10 лютого
О 12:45 ми з командою Федорова вʼїжджаємо в Запоріжжя. Його команда — це шість людей: два охоронці (один з них за кермом), троє людей, які займаються фото, відео і текстами для соцмереж, і прессекретарка Сніжана Ракчеєва. Сам Федоров приїде пізно ввечері. Буквально одразу, о 12:47, одне за одним на телефони починають падати сповіщення: «Запоріжжя — в укриття!», «Ще ракета на Запорізьку область з ТОТ», «Пуски керованих авіаційних бомб ворожою тактичною авіацією на Запорізьку область». Запоріжці знають, куди прилітає зазвичай. Ми — ні, і думаємо, чи не в районі «зазвичай» ми зараз. Заходимо на заправку. В молодій продавчині нічого не виказує людину, що боїться КАБів.
— Укриття у вас немає? — питаю скоріше за інерцією.
— Ні, але якщо за кілька хвилин не прилетіло, вже не прилетить, — каже вона спокійно.
Дорогою до готелю їдемо повз вщент зруйнований медцентр, куди рівно місяць тому, 10 грудня 2024 року, влучив російський «Іскандер» північнокорейського виробництва. Тоді 11 людей загинули, 22 отримали поранення. Прямо через дорогу «Січовий колегіум» — підземна школа, яку завтра відкриватиме Федоров. До нашого готелю менше за три кілометри.
Знищений російським «Іскандером» медичний центр. Вид з боку «Січового колегіуму».
«Бабель»
До повномасштабної війни Khortitsa palace був найкращим готелем міста. Зараз у величезному холі, який проєктували, щоб вражати, немає опалення. Хлопець на барі сидить у теплій куртці. Андрій, який видає нам ключі від номерів, — у чорному класичному костюмі й білій сорочці. Під цим кілька шарів термобілизни. Опалювати вестибюль дорого, гостей стало разів у пять менше, ніж до 2022 року. Khortitsa palace — це відголосок багатого і мирного минулого Запоріжжя.
До вечора команда Федорова їздить по всіх локаціях, де завтра буде міністр, — перевіряють готовність: підземна школа, молодіжний центр, ще одна зразкова школа, профтех «Моторобудівник», острів Хортиця і палац культури «Орбіта», де Федоров спілкуватиметься зі школярами і студентами. На кожній локації, окрім «Хортиці», ми спускаємось у підземелля. У програмі є ще один пункт — навпроти стоїть позначка «Військовий трек. Секретно». Це те, що Федоров кілька місяців обіцяв показати Тімоті Снайдеру і заради чого той завтра приїде в Запоріжжя на кілька годин. Туди поїду і я, але що це і де розташоване, ніхто не каже.
Майже на всіх локаціях готуються до приїзду віцепремʼєра. В підземній школі прибирають, миють, розставляють речі. Поки команда спілкується з представниками управління освіти, в коридорі зʼявляється Федоров. Не Михайло, а Іван — голова Запорізької військової адміністрації. На відміну від більшості регіональних чиновників, його знають і в Києві, і в Полтаві, і на Західній. У березні 2022 року, тоді ще мер Мелітополя, Федоров відмовився співпрацювати з росіянами, які окупували місто в перші дні повномасштабного вторгнення. Одинадцятого березня росіяни його викрали. І майже за місяць, після мітингів мелітопольців, обміняли на полонених росіян.
— Стаття буде позитивна? — майже сходу, усміхаючись питає Федоров, коли нас знайомлять.
Вхід у «Січовий колегіум». Всього їх три. Від підлоги до поверхні підземної школи — 6 метрів землі й бетону. Іван Федоров каже, що конструкція витримає влучання С-300. Директорка обласного департаменту освіти Людмила Бухаріна й Іван Федоров напередодні відкриття школи.
Даніяр Сарсенов / Мінцифра / «Бабель»
Невдовзі після призначення в лютому минулого року Федоров швидко сконцентрував у своїх руках всю владу в місті й області. З його подачі в березні 2024-го парламент передав повноваження облради до ОВА. А секретарем міськради і виконувачкою обовʼязків мера у квітні того ж року стала людина Федорова Регіна Харченко. Через скандал, повязаний з її обранням, Харченко вигнали з фракції «Слуга народу» в міськраді, яку вона очолювала. Обидві місцеві ради не збиралися місяцями і роками. Федоров наполягав, що так під час війни регіон не виживе. Тепер усі працюють як годинник, який заводить Федоров.
Інспекція локацій закінчується пізно ввечері. В коротких переїздах за вікном проносяться майже пусті вулиці Запоріжжя. Більшість перехожих — жінки і немолоді чоловіки. Іноді — підлітки. Міські чиновники кажуть, що завдяки ВПО кількість населення суттєво не змінилась, але Запоріжжя здається порожнім. Військових теж не видно. Їм забороняють збиратися групами, паркувати поруч машини. Росіяни відслідковують і бʼють по таких скупченнях.
Даніяр Сарсенов / Мінцифра / «Бабель»
У холодному холі Khortitsa palace пізно ввечері пусто і мало світла. Номери обігріваються кондиціонерами. Вода в крані «літня». На рецепції кажуть, що гаряча насправді є, — просто багато вільних номерів, треба хвилин десять спустити і все буде.
11 лютого. Сніданок
Сніданок проходить у невеликій залі готелю. Михайло Федоров уже там. Разом з ним радник і зараз найближчий соратник Георгій Цхакая. Він колишній член команди Міхеіла Саакашвілі і колишній очільник митної служби Грузії.
Іван Федоров на сніданку зі своєю командою — в. о. мера Регіною Харченко, очільницею облради Оленою Жук і заступником Михайлом Семікіним.
Тімоті Снайдер приїхав вранці з Києва потягом. З ним має бути журналістка і хороша подруга Наталія Гуменюк. Коли всі сідають за стіл, Михайло Федоров підхоплюється і виходить. За кілька хвилин повертається і сміється. Він не знав, як виглядає Гуменюк, і ледь не затягнув за стіл адмінстраторку готелю. У Khortitsa palace він колись святкував весілля.
Зліва направо: Тімоті Снайдер, заступник Івана Федорова Михайло Семікін, очільниця облради Олена Жук, журналістка Катерина Коберник, прессекретарка міністра Сніжана Ракчеєва, радник міністра Георгій Цхакая, Іван і Михайло Федорови.
Даніяр Сарсенов / Мінцифра / «Бабель»
Іван Федоров перебирає роль тамади і намагається завʼязати розмову зі Снайдером. Згадує, як вони бачилися в Давосі, розказує про місто, шуткує, сміється. Снайдер ледь реагує і на більшість питань або хитає головою, або відповідає кількома словами. Коли звертається Федоров-міністр — реакція приблизно та сама.
— Тімоті, ви стомилися з дороги? Погано почуваєтесь? — питає Федоров Іван.
Снайдер дивитись здивовано.
— Ви просто виглядаєте трохи відстороненим, — не здається Федоров.
Снайдер поглядом дає зрозуміти, що питання дивне, і це, схоже, його нормальний стан. Спроби розважити гостя на цьому закінчуються. Всі розбиваються на групи. Найближче до мене — Георгій Цхакая.
— Як так вийшло, що команда Саакашвілі провела успішні реформи в Грузії, а тут мало що вийшло? — питаю його.
— Тут система опиралась. Вони думали, що ми пухлина, хоч насправді пухлиною були вони, — коротко відповідає Георгій. У 2015—2016 роках він працював радником голови Одеської митниці Юлії Марушевської. В різний час допомагав реформувати митницю в Албанії, Бангладеш, Афганістані, Лаосі й Азербайджані.
— Для України реформа митниці — Еверест. Що головне треба зробити?
— Я коли прийшов, звільнив 95% митників. І коли мене згодом питали, про що я шкодую, казав, що треба було звільнити 100%.
На всі наступні питання Георгій має швидкі відповіді. Де взяти нові кадри на місце звільнених? Найняти молодь. Що зробити, щоб корупціонери не поновилися після звільнення, як вони це постійно роблять? Не давати красти — з такої роботи підуть самі.
Нас переривають. Хтось говорить, що за три хвилини за графіком виїзд на перший обʼєкт — військовий. Прессекретарка Федорова-міністра Сніжана каже не поспішати — є пʼять.
— Оце щедро, не три, а пʼять, можна розслабитися, — з еталонним грузинським акцентом говорить Георгій і сміється. Помітно, що регламент, протокол і офіційні заходи — це не його.
Секретний обʼєкт
Ця частина програми секретна. Михайло Федоров каже, хотів показати Снайдеру те, заради чого він працює амбасадором UNITED 24 і збирає гроші на зброю. Ми їдемо лише вчотирьох — Федоров, Снайдер, Цхакая і я. Поки не виїхали з міста, Федоров показує знайомі місця. Далі пустки — Снайдер просто дивиться у вікно.
Фотографувати на обʼєкті заборонено. Писати теж майже нічого не можна. Снайдера знайомлять з досягненнями проєкту NEXT — підрозділу, який створило Мінцифри для випробувань новітньої зброї і технологій. Поміж іншого, Снайдеру показують, як ШI аналізує тисячі фотографій, зроблених на окупованих територіях, і шукає сховану техніку. Всі підозрілі місця відмічені, поруч відсотки — показник того, наскільки ШI впевнений, що це воно. NEXT постійно працює з виробниками, тестує зброю на фронті і відправляє назад на дороблення. На нарукавному знаку підрозділу прибулець. Це ідея Георгія — скульптуру з його зображенням він побачив у кабінеті Федорова.
Обличчя підрозділу Мінцифри (на першому плані в кепці).
Кузьмін Олександр / «Бабель»
Про головні досягнення NEXT Снайдеру розказує Георгій. У нього вільна англійська. Снайдер слухає спокійно і без емоцій, хоч речі, які йому показують, вражають. Він ставить запитання, пише щось у блокнот, який не випускатиме з рук увесь день. Найцікавіше для мене стосується чи не головної проблеми тилових регіонів — російських «шахедів». Що саме — теж секрет.
Федорова найбільше заводить розроблена його командою система е-балів у ЗСУ. Коли він розповідає про неї Снайдеру, не може спокійно сидіти на місці. Її суть досить проста: за кожну знищену одиницю російської техніки чи за живу силу підрозділ отримує бали. Цінніший трофей — більше балів. Потім бали бійці міняють на дрони — від простих до найдорожчих. Більше уражених цілей — більше нової зброї. Оскільки дронів усім хронічно не вистачає, гейміфікація працює — кількість балів на рахунках постійно збільшується. Не обходиться без багів. Через те, що за вбитого росіянина давали небагато, якийсь час їхня статистика була невисокою. Бали накинули — і тепер все добре, але не в росіян.
— Це реально геймченджер на війні, — каже Федоров і показує рейтинг найбільш успішних підрозділів. Серед них «Птахи Мадяра», «Третя штурмова», «Фенікс», «К-2» та інші.
В одній з кімнат, між деталями і роутером, на видному місці стоїть книжка колеги і товариша Снайдера Сергія Плохія «Російсько-українська війна. Повернення історії». Федоров помічає її і показує Снайдеру. Йому, здається, подобається, але це не точно — Снайдер тримає один вираз обличчя майже весь час.
Дорогою назад у місто ми говоримо про США, Трампа і Маска. Питаю Снайдера, що він думає про останні події, заяви Маска, USAID.
— Це катастрофа для моєї держави, — традиційно коротко відповідає він і трохи кривиться. Видно, що йому майже фізично боляче.
Даніяр Сарсенов / Мінцифра / «Бабель»
— Вірите, що війна скоро закінчиться? Точніше, що її закінчить Трамп?
— Думаю, головною надалі може бути лише Європа. Бо якщо буде припинення вогню, США одразу повернуть голову в інший бік. Лише Європа зможе гарантувати захист України. Це і вступ у Євросоюз, і її війська на території України. Без цього Путін почекає, коли США остаточно відволікуться, і почне новий наступ.
— Ви думаєте, Європа може стати відповідальним дорослим у цій ситуації? Що вона на третій рік усвідомить, що ніхто, окрім неї?
Снайдер знизує плечима. За останній рік ми спілкуємося втретє, і цього разу він найменш оптимістичний. Схоже, в Україні він встиг звикнути навіть до Путіна, якого ненавидить, але не до Маска у себе вдома.
«Січовий колегіум»
У день відкриття школа виглядає геть по-іншому, ніж напередодні. Купа людей, камер, Іван Федоров з командою, представники місцевого департаменту освіти, багато дітей, батьки. Двоє Федорови і один Снайдер ходять між класами. Діти їм щось розказують, співають пісні. Снайдеру від такої уваги ніяково. Федорови, навпаки, веселі, жартують з дітьми і спілкуються з вчителями. В коридорі, на подушках на підлозі займається група дітей із вчителькою. На моніторі над ними тема уроку: «Користь від осмисленого життя».
Даніяр Сарсенов / Мінцифра / «Бабель»
— Ви знаєте, що таке осмисленість? — з інтонацією питає один з учнів у делегації. Здається, це останнє, що міг спитати підліток у незнайомих людей. Завʼязується філософський і трохи штучний діалог.
— А які інструменти осмисленості ви знаєте? — питає Федоров. Він постійно намагається перевести розмову на щось предметне — і з дітьми, і з дорослими.
Інший Федоров намагається наштовхнути дітей на правильні тези.
— А коли ви востаннє збирались? А не збирались чому? А де безпечніше: тут чи на десятому поверсі? — по черзі питає він. Відповіді очевидні, і всі вони про ефективність місцевої влади і турботу про дітей.
Лунає тривога, всі відходять, я лишаюся, щоб зрозуміти, про що далі, вже наодинці говоритимуть діти, і чи не була «осмисленість» постановкою для гостей. Ні, не була — вони зʼясовують, чому осмислене життя зменшує рівень переживань, дискутують, і це звучить цікаво.
Суперновий і сучасний «Січовий колегіум» — виняток. Школи Запоріжжя виглядають інакше. Офлайн можна навчатися лише в шкільних укриттях. Таких шкіл 142 з 317. Щодня в офлайні навчається приблизно 11 тисяч учнів. Всі решта вже багато років в онлайні, ще з часів ковіду. До кінця травня, за прогнозами місцевої влади, підземних шкіл має бути 10, до кінця року — 20. Всього по країні — 100. Першого вересня офлайн у Запоріжжі має вийти 30—35 тисяч учнів. Освітяни в прифронтових містах і чиновники в Києві кажуть, що підземні школи почали будувати запізно. Центральна влада довго боялася публічно визнати, що війна надовго, — діти втратили ще рік або два.
Даніяр Сарсенов / Мінцифра / «Бабель»
Після короткого підходу до преси і переважно «паркетних» запитань, вже майже біля виходу до Федорова підходить директорка колегіуму Валентина Єршова. На вигляд їй за шістдесят, директоркою вона працює 32 роки.
— Дякую, що дивилися на моїх дітей такими захопленими очима, — каже вона і міцно обіймає Михайла. Це звучить дуже щиро.
Вже на вулиці, дорогою на іншу локацію, питаю в Івана Федорова про зарплати вчителів у регіоні. Він каже, що тут у них є успіхи — з вересня зарплату вдалось підняти на 25%, потім виплатили ще 13-ту зарплату, а потім ще надбавка тисяча гривень. Для Запоріжжя це досягнення. У підсумку вийшло десь 15 тисяч гривень на місяць.
— Як робити реформу освіти, якщо після всіх старань і надбавок вийшли на менш ніж $400? — питаю у Федорова-міністра. Він каже — ніяк. Цю складну тему відкладаємо для інтервʼю, яке буде ввечері після всіх заходів.
«Мрія»
Після короткого візиту в молодіжний центр і знайомства з юнацьким рухом «Байда» обидва Федорови з командами і Снайдер їдуть в гімназію № 94, щоб зустрітися з представниками інших шкіл, які тестували бета-версію застосунку Мінцифри для школярів, батьків і вчителів «Мрія». У ньому розклад, журнали, оцінки, чати, бібліотека контенту і купа інших функцій.
Це теж зразкова гімназія з еталонним сховищем. Там нові меблі, купа кабінетів, розділених акустичними шторами, інтерактивні дошки. Офіційну делегацію зутрічає неофіційна — діти, батьки і вчителі. Видно, що до виступів усі готувались, але «Мрію» вчителі й діти справді тестили і на конкретні питання Федорова відповідають швидко і по суті. Снайдер присувається до двох учениць і тихо розпитує, як їм застосунок, що вони в ньому роблять. Здається, присутність місцевої влади вчителів сковує, але з Федоровим вони спілкуються вільно і весело. У них про «Мрію» купа відгуків. Федоров питає, чи користуються батьки функцією трекінгу важливих предметів. Кажуть, що користуються, і зазвичай це ті, де діти відстають.
В укритті гімназії № 94 замість дверей класи розділені акустичними шторами. Вчителі розказують, як вони тестили «Мрію». Зустріч із місцевим юнацьким рухом «Байда».
Даніяр Сарсенов / Мінцифра / «Бабель»
Щоб вийти зі шкільного укриття, треба пройти купу кабінетів, де тривають уроки. В одному з них молода вчителька емоційно і цікаво пояснює різницю між сваркою і суперечкою. Ми з Наталкою Гуменюк і Снайдером зупиняємось. Це вже друга тема за день після осмисленості, якої нам не викладали в школах. Ми слухаємо пояснення і шкодуємо про це.
— А це дуже важлива тема для людей в Україні, — каже Снайдер і знімає фрагмент уроку на телефон. — Та й для світу в цілому теж.
Острів «Хортиця»
Ми з Федоровим, Гуменюк і Снайдером в одному бусі їдемо на екскурсію на острів «Хортиця». З нас чотирьох раніше там був лише Федоров. Снайдеру замовили екскурсію англійською. Екскурсовод хвилюється, Снайдер пропонує перейти на українську, що той одразу із задоволенням робить.
На острові морозно, гарно і майже не видно людей. Федорови спілкуються між собою. Ми заходимо в комплекс «Запорозька Січ» — там школа, курені, будинок кошового, канцелярія, церква Покрови.
Виконувачка обовʼязків мера Регіна Харченко, Іван і Михайло Федорови, Тімоті Снайдер.
Даніяр Сарсенов / Мінцифра / «Бабель»
Снайдер слухає екскурсію. Деякі речі в інтерпретації екскурсовода звучать дивно. Щоб зрозуміти це, не треба бути всесвітньо відомим істориком. Він запитує Снайдера, чи знає той найвидатнішого художника всіх часів. Виявляється, мова про Адольфа Гітлера, якого екскурсовод помилково назаиває Шикльгрубером. Ще якась історія, яку Снайдер просить розказати в деталях, виявляється легендою про жінку з тілом змії. З одного боку, чути це ніяково, з іншого — Снайдер знає, що історія екскурсоводів у всьому світі відрізняється від реальної.
Вийшовши із «Січі», ми підходимо до Музею історії запорозького козацтва. Його почали реставрувати напередодні повномасштабного вторгнення. Закінчити не встигли, фонди вивезли. Проходимо по холодному холу, спускаємося в укриття і опиняємось у маленькій кімнаті, залитій яскраво-червоним світлом. В центрі стоїть жінка в японському кімоно. На стінах десяток фотографій. Це виглядає сюрреалістично. У програмі такого не було.
Даніяр Сарсенов / Мінцифра / «Бабель»
Жінка в кімоно — художниця Вєра Бланш. Це її виставка. До повномасштабної війни Вєра навчалась у Британії на стиліста, співпрацювала з відомим українським глянцем, а в 2022 році почала знімати і розповідати про війну. Одразу після деокупації поїхала в Бучу і Бородянку, на Житомирську трасу. Знімала в Словʼянську, Бахмуті, Краматорську.
Вєра багато, з незрозумілим акцентом, розказує про свої роботи, згадує, як бачила тіла вбитих, розстріляні машини і розбиті церкви. Виставка і ці історії більше для Снайдера. Художниця йому дякує, говорить щиро, з емоціями. Та майже під кінець стається халепа.
— Ви могли залишатись у себе вдома і бути майже ноунеймом, але ви приїхали в Україну і прославились на весь світ, — говорить Вєра, з вдячністю дивлячись Снайдеру в очі. Всі інші ховають очі.
Даніяр Сарсенов / Мінцифра / «Бабель»
Обід
Обід запланований у ресторані «Запорізька Січ» — це прямо на Хортиці. За столом команда Івана Федорова — четверо людей, міністр, Снайдер і Наталка Гуменюк. Зрозумівши темперамент Снайдера ще зранку, за обідом з ним майже ніхто не спілкується. На столі вже чимало холодних закусок, до них приносять борщ і пампушки з часником. За ним — смажені в маслі пиріжки з картоплею і капустою. Михайло Федоров їсть один за одним.
— А знаєте, де були найсмачніші у світі пиріжки? — питає заступник мера Сергій Білов. — У Василівці на базарі їх продавала бабуся. Нічого кращого я в житті не їв.
Михайло Федоров ставить кілька запитань і швидко зʼясовується, що та бабуся — його прабабця. Василівка — його рідне місто, зараз окуповане.
Друге одкровення обіду — в минулому Іван і Михайло Федорови були ворогами. Щоправда, тут про це, звичайно, всі знають. На місцевих виборах 2020 року Михайло очолював передвиборчий штаб «слуг» на Запоріжжі і фактично програв Івану, який став мером. Вони не просто не спілкувались — це була холодна війна.
— Просто тоді в нього висіли на вухах і розказували всяке, — каже Іван.
Відносини почали покращуватися тільки після повномасштабного вторгнення. Іван писав, коли зайшли росіяни, розказував, як танки направляють гармати. Потім батько Михайла потрапив у реанімацію в окупованій росіянами Василівці, Іван його вивіз і врятував життя. Тепер Федорови друзі. В їхньому спілкуванні є якийсь запорізький вайб — трохи босяцький.
Після борщу і пиріжків, якими всі наїлися, приносять багато смаженої картоплі, шашлик з риби і мʼяса. Потім десерт. У Києві так щедро вже не годують.
Після обіду Снайдер їде. Йому треба в Одесу, звідти у Відень. UNITED 24 знімають з ним ролик.
Із Запоріжжя Снайдер поїхав в Одесу, звідти — у Відень.
Даніяр Сарсенов / Мінцифра / «Бабель»
Профтех «Моторобудівник»
Передостання локація — професійне училище «Моторобудівник». Там відкривається оновлена майстерня, із сучасним обладнанням для майбутніх верстатників. Відродження профтехів — один з пріоритетів, про який часто говорить Федоров.
Делегацію зустрічає керівництво профтеху — Олександр Базь і його заступниця Лариса Савінська. Ми були тут вчора ввечері. За ніч багато що змінилось. На вході зʼявився величезний банер з назвою профтеху. На дверях кабінетів — гарні нові таблички. Вчора нас просили не ступати на щойно пофарбовані лінії на підлозі — це обмежувачі для безпеки, сьогодні кажуть — вже можна.
Директор профтеху Олександр Базь і його заступниця з виховної роботи Лариса Савінська.
Даніяр Сарсенов / Мінцифра / «Бабель»
Базь показує верстати, говорить, що на випускників великий попит, що їх чекають на заводах. Дефіцит на одному лише «Мотор Січ» 800—900 людей на рік. Поруч стоїть представник заводу і підтверджує. Федоров каже, якщо це їхня кузня кадрів — хай дають гроші: пʼять-десять мільйонів гривень. Домовились.
Все дуже швидко. Директор і його заступниця не встигають показати свою головну гордість і пристрасть — укриття, яке відремонтували недавно, і гуртожиток. Ми були там напередодні.
— Ось цей ламінат ми своїми руками клали. А ще в нас гарні пралки є, а кухні які, ну подивіться, — каже директор, у нього горять очі. Я хочу ще раз сказати, що ми не справжня делегація, а лише бета-версія. Але вони це розуміють, просто хочуть поділитись тим, чим дуже пишаються.
Наприклад, від руки написаною подякою від людей, які приїхали в гуртожиток з окупованих територій чи з того ж Гуляйполя, яке постійно обстрілюють. Савінська каже, що коли будуть новенькі — їх одразу селитимуть в ідеальні умови. Умовно ідеальні. На стіні в одному з приміщень тріщина після прильоту поруч. У відремонтованому сховищі стоїть матрац. Савінська розказує: це жінки, яка приїхала в Запоріжжя з області і пережила обстріл на заводі. Тепер вона боїться спати в кімнаті, тому спускається вниз. За два дні жодна людина в Запоріжжі сама не поскаржилася на постійні обстріли.
На вікнах, холодильниках і меблях у гуртожитку наліпки різних західних фондів, зокрема USAID. Базя і Савінську, які де можуть шукають гроші на праски і холодильники для ВПО, в соцмережах назвали б «типовими грантожерами».
Так виглядав гуртожиток до того, як профтех почав ремонт. Частина гуртожитку в такому стані досі. Так кімнати виглядають тепер. На холодильниках на кухні наліпки USAID.
Даніяр Сарсенов / Мінцифра / «Бабель»
На прощання профтех дарує Федорову вишиванку від місцевих майстринь і кілька шахових фігур, зроблених власноруч. Попри офіціоз, заготовлені виступи і запитання, більшість людей, які весь день зустрічаються з Федоровим, абсолютно щиро цьому радіють. Для них міністр з Києва — це визнання їхньої роботи і відзнака.
Студенти
Перед тим, як повертатися в Київ, Федоров з делегацією заїжджає поспілкуватися зі студентами і школярами. Спершу планувалася зустріч з членами щойно створеної наглядової ради Запорізького національного університету, але вона зірвалась. Зустріч зі студентами, як майже все сьогодні, у підземеллі. За найкраще запитання Федоров обіцяє одну зі свої улюблених книг — «Моє бачення» правителя ОАЕ Мохаммеда ібн Рашид аль Мактума. Вона про те, як посеред пустелі люди з візією побудували один зі світових центрів. Перше питання гарно поставленим глосом ставить студент першого курсу факультету журналістики ЗНУ.
— Запущено пілотний проєкт «Мрія» для шкіл — це інтерактивна платформа, де є щоденник, напрацювання завдань тощо. Це дуже цікавий проєкт, я мріяв би спробувати його в школі, але вже університет. Президент України Володимир Зеленський анонсував і для університетів цю систему. Тож, на вашу думку, чи можуть університети найближчим часом розраховувати на тестовий пілотний проєкт «Мрії» саме для університетів? Раді вітати в Запоріжжі.
Даніяр Сарсенов / Мінцифра / «Бабель»
Питання в аудиторії, повній підлітків і молоді, звучить дивно, але Федоров відповідає жваво, довго, перемикаючись із теми на тему. Почувши ще одне схоже питання, не стримується.
— Та хто вам такі запитання написав? Спитайте, що вам цікаво.
Далі дискусія йде значно краще. Насправді молодь, з якою весь день спілкується Федоров, — розумна, дотепна і весела. Міністра просять підписати книгу — на це вже нема часу. Всі швидко прощаються.
На місце, звідки два мікроавтобуси стартують до Києва, приїздить Георгій. Вони вирішують військові питання з Іваном Федоровим — це про «Лінію дронів». На інтервʼю з іншим Федоровим у нас година. Щоб не гаяти час — вирішили робити його в машині.
Георгій Цхакая не брав участі в офіційній програмі і зʼявився лише перед поверненням до Києва.
Даніяр Сарсенов / Мінцифра / «Бабель»
— Ви ж памʼятаєте, ми довомовлялись, що матеріал буде хороший, — сміється Іван Федоров, тиснучи руку на прощання.
— Буде, — кажу я.
— Тут якась каверза?
— Ні, просто хороший для вас і для нас — різні речі.
Весь день місцеві чиновники говорять двома мовами. Між собою — російською. Офіційна частина — українською.
Інтервʼю (якого не сталось)
Останню годину перед інтервʼю Федоров майже не замовкав, як і весь день до цього. Починаю з питання про круту воєнну розробку, якої всі довго чекали.
— Шо ми можемо про це сказати?
— Нічого.
Переходимо до «Лінії дронів». Питаю про деталі реалізації. Теж секретно. Питання про те, як збивають КАБи над Запоріжжям — а мені казали, що їх збивають, — Федоров переадресовує Івану, якого поруч вже немає. Ще кілька питань про перспективу підвищення зарплат вчителів теж лишаютья без конкретних відповідей, бо це «хайп».
Словом 2024 року Кембриджський словник обрав «маніфестувати». Словом нашого інтервʼю з Федоровим стало «сенситивно». Воно стосується майже всіх тем. Ще за 15 хвилин стає очевидно, що розмови не вийде. Про війну, складні й непопулярні речі Федоров говорити не хоче. Про популярне і відоме — не хочу я. На першій зупинці на заправці ми з Георгієм міняємось місцями в бусах. Федоров купує доньці мʼяку іграшку. Не схоже, що він стомився. В Києві ми опівночі.
Рівно 24 години тому, в Запоріжжі в цей час ми спілкувалися з моїм другом-військовим, який кілька років воює на Запорізькому напрямку. Він народився в Росії. Жив і працював журналістом у Києві. Тепер кожного разу, коли зустрічаємось, мені й іншим друзям він розповідає про те, які круті люди на Запоріжжі.
— Знаєш, вони всі зросійщені, але патріоти не менше за тих, що на Західній, — каже він. Ми стоїмо на березі Дніпра і намагаємося видивитися Хортицю. Він запевняє, що вона там є, але нічого не видно.
Восени минулого року, коли ми з ним говорили про фронт, він казав, що на Запоріжжі все непевно. Значно краще, ніж на сході, але непевно — від «нуля» до міста надто близько. Плани і сили росіян невідомі. Обстрілів цивільних все більше.
— А що зараз? — питаю я.
— Знаєш, Запоріжжя ми відстояли, у нас тут все буде нормально, — спокійно каже він.
Поки ми їдемо порожнім містом, лунає тривога, пишуть про загрозу БпЛА, крилатих ракет і згодом — балістики. Тієї ночі на Запоріжжя нічого не прилетіло, по області авіація, артилерія і дрони вдарили 481 раз. Одна людина загинула.