудня 2017 року Томас Г., керівник експертного бюро з Берліну, стривожено говорить телефоном. Його співрозмовник — голова гірничого відомства міста Штральзунд, неподалік якого має вийти на поверхню «Північний потік — 2».

Відомство має надати висновок, чи відповідає майбутнє будівництво в прибережних водах екологічним та геологічним нормам. Це величезний обсяг робіт, які через обмеження в часі роздали підрядникам. Компанія Томаса мала оцінити кілька тисяч сторінок проєкту на відповідність екологічним вимогам. Співрозмовник тисне на Томаса, щоб звіт був готовий протягом місяця. Це занадто швидко, підрядник не погоджується й пропонує кінець січня — для чого компанії все одно доведеться працювати на вихідних і під час зимових свят. Томаса дивує, що замовник йому телефонує: зазвичай це неприйнятно для Німеччини, адже викликає підозри у тиску. Але це і є тиск, а невдовзі вже з самої компанії Nord Stream AG фахівцям Томаса дзвонить її адвокат. Він просить просто схвалити проєкт, адже той «такий схожий на перший потік». В інакшому випадку бюро Томаса може зіткнутися з негативними наслідками. І воно з ними зіткнулось: після завершення оцінки гірниче відомство Штральзунда заднім числом змінило договір із компанією Томаса й відмовилось йому платити. Бюро почало готувати позов, але до суду справа не дійшла — відомство вирішило, що тяганина обійдеться дорожче, й таки сплатило кошти, які насправді виділила Nord Stream AG.

А 29 січня 2018 року о 10:21 гірниче відомство Штральзунда отримало електронного листа від юриста Андреаса Гайгера, консультанта в проєкті. Конфіденційно він попереджав: текст згоди на будівництво в його поточній версії має забагато помилок, які можуть стати «розпеченою голкою» в майбутньому. Не враховано близькість майбутнього газогону до територій, де німецькі війська проводять навчання, а отже можуть пошкодити труби. Є плутанина зі статусом і кордонами природоохоронних зон. А ключове — перевіряти готовий газогін на герметичність хочуть, запустивши в нього повітря, а не спеціальну рідку суміш. Так дешевше, але значно менш надійно, й не факт, що згодом не виникне проблем із регуляторами. Брати відповідальність за звіт Гайгер не хоче.

Голова відомства переслав увесь список претензій Гайгера юристу Nord Stream AG і повідомив земельного міністра енергетики, що за два дні оголосить про надання дозволу на будівництво «Північного потоку — 2». Усе відбулося з таким поспіхом, що в першій версії дозволу навіть оприлюднили секретні дані про морські полігони Бундесверу в регіоні й боєприпаси, які він використовує.

Зловживання при узгодженні проєкту далися взнаки вже у травні 2018-го — при поглибленні дна місцевої річки на берег вилилось щонайменше 145 кілограмів мастила. Якщо б вони розчинились у воді — був би серйозний ризик пошкоджень шкіри та очей у людей. В екологічному звіті Томас Г. заявляв, що потрібна лише така техніка, яка використовує нешкідливе біорозкладне мастило. Цей уривок із фінального звіту гірниче відомство вилучило. Пізніше державні екологи зʼясували, що мастило значно шкідливіше, ніж про це повідомили. Електронним листом вони спитали місцевого міністра екології, чи варто повідомляти про це — той заборонив. Без інформування громадськості обійшлось і коли у жовтні 2018-го в море потрапило 300 літрів гідравлічної оливи. Щоб ліквідувати шкідливий витік, задіяли військовий корабель.

Рештки розлитого мастила на узбережжі.

У жовтні 2018-го День Росії в Передній Померанії проходив особливо помпезно. Із прийомом у барі розкішного готелю «Нептун», який будували для еліти НДР і «Штазі». Із використанням стадіону та круїзного терміналу в портовому місті Росток. З підписанням десяти угод, зокрема й щодо спільної розробки безпілотників. Російські гості називали провінцію «форпостом Кремля в Європі», а Мануела Швезіг дарувала їм годинники, які показували і берлінський, і московський час.

Приблизно в ті ж дні до Берліну завітала українська делегація. Представники «Нафтогазу» нагадали радникам Ангели Меркель з енергетичних питань Гюнтеру Ветцелю та Крістіану Шмідту, що для Росії нафта й газ — це зброя, і що завершення «Північного потоку — 2» значно підвищує шанси повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Ветцель та Шмідт відповіли згідно з виданою Штайнмаєром методичкою: газопровід — приватна справа приватних компаній. «Але ж ви розумієте, що ескалація конфлікту означатиме, що до Німеччини прибудуть багато біженців від війни?» — спитав один із представників «Нафтогазу». Німці відповіли, що знатимуть, що з ними робити. Українців така відповідь шокувала. «Але ж їх будуть не десятки чи сотні тисяч, а мільйони», — цитують автори книжки представника «Нафтогазу» з посиланням на їхню тодішню колегу Кіру Бондар. «Що ж, ми припускали менші цифри. Доведеться перерахувати», — відповіли українцям.

На іншій зустрічі, вже з представниками німецьких МЗС та Мінекономіки, делегати від «Нафтогазу» чули схожі відповіді. Залишаючи Німеччину, Кіра Бондар занотувала основні тези з тамтешніх зустрічей. Головна з них — німецькій владі «потрібен цей газ». І якщо надії на неї немає, українці активують інший план.

Трамп допомагає, Байден шкодить, Шольц обманює

Наприкінці 2019-го залишалось прокласти 150 із 2 460 кілометрів газогону. Після погодження проєкту данською владою в жовтні два кораблі компанії Allseas працювали у її територіальних водах ледь не щодня. От тільки 19 грудня компанія отримала листа від двох американських сенаторів, республіканців Теда Круза й Рона Джонсона. Вони закликали Allseas завершити роботи — інакше її активи заморозять. Усе відбувалося з посиланням на Акт із захисту європейської енергетики, який Трамп підпише наступного дня. Акт вимагав від усіх повʼязаних із будівництвом «Північного потоку — 2» компаній припинити співпрацю з Nord Stream AG. На той момент Німеччина вже майже половину газу імпортувала з Росії — США були проти того, аби Берлін узалежнився від Москви ще більше. Також американці були не проти продавати Європі більше свого газу. Allseas — чимала швейцарська компанія, збитки від санкцій США для неї вагомі. Будівництво зупинили.

Значною мірою це було справою рук українців. Зрозумівши, що з німцями каші не звариш, делегати «Нафтогазу» почали ледь не щомісяця їздити до США переконувати місцевих політиків, що з «Північним потоком — 2» світ стане гіршим. Ці аргументи почули, більшість Сенату й Палати представників проголосувала за введення санкцій. Трамп мусив підкоритись рішенню конгресменів. Одним із найбільших опонентів акта було посольство Німеччини у Вашингтоні.

Схоже повідомлення від американських сенаторів отримали й німецькі підрядники «Північного потоку — 2». У 2020-му роботи заморозили — проти волі, наприклад, тодішнього віцеканцлера й міністра економіки Німеччини Олафа Шольца. Майбутній очільник країни казав, що джерела постачання газу дуже диверсифіковані. Він брехав: у тому ж 2020-му частка російського газу в німецькому імпорті перевищила 65%.

Двадцятого серпня 2020 року в Росії отруїли опозиціонера Олексія Навального, Європа була в шоці. Більшість німців, які взяли участь в опитуванні популярних німецьких медіа, висловились за те, щоб Герхард Шредер пішов із посади члена ради правління «Газпрому». Серед його захисників — Олаф Шольц, представник тієї ж Соціал-демократичної партії, яку Шредер колись очолював. «Він зробив великий внесок у розвиток нашої країни, й не варто обговорювати те, що він робить у своєму професійному житті», — казав Шольц. За майже 20 років до того Шредер допоміг Шольцу обійняти впливову посаду в партії, й відтоді політик ексканцлера не критикував.

Під кінець року в Передній Померанії знайшли спосіб добудувати газогін за нових умов. Для цього влада землі вирішила створити благодійний фонд, який під санкції, за американським законодавством, не підпадав. Новий орган назвали Фондом захисту природи — от тільки крім екологічних ініціатив, він мав вести й комерційну діяльність. Зокрема, закуповувати для завершення будівництва «Північного потоку — 2» товари та послуги. Коли Мануела Швезіг повідомила про це рішення Ангелу Меркель, та здивувалась: мовляв, фонд захисту природи, який насправді допомагає будувати газогін, — це занадто дивно й цинічно. Але заборонити створювати цей фонд Меркель не могла: влада земель мала тут повну свободу. Швезіг презентувала проєкт фонду в земельному парламенті, щоб той схвалив його створення, але насправді перші закупівлі фонд проводив ще за тиждень до формального заснування.

Мануела Швезіг дає інтервʼю біля виходу труб Nord Stream на поверхню.

Getty Images / «Бабель»

Getty Images / «Бабель»

Очолював фейковий фонд екскерівник Передньої Померанії Ервін Зеллерінг, який досі займався Товариством дружби з Росією. Спершу колектив фонду навіть працював у приміщенні товариства.

Головним спонсором фонду очікувано стала Nord Stream AG. Компанія дала €20 мільйонів на природоохоронні проєкти та €174 мільйони на економічні операції. Фонд перетворився на маленький «Газпром», пишуть автори книжки: його заповнили нордстрімлери, які контролювали закупівлі всього — від щебеню до навіть невеликого корабля. Партнерами фонду часто ставали новостворені компанії-прокладки. Статус благодійної організації, який змусив би розкривати деталі видатків, фонд вирішив не отримувати. Представники німецьких екологічних організацій після зустрічі з працівниками фонду опублікували статтю під назвою «Ніякої співпраці з оманливою упаковкою!».

Завдяки фонду будівництво газогону повільно, але завершувалось. Пришвидшив цей процес Джо Байден. Невдовзі після вступу на посаду, в травні 2021 року він підписав так звану резолюцію про тлумачення санкційних законів США. Документ закінчувався заявою про те, що зняття санкцій з Матіаса Варніга відповідає національним інтересам США. Фактично нове керівництво Білого дому повідомило, що не проти «Північного потоку — 2». У такий спосіб, припускають автори книжки, Байден хотів покращити взаємини Вашингтону з Берліном.

До кінця 2021 року газогін добудували. Керівництво Передньої Померанії та нордстрімлери святкували це в найкращому ресторані столиці землі, міста Шлезвіг, спеціально для цього ресторан запрацював у свій вихідний. Паралельно з вітаннями щодо готовності газогону представники «Північного потоку — 2» вітали своїх колег-політиків із успішними результатами на місцевих виборах. Соціал-демократична партія Швезіг, Шольца і Шредера отримала найкращий результат у регіоні за 20 років і сформувала коаліцію з іще більш проросійською партією Die Linke, колишніми комуністами. Частково причина успіху — у рекордних вливаннях партії в агітацію. Особливо щедрі пожертви робили члени партії, повʼязані з «Північним потоком — 2».

Спроби замести сліди

Починається повномасштабне вторгнення Росії в Україну. Мануела Швезіг публікує в соцмережах пост: вона «шокована жахливим розвитком подій в Україні». Двадцять пʼятого лютого президент-міністерка Передньої Померанії запрошує Ервіна Зеллерінга до себе додому, де каже, що і Фонд захисту екології, і Товариство дружби з Росією треба ліквідувати. Так вона намагається убезпечити майбутнє своєї політичної карʼєри. Позбутись фонду Швезіг допомагає юристка Брігіт Вайтемаєр, і в травні 2022-го президент-міністерка публікує її звіт із аргументацією, чому фонд потрібно закрити і як це відбудеться. Насправді це відредагована версія звіту. З першої версії прибрали, наприклад, фразу «“Північний потік — 2” став символом нестабільної ситуації, яку Німеччина отримала в результаті все більшої залежності від російського газу, хоча ще з 2014 року було зрозуміло, що Росія має територіальні претензії до України». Швезіг заявила, що такі формулювання для неї політично неприйнятні. У публіки не має скластися враження, що вона проводила проросійську політику тоді, коли щодо Росії вже все було зрозуміло.

Того ж дня США знову вводять санкції проти Матіаса Варніга та компанії Nord Stream AG. Банки, інтернет-провайдер і навіть прибиральники розривають угоди про співпрацю з головним офісом компанії. Один із керівників терміново купує кілька жорстких дисків, щоб записати на них внутрішні файли й близько 25 тисяч листів. Пізніше він поділиться цією інформацією з авторами книжки.

О другій годині дня Варніг збирає в офісі нордстрімлерів — це близько 120 людей — і повідомляє їм, що роботу компанії завершено. За місяць вона подасть заявку на банкрутство. Значно цікавіші речі відбуваються в офісі фактичної головної російської компанії в Німеччині, Gazprom Germania. Окрім впливу на «Північний потік», вона контролювала найбільше в Німеччині підземне газосховище й будувала широку мережу переробки та продажів пального. У перші дні повномасштабного вторгнення телефони компанії на 1 500 працівників не відповідають. А 30 березня з менеджерами Gazprom Germania зустрілись пʼятеро росіян. Вони повідомляють: компанія більше не належить «Газпрому» й ліквідовується, сотні клієнтів треба відключити від газу якнайшвидше. Мета — завдати Німеччині якомога більшої економічної шкоди, в ідеалі щоб люди вийшли на вулиці. З цією ж метою «Газпром» тримає своє німецьке газосховище практично порожнім. Менші запаси газу в країні означають більшу нервозність у суспільстві.

Двоє з менеджерів Gazprom Germania вирішують повідомити про плани росіян німецький уряд. Вони таємно зустрічаються з представниками Міністерства економіки. Це відбувається 1 квітня 2022-го — і спочатку урядовці навіть не вірять у почуте, сприйнявши плани росіян за першоквітневий жарт. Але поступово до них доходить уся небезпечність ситуації. Наприклад, німецькій філії «Газпрому» належить нафтопереробний завод, який постачає 90% бензину, дизелю й мазуту, що їх споживає столичний регіон.

Щоб дати раду ситуації, у Мінекономіки створюють спеціальну робочу групу. Невдовзі арештовують двох працівників міністерства: вони виявились російськими шпигунами. Один із них навіть був присутній на зустрічі з інформаторами Gazprom Germania.

Загалом же зміну залежності Німеччини від Росії через газові проєкти можна виміряти відсотком російського газу в німецькому газовому імпорті. Якщо у 2014-му він становив трохи більше 41%, то в 2021-му — понад 65%. За весь проданий Німеччині протягом цих років газ Росія отримала €104 мільярди — еквівалент третини тодішніх витрат Кремля на своїх військових.