У своїй першій полярній експедиції, яка тривала чотири роки (1898—1902), Пірі не зміг підійти до полюса ближче, ніж на 343 милі. Кожного наступного року щільні льодові обвали перегороджували прохід до Полярного моря, змушуючи його загін ставати табором десь за 700 миль від полюса, або за 200 миль на південь від місця стоянки Джорджа Нареса, тобто на занадто великій відстані від полюса, щоб її можна було пройти за один короткий сезон.
У цей важкий період завдяки санним вилазкам, які перевершували рекорди, встановлені у Гренландії за відстанню і подоланням фізичних перешкод, Пірі дослідив і позначив на мапі сотні миль берегової лінії Гренландії, а ще островів на захід і північ від цієї землі.
Під час наступної спроби Пірі забезпечив собі вихід до океану, спроєктувавши та побудувавши корабель «Рузвельт», чий непохитний каркас упевнено пробивав собі шлях до бажаної гавані на березі Полярного моря. Звідти 1906 року дослідник і здійснив ту неймовірну подорож до 87°6ʼ північної широти, встановивши цим новий світовий рекорд. Неймовірно люті й шалені вітри, спроможні мчати набагато швидше за сани, відкинули його від Північного полюса й ледь не забрали життя.
52-річний Роберт Пірі разом зі своїм помічником Метью Хенсоном та ескімосами на точці, яку вони вважали Північним полюсом. У 1950-х роках виявиться, що дослідники помилилися з розрахунками. Насправді Північний полюс був приблизно за 48 кілометрів від них.
Getty Images / «Бабель»
***
Можливо, я допоможу читачеві яскравіше уявити те, що мала виконати і що врешті виконала експедиція, якщо спробую описати, що означає проїхати майже тисячу миль паковим полярним льодом на санях, запряжених собаками. Коротко й ясно опишу складнощі, з якими ми зіткнулися, та засоби і методи, за допомогою яких їх подолали.
Між зимовою стоянкою «Рузвельта» на мисі Шеридан і мисом Колумбія — найпівнічнішою точкою на північному узбережжі Землі Ґранта та відправною точкою санного походу на Північ — пролягали 90 миль шляху в північно-західному напрямку вздовж припаю і суходолом. Цей маршрут ми мали пройти, перш ніж вийти на бездоріжжя крижаних полів Північного Льодовитого океану. Від мису Колумбія ми повинні були подолати 413 географічних миль на північ кригою Полярного моря.
Ті, хто пам’ятає своє дитинство на ковзанках, уявляють Північний Льодовитий океан як гігантський ставок для катання на ковзанах із цілковито рівною поверхнею. Мовляв, крижаною гладдю нас весело тягнуть собаки, а ми зручно сидимо в санях і розпеченою цеглою зігріваємо пальці рук та ніг. Утім, ця картина далека від істини.
Між мисом Колумбія і Північним полюсом узагалі немає землі, а гладкого льоду вкрай мало. Перші декілька миль після того, як покинули суходіл, дорога була відносно рівною, оскільки ми пересувалися льодовиковою крайкою, яка заповнює всі затоки і простягається по всій ширині північної частини Землі Ґранта. Насправді це надзвичайно велика підошва припаю, подекуди завширшки декілька миль. Хоча її зовнішній край місцями перебуває на плаву та піднімається й опускається разом із рухом припливів і відпливів, загалом цей лід залишається нерухомим, крім випадків, коли від нього відколюються великі крижані поля, які потім дрейфують водами Арктичного океану.
За льодовиковою крайкою поверхню криги хаотично мережать прогалини між припаєм та дрейфовим льодом, а ще розтинають великі припливні тріщини — загалом це зона постійної боротьби між важким плавучим льодом і нерухомою льодовиковою крайкою. Ці берегові ополонки постійно відкриваються та закриваються: відкриваються, коли вітри дмуть із берега або під час весняних відпливів, а закриваються, коли дмуть північні вітри або під час весняних припливів.
Тут лід розбивається на уламки різних розмірів і під тиском збирається у великі торосисті хребти паралельно до берега. Утворюються ці хребти внаслідок абсолютно неймовірної сили, з якою плавучі крижини втискаються у льодовикову крайку. Ще далі на півночі торосисті хребти утворюються під впливом вітру та течій, які зіштовхують і перемелюють величезні льодяні поля.
Ці торосисті хребти можуть сягати від декількох футів до декількох родів заввишки та від кількох родів до чверті милі завширшки. Вони складаються з окремих крижин, розмірами від більярдної кулі до маленького будинку. Переходячи через ці хребти, людина мусить зважувати кожен крок. Доводиться пробивати шлях льодорубами, батогом і голосом стимулювати собак іти за ватажком, а іноді піднімати та тягти 500‐фунтові сани через кучугури та вгору схилами. Часом здається, що від напруги м’язи розриває та здирає з лопаток.
Між торосистими хребтами лежать старі, більш-менш рівні льодяні поля. Всупереч розповсюдженим помилковим уявленням, це не замерзла вода Північного Льодовитого океану. Ці поля складаються з величезних шарів льоду, які відкололися від льодовикової крайки Землі Ґранта та Гренландії і дрейфували аж до Полярного моря.
Хребет торосистого льоду.
«Бородатий Тамарин» / «Бабель»
Такі крижані поля мають товщину від 20 (або менше) до 100 футів (або більше) і бувають різних форм та розмірів. Протягом короткого літа лід постійно рухається: великі ділянки відокремлюються від льодовиків і під натиском вітру і течій дрейфують туди-сюди, зіштовхуються, розколюються, розчавлюють тонший лід, оббивають свої краї і внаслідок цього нарощують на них хребти торосів.
Унаслідок цього поверхня Полярного моря взимку може бути неймовірно нерівною та перетятою. Ці торосисті, нерівні крижини вкривають не менше ніж дев’ять десятих поверхні Полярного моря між мисом Колумбія та полюсом. Остання десята частина — це лід, який утворюється восени та взимку внаслідок замерзання морської води. Цей лід ніколи не буває товстіше за 8–10 футів.
Описані вище торосисті хребти — не найгірша особливість арктичного льоду. Набагато більш клопіткими та небезпечними є «ополонки» — так китобої називають смуги відкритої води, утворені рухом льоду під натиском вітру і припливних-відпливних течій. Ополонки — це постійний жах мандрівника, який подорожує замерзлою поверхнею Полярного моря. Під час подорожі на Північ боїшся, що вони завадять просуватися далі, а на шляху назад боїшся, що вони відріжуть тебе від суходолу і залишать вмирати голодною смертю в північному краї. Появу ополонок неможливо ні передбачити, ні розрахувати. Вони без попередження відкриваються перед мандрівником, не підкоряючись жодним правилам чи законам. Ополонки — невідома величина полярного рівняння.
Іноді ці відкриті ділянки води являють собою звичайні тріщини, які розтинають старі льодяні поля. Деколи це доволі широкі зигзагоподібні смуги води, які неможливо перетнути. А зрідка це цілі річки відкритої води завширшки від пів милі до 2 миль, що тягнуться на схід і захід далі, ніж здатне сягнути око.
Існують різні способи перетину цих ополонок. Можна вирушити праворуч або ліворуч від неї, сподіваючись знайти місце, де протилежні краї льоду лежать так близько один до одного, щоб через них можна було переправити сани. Або, якщо є ознаки того, що ополонка закривається, можна почекати, доки краї льоду зійдуться повністю. Якщо дуже холодно, можна почекати, поки лід стане достатньо товстим і витримає навантажені сани, які мчать на повній швидкості. Або можна знайти чи вирубати за допомогою льодоруба крижину потрібного розміру, після чого, як на поромі, перевезти на ній сани та собак.
Та все це зводиться нанівець, коли «Велика ополонка», що позначає край континентального шельфу, де він опускається в Північний Льодовитий океан, перебуває «не в гуморі». Вона відкривається настільки широко, що в центрі безперервно тримається зона відкритої води або непрохідного молодого льоду, як це сталося під час нашої подорожі 1906 року та під час «незабутнього» зворотного шляху.
Тоді ця «Велика ополонка» ледь не назавжди відрізала нас від самого життя. Ополонка могла відкритися просто посеред табору або снігового іглу, коли ми спали на замерзлій поверхні Полярного моря. Але... цього не сталося.
Якби лід розійшовся на помості іглу й жбурнув його мешканців у крижану воду під житлом, вони не потонули б одразу: повітря всередині хутряного одягу втримало б їх на плаву. Людина, яка падає у воду одягненою, може вилізти на лід і врятуватися, але приємного в такій ситуації мало, оскільки стовпчик термометра сягає іноді 45 градусів нижче нуля.
От чому я ніколи не користувався спальним мішком, коли виходив на полярний лід. Я вважаю, що краще залишити ноги і руки вільними, щоб у будь-який момент бути готовим до надзвичайної ситуації. На морському льоду я ніколи не лягаю спати без рукавиць, і якщо втягую руки в рукави, то втягую їх разом із рукавицями, щоб, якщо раптом щось трапиться, бути готовим діяти. Які шанси врятуватися у чоловіка в спальному мішку, якщо він раптом прокинеться, опинившись у воді?
Собаки тягнуть сані. Норвезький архіпелаг Шпіцберген, приблизно 1925 рік.
Getty Images / «Бабель»
Іноді людина змушена йти цілими днями під час сліпучої хуртовини, коли пронизливий вітер шукає кожнісіньку дірочку в одязі. Той, хто колись бодай годину йшов проти хуртовини за температури 5—15 градусів нижче нуля, закарбував це в пам’яті назавжди. Ймовірно, ці люди також пам’ятають, як чекали на тепле хатнє вогнище в кінці своєї мандрівки. А тепер уявіть, що в такій бурі над торосистим нерівним льодом при температурі від 25 до 35 градусів нижче нуля треба крокувати цілий день, і наприкінці денного переходу немає жодного прихистку, крім вузького та холодного снігового сховку, та й той ще треба звести, перш ніж можна буде відпочити і поїсти.
Мене часто запитують, чи не голодували ми під час подорожі. Мені важко відповісти на це питання. Вранці та ввечері в нас були пемікан, печиво і чай, а в передової групи — чай і ланч посеред денного переходу. Якби ми їли більше, нам не вистачило би припасів. Особисто я схуднув на 25 фунтів відтоді як покинув стоянку корабля.
Але лише сили духу і витривалості недостатньо, щоб дістатися до Північного полюса. Досягти довгоочікуваної мети та повернутися назад можна тільки завдяки багаторічному досвіду подорожей цими регіонами та підтримці досвідченої групи людей, які знають, як працювати в арктичних умовах. Також потрібне всебічне знання Арктики і розуміння специфіки обладнання, без якого неможливо підготувати себе та команду до будь-якої надзвичайної ситуації.
Лише сили духу і витривалості недостатньо, щоб писати якісні й цікаві тексти. Ми робимо це завдяки вашій підтримці: https://babel.ua/donate.