З березня 2022 наша робота з історіями постійно змінювалась. Спершу ми брали лише історії з відкритих джерел (до того ж — лише історії цивільних). Але згодом почали безпосередньо працювати з рідними загиблих і записували їхні історії та спогади. З часом запустили анкетування — і люди самі повідомляли про втрату. Більшість таких анкет заповнюють саме родичі загиблих військових, у яких є запит на публічне вшанування памʼяті.
Ми не встигаємо опрацювати всі історії і змирилися з цим іще під час боїв за Бахмут. Тоді ми отримували шалену кількість історій про загиблих у місті й біля нього. Так у нас сформувалась «черга» з історій у півтора-два місяці. Зараз наші журналісти за день можуть написати від шести до десяти історій загиблих.
Ми не розраховуємо на те, що всі ці історії прочитають тут і тепер. Ми робимо короткі стандартизовані життєписи як для підтримки родин зараз, так і на перспективу 5—20 років. З часом ми хочемо бачити «Меморіал» як національну платформу, музей чи інший фізичний простір зі структурованими історіями, які ми записуємо зараз.
Запит на вшанування у публічних просторах величезний. Коли ми вперше запустили відео на ТРЦ «Гулівер», у нас відразу зʼявилася черга у сто людей. Коли ми запустили ролики про захисників Маріуполя на ЦУМі, їхні рідні з інших міст приїжджали в Київ, щоб побачити ці 10—15 секунд і зрозуміти, що це не тільки їхня втрата, а памʼять, яку ми переживаємо разом.
Є проблема з перейменуваннями вулиць на честь загиблих чи створенням муралів. Наприклад, у Києві зараз обговорюють, що місто не може створювати мурали, присвячені конкретним людям, — бо на таку кількість людей просто не вистачить стін. А в Ірпені заборонили перейменування вулиць, бо загиблих вже більше, ніж вулиць.
У Києві перейменування вулиць теж відкладуть на повоєнний час. Бо, наприклад, є дві петиції, на перейменування однієї вулиці на честь двох героїв. Обидві набрали потрібну кількість голосів. Дуже важко ухвалювати якесь рішення.
Стихійні меморіали, як-от на Майдані, зʼявляються, коли у людей є запит на вшанування і вони роблять це так, як уміють. Але це тимчасові формати. Щоб це було естетично, це має бути уніфіковано. Зараз на Майдані все навпаки: хтось вішає величезні банери, а хтось ставить маленькі пропорції. На жаль, ми ще довго будемо жити з цим місцем, поки не вигадаємо, як це зробити більш коректно або як допомогти рідним вшановувати памʼять.
Окрім вулиці, памʼятника чи муралу є й інші способи вшанування. Наприклад, коли в памʼять про загиблого заснували книгарню, стипендію, благодійний фонд. Це і є нова культура памʼяті.
Гайдлайн того, як у місті має виглядати загальнонаціональна хвилина мовчання, зараз створюють на прикладі Вінниці. Цим займається ініціативна група Moment of Honor. Але загалом спроба уніфікувати хвилину мовчання може не вдатися, зокрема у мегаполісах.
Наприклад, «Меморіал» входить до консультативної ради з меморіалізації при Київській міській державній адміністрації. Загалом Рада підтримала ідею з хвилиною мовчання в Києві, але є зауваження щодо зупинки транспорту. Скоріше за все, це будуть альтернативні варіанти, коли транспорт курсуватиме, але у ньому будуть оголошувати хвилину мовчання.
У питанні памʼяті дуже важливо вміти з нею взаємодіяти і вписувати її в буденність. Наприклад, цього літа на «Куражі» зробили стенд із надписом «Тебе тут бракує». І на нього можна було наклеїти фотографію людини, якої вже немає. І так вийшло велике панно з людьми, які не змогли прийти на цей захід, але про яких ми памʼятаємо.
А 29 серпня 800 закладів долучились до акції «Стіл памʼяті». Це може стати хорошою традицією в Україні. Вона натхнена американською традицією, але має й українські коріння — у нас є традиція ставити тарілку людині, якої вже немає. Навряд це стане чимось постійним, але може стати правилом у День памʼяті.
Підтримати «Меморіал» можна тут: victims.memorial/supportus