Сім найцікавіших англомовних лонгрідів: репортаж про старіння, історія крадіїв піску, розповідь про народження дітей з генетичного матеріалу загиблих солдатів — і не тільки. Підсумки 2024

47-річний американець потрапив у ДТП, і лікарі казали, що він ніколи не бігатиме. Він відновився і вже пробіг десятки ультрамарафонів

Медіа під назвою The Atavist має нечувану за теперішніми мірками розкіш: воно публікує лише один текст на місяць. У липні воно випустило матеріал «Додаткова миля» ― про ультрамарафон в американському штаті Теннессі: 505 кілометрів дорогами й пересіченою місцевістю, які треба подолати за 10 днів. Точніше, це стаття про пару на прізвище Барселона — обом за 50. Тодд і Еллісон познайомилися ще у школі. В автокатастрофі чоловік отримав травму мозку, після якої лікарі сказали, що він більше ніколи не бігатиме. Тодд, який і до аварії захоплювався бігом, навпаки вирішив пробігти значно більше, ніж доти. Еллісон підтримала його в цьому. Значну частину шляху вони бігли разом.

«Барселона, як і більшість інших учасників перегонів, почали пішки, оскільки швидкість не ключовий фактор для успішного фінішу в ультрамарафоні Vol State. Із такою значною відстанню більшість учасників перегонів мало отримають від того, що чимдуж мчать уперед, виснажуючи себе. Ключ до перемоги у Vol State — це здатність годину за годиною, день за днем ставити одну ногу попереду іншої. «Багато хто зазнає невдачі, — пояснює сайт перегонів. — Але для тих, хто знайшов у собі сталеву волю і наполегливість, щоб подолати неможливі перешкоди…, [це] може бути трансцендентним досвідом».

Усе ж учасникам доведеться контролювати свій темп, оскільки перегони треба завершити за десять днів. О 07:30 та о 19:30 щодня бігуни мають оновити дані через свої телефони, щоб повідомити про пройдений кілометраж. Електронна таблиця відстежує їхній прогрес, і серед імен у документі завжди виділяється одне — Опра [на честь телезірки Опри Вінфрі]. Так називається мінімальний темп — 15,7 милі (25,2 км) кожні 12 годин, якого мають дотримуватись бігуни, щоб залишитися у змаганнях. Щоранку і щовечора «Опра» рухається в таблиці догори, і будь-який учасник, чиє імʼя нижче за неї, ризикує бути дискваліфікованим, якщо не прискориться. [...]

Одного разу засновник пояснив свій вибір назвати мінімальний темп «Опра»: «Вона — це справжнє життя. Світ знаменитостей, політики та розкоші». Іншими словами, вона представляє світ, який бігуни залишили позаду, ставши на маршрут Vol State».

Том Скокка був успішним журналістом, доки з невідомих причин його організм не став занадто слабким. Він написав репортаж про те, як шукає причину хвороби

У фразі «здоровʼя підвело» часом ховається безліч нюансів, переживань і днів поступового погіршення стану. Однак про це воліють не згадувати: приємного в цьому мало, ділитися власною слабкістю багатьом соромно. Але через цей складний процес слабшання організму проходять всі, хто доживає до певного віку. Том Скокка, талановитий письменник і редактор, пройшов цей процес, ледь розмінявши шостий десяток. У журналі The New York він описує його в деталях. Без скарг, без бажання викликати жалість ― це просто хроніка того, як колись сильні руки не можуть підняти важкого, як уже не вдається тримати поставу ― і як з усім цим продовжувати жити.

«Каса аптеки була, як це завжди в аптеках, аж наприкінці зали. Неймовірна відстань. Жахаюча, особливо на моїх нестабільних ногах. Я простягнув руку, щоб дорогою триматись за полиці — і поволі дійшов до черги. Назвав своє ім’я фармацевту настільки чітко, наскільки на це був спроможний мій рипучий голос, отримав пігулки й повернувся довгою дорогою до дверей.

Уже була зовсім ніч. Вийшовши з аптеки, я побачив порожнє таксі, що готувалось повернути за ріг. Пам’ять та інстинкт підказували, що це воно: два-три довгі швидкі кроки до узбіччя й різко піднята рука привернули б увагу водія. Тіло вважало інакше. Я наважився зробити крок, навіть не до середини тротуару, і таксі поїхало далі в напрямку моєї напівпіднятої руки».

Десятки років кордон між Колумбією і Панамою вважався непрохідним. Тепер ці болотисті джунглі проходять сотні тисяч мігрантів ― ось як

Багато років Дарʼєнський розрив ― густо заліснений болотистий простір між Колумбією і Панамою ― вважався непридатним ані для проживання, ані для перетину. Там немає автомобільних доріг і населених пунктів ― але люди, як свідчить міграційна статистика, трапляються часто. Щороку розрив намагаються подолати сотні тисяч людей, які йдуть на північ у пошуках кращої долі у Сполучених Штатах. Видання The Atlantic присвятило цьому переходу величезний репортаж «Сімдесят миль у пеклі».

«Першого дня стежка була всіяна валунами та шипастою виноградною лозою. Доводилось перетинати річку стільки разів, що я швидко припинив виливати воду зі своїх гумових чобіт, бо минало кілька хвилин і вони знов наповнювались. Черевики для тенісу, в які були взуті члени сімʼї Бергкана, вже порвались і розлізлись. Пагорби були слизькі від багнюки й настільки круті, що часто ми не так йшли, як дряпались навколішки, тримаючись за переплетене коріння.

Ми пройшли повз ятки з пляшками води та енергетика, за $5 давали дві. Носильники, відомі як мокільєрос, кружляли навколо, пропонуючи свої послуги. «Несемо рюкзаки, несемо дітей!» — скандували вони. День їхніх послуг обходиться майже у $100, іще можна сторгуватись за речі з рюкзаків подорожніх. Дружина Бергкана спробувала обміняти пару старих навушників на нові черевики, але не вийшло. Кілька разів вони з Бергканом втрачали терпець і кричали мокільєрос: «Та немає в нас грошей!»

Стабільний інтернет-звʼязок існує завдяки парі десятків кораблів, що регулярно лагодять розриви підводних кабелів. Ось красивий репортаж про їхню роботу

Те, що ви зараз читаєте цей текст, отримуєте повідомлення в месенджерах і скидаєте гроші на збори ― заслуга кількох десятків кораблів, пришвартованих у різних частинах Світового океану. Ледь не щодня якийсь із них отримує сигнал про аварію і вирушає до потрібної ділянки ― щоб спустити водолазів на дно лагодити кабель. Більшість сучасного обміну інформацією відбувається завдяки цим підводним кабелям завтовшки із садовий шланг. Землетрус чи необережні дії риболовних кораблів ― і наступне відео в TikTok може не довантажитись. Видання про технології The Verge зробило великий матеріал про рятувальну службу сучасного інтернету, чия робота може бути одноманітною ― але повною деталей і точно незамінною. Бонус до великої історії ― її ретельна, зроблена з любовʼю до деталей верстка.

«Якби, гіпотетично, усі ці кабелі одночасно обірвалися, сучасна цивілізація перестала б функціонувати. Фінансова система негайно б завмерла. Торгівля валютою припинилася б, а фондові біржі закрилися би. Банки й уряди не зможуть переказувати кошти між країнами, тому що системи на кшталт Swift покладаються на підводні кабелі для здійснення транзакцій на суму понад $10 трильйонів щодня. Люди виявили б, що їхні кредитні картки більше не працюють, а банкомати не видають готівку. Як сказав директор штату Федеральної резервної системи США Стів Малфрус на конференції з безпеки кабелів у 2009 році: «Коли комунікаційні мережі виходять з ладу, сектор фінансових послуг не гальмується. Він зупиняється одразу». [...]

Супутники не змогли б компенсувати навіть пів відсотка цього трафіку. Розглядаючи перспективу масового перерізання інтернет-кабелів, що йдуть до Великої Британії, тодішній член парламенту Ріші Сунак резюмував: «За винятком ядерної чи біологічної війни, важко уявити загрозу, яку можна було б більш виправдано назвати екзистенціальною».

У тюрмі «Седная» Башар Асад та його батько вбивали й катували десятки тисяч сирійців. Втеча ката відкрила тюрму, але не її таємниці ― репортаж

Десятки років «Седная» було одним із найстрашніших слів у Сирії. Тепер це один із головних магнітів для населення країни, яке прагне знайти деталі злочинів режиму Асадів і, якщо пощастить, дізнатися щось про своїх близьких. Як висловився Станіслав Асєєв, український журналіст і колишній вʼязень тюрми «Ізоляція» в окупованому Донецьку, «Седная» є збільшеною в десятки разів «Ізоляцією». Американське видання The New Lines, яке давно спеціалізується на історіях із Близького Сходу, побувало в «Седнаї» за кілька днів після падіння режиму Башара Асада. Репортаж видання чудово передає атмосферу країни після повалення ката ― хоч і дає зрозуміти, що чимало секретів цієї тюрми досі не розкрито.

«У «Седнаї» багато хто висловлює побоювання, що ті, кого досі тримають у таємній частині закладу, залишені своїми мучителями повільно вмирати. Що вони так і не дізнались про епохальні зміни, через які залишились самі. Також ходять чутки про інші таємні вʼязниці режиму, розташовані в невідомих досі місцях.

Одна сирійка з міста Свейда розповіла нам: «Коли я навчалася в Дамаському університеті, студенти чули дивні звуки в лабораторії в підвалі. Вони казали, що це все джини. Після падіння режиму Асада зʼясувалося, що під підвалом була вʼязниця. І то були звуки катувань затриманих».

Цю новину їй передали у Facebook. Нам не вдалося перевірити цю інформацію, але це одна з численних подібних чуток, які зараз можна почути у Сирії».

Пісок став важливим товаром для контрабанди на десятки мільярдів доларів щороку. Ось матеріал наукового видання про види цінного піску і як його крадуть

Розслідування найрізноманітніших злочинів ― популярний та вдячний жанр, який дає читачам можливість відчути себе трохи детективом, трохи психологом, а до того ж лоскоче нерви. Утім, часто ці історії відрізняються лише фабулою злочину. Мотиви злочинців чи відчуття жертв рідко коли бувають екзотичними. Науково-популярний журнал Scientific American запропонував історію про злочин специфічного типу ― глобальну систему крадіжки матеріалу, який кожен із нас може легко дістати й не вважає чимось напрочуд цінним. Однак його контрабанда охоплює весь світ і сягає десятків мільярдів доларів. Ідеться про пісок. Зараз, коли масштаби будівництва у світі не порівняти із тими, що були 30 чи 50 років тому, пісок стає цінним, рідкісним і бажаним ресурсом. Через який можна і тіньовий флот організувати, і частину території країни від зайвих очей відгородити. А оскільки це наукове видання, то бонусом матеріалу є детальна розповідь про те, яким буває пісок, чим річковий відрізняється від морського, який для чого краще і чому однією з причин численних жертв торішнього землетрусу в Туреччині був саме поганий пісок.

«Слідчий з питань транснаціональної безпеки Абделькадер Абдеррахман виїхав із двома асистентами з марокканського міста Кенітра, щоб перевірити місця видобутку піску на узбережжі Атлантичного океану. Шість кілометрів вони їхали по сухій рівнинній місцевості, останній відрізок заїждженою ґрунтовою дорогою довелось повзти на низькій передачі, закривши вікна від гарячого пилу. Прибережні дюни, до яких вони прямували, були одразу за пагорбом. Коли вони підʼїхали до нього, раптом побачили чоловіка у жандармському кашкеті, який мчав назустріч на всюдиході. Сердитими жестами він змусив їх зупинитися. «Чому ви тут?! — запитав він. — Там немає дороги». Один помічник сказав, що вони просто хотіли відвідати пляж і туристичний табір неподалік. Жандарм похитав головою: «Не вийде».

Вони розвернулися і почали повзти нерівною дорогою назад, але щойно жандарм зник із поля зору, звернули і прокралися вздовж прихованого боку пагорба. Приблизно через 400 метрів вони зупинилися й заглушили двигун. Абдеррахман тихо підійшов до верхівки, щоб зазирнути вниз — він прихилявся до землі, щоб бути якомога непомітнішим. Та попри весь досвід розслідувань щодо нелегальних піщаних карʼєрів, він був неготовий до сцени внизу. Пів дюжини самоскидів, розкиданих по місячному ландшафту з глибокими ямами, заповнені коричневим піском. За ними було світло-блакитне море. Абдеррахман був приголомшений «великим спотворенням» дюн, як він сказав мені пізніше під час відеодзвінка, «це був шок».

В Ізраїлі сперматозоїди загиблих солдатів стають дітьми й онуками через штучне запліднення родичів. Велика історія про етику і продовження роду

Протягом кількох днів після того, як чоловік дітородного віку вмирає, його сперматозоїди живі й придатні для запліднення. Коли у країні йде війна чи вона перебуває під постійною загрозою нападу, питання використання дітородного матеріалу, наприклад солдатів, стає актуальним. Таким воно стало й в Ізраїлі. У країні, населення якої після Голокосту особливо дбайливо ставиться до питань продовження роду та збільшення популяції, держава гарантує жінкам покриття всіх витрат на штучне запліднення до двох дітей. Це питання вже перестало бути політично сенситивним, а діти, народжені від уже фактично мертвого батька, вже нікого не дивують. Інше питання, коли родина, наприклад, полеглого бійця хоче використати його сперматозоїди для народження онуків ― тобто щоб дитину виносила мати загиблого. Це питання викликає жваві суперечки як в Ізраїлі, так і за кордоном ― у тих суспільствах, де розуміють вагу цієї проблеми й потяг до відновлення втрат. Financial Times вдалося розібратися в усіх тонкощах цієї чутливої теми. Цей матеріал викликає багато емоцій від обурення до надії ― велика заслуга журналістки в тому, що вона зуміла провести цим непростим шляхом.

«Це робить щасливими всіх учасників процесу. Дитина народиться в дуже теплій родині, яка хоче її народження. І не питайте мене про права дитини, бо такого немає — ніхто не просить народжуватися», [ — каже ізраїльська консультантка з питань сімейного права й продовження роду Іріт Розенблюм].

Звичайно, я маю запитати її про права дитини. Адже це дитина, яка буде зачата без батька. «Мені байдуже, — відповідає Розенблюм. — Щойно вона народиться, ми маємо підтримати її, дати їй всі можливості для розвитку. От і все». Коли я припускаю, що дитина, створена за таких обставин, може відчувати тягар надій та очікувань бабусь і дідусів, які так важко боролися, щоб він чи вона народилася, Іріт відкидає цю думку: «Це маячня. Дуже приємно народитися в чудовій родині, яка тебе любить, яка так багато працювала, щоб мати тебе. Дитині потрібна любов. От і все».