У травні 1962-го столиця України здобуває комуністичну «ачівку» — Орден Леніна. Тому міська влада готується прийняти делегацію із «самої» москви, яку хоче вразити особливим подарунком — піснею про Київ. Колись популярний «Київський вальс» для цього вже не годиться. Шлягер, який написали Платон Майборода та Андрій Малишко в далекому 1950-му, нині слухають хіба динозаври. По щось сучасніше треба йти до нових хітмейкерів, що саме вриваються у 60-ті.
Обов’язковий відомчий пунктик: автор музики до поп-гімну Києва має бути корінним киянином. Ним стає 37-річний Ігор Шамо. Подейкують, композитор вміє «витягати» мелодії з повітря. І це чудово, бо на все про все він має лише два дні.
«Хай Київ тебе надихне!»
Одна безсонна ніч — і на столі Ігоря Шамо вже лежать ноти майбутнього гімну Києва. Тим часом Дмитро Луценко легко дає собі раду з куплетами, але забуксовує на приспіві.
Перед поетом вимальовується сюжетна арка треку. Столичне надвечір’я перетікає у глибоку ніч. Дотліває вогонь дня, воскресаючи електричними спалахами у вікнах панельних будинків. А далі... Що далі? Бракує ще кількох рядків — чіпких і звучних. Без них усе це — лише красиві, але беззмістовні картинки, наче згенеровані штучним інтелектом.
Ситуацію рятує Ігор Наумович. «Дімо, а сходи-но прогуляйся, — радить композитор другу-співавтору. — Якщо пісня про Київ, то хай він тебе і надихне!». Втомлений і змучений недосипом поет виходить на розлиту сонцем Володимирську гірку. Його увагу привертає якийсь впертий хлопака, що залицяється до неприступної красуні. «Скажи, ну як тебе не любити?!» — у відчаї кричить він дівчині вслід.
Історія замовчує, чим завершилися спроби горе-донжуана. Зате ми точно знаємо, що після цієї фрази творчим стражданням Дмитра Луценка настав кінець. «Ігорю, є лірика!» — повідомляє співавтору щасливий поет. І тут таки зачитує йому те, що вийшло:
Де колишуться віти
Закоханих мрій…
Як тебе не любити,
Києве мій!
Буду мріяти й жити
На крилах надій…
Як тебе не любити,
Києве мій!
Вечорів оксамити,
Мов щастя прибій…
Як тебе не любити,
Києве мій!
Замовники з високих кабінетів приймають пісню Шамо та Луценка без правок. Проте залишається ще одне питання. Хто зможе вивчити «Києве мій» на позавчора і не налажати з виступом перед партійною елітою?
«Російський слід» українського шлягеру
Cтати народним артистом України тюменцю Юрію Гуляєву допоміг щасливий випадок. У 1960-му співак виступає на компартійному «корпоративі» з нагоди українських днів у москві. Особливо бурхливі оплески в його бік лунають від Микити Хрущова.
Кілька слів на вушко від захмелілого генсека — і росіянин, що п’ятий рік працює при Донецькій філармонії, робить карколомний кар’єрний стрибок у напрямку Києва. В українській столиці Гуляєв працює в опері. Допоки не знаходить пісню, що робить із нього поп-зірку. Точніше, пісня знаходить співака сама.
27 травня 1962 року Юрій Гуляєв виконує «Києве мій» у Жовтневому палаці. Заради історичної справедливості на сцені до росіянина долучається українець Костянтин Огнєвий. Невдовзі Костянтин Дмитрович наробить естрадного галасу з хітами «Кохана» та «Чорнобривці». Натомість на Юрія Олександровича чекатиме москва. А його фани чекатимуть на «Києве мій» на концертах від Ужгорода до Новосибірська.
Але чому саундтрек української столиці доручили заспівати саме Гуляєву? Є кілька можливих пояснень. По-перше, київські чиновники чудово знали про фурор співака на московському бенкеті. По-друге, етнічний росіянин, що співає про український Київ, — ідеальний спосіб задобрити москалів. Є ще третя версія, і до неї багато запитань. Нібито ідею «Києве мій» Дмитру Луценку підкинув сам Юрій Гуляєв під час тієї ж таки прогулянки Володимирською гіркою. І лише потім на обрії з’явився Ігор Шамо, який смиренно написав мелодію за референсами співака.
Втім, безпосередні автори пісні нічого такого публічно ніколи не розповідали. Тут явно відгонить пропагандистським фейком з метою інтегрувати «російський слід» в українську естрадну класику.
Love is in the air
«Києве мій» — пісня не просто про любов до міста. Вона про любов як таку. Я не випадково розповідав вам лавсторі Ігоря Шамо та Дмитра Луценка. Обидва естрадники знайшли у Києві свою долю та своє покликання. Дніпрові кручі, оксамитові вогні ліхтарів, жовтогарячі канни — кожен популярний туристичний геотег, кожен невідомий закуток української столиці пульсував у ритмі переповнених натхненням сердець творців.
І хоч приводом до створення пісні стала комуністична нагорода, проте ми отримали справжній шлягер про Київ, актуальний і сьогодні.
Автори «Києве мій» щиро любили місто, і воно відповідало їм взаємністю. Точніше, досі відповідає. У 2014-му міська влада затвердила шлягер Шамо — Луценка офіційним гімном Києва. Присвяту незламній українській столиці можна почути на Майдані Незалежності на початку кожної години.
А ми щиро любимо писати цікаві тексти для наших читачів і вдячні, коли ви нас підтримуєте: https://babel.ua/donate.