Ангела Меркель написала мемуари. У книзі вона переконує, що не підігравала Кремлю, не винна в тому, що Україна досі не в НАТО, і розповідає чимало деталей про Путіна. Переказуємо найцікавіше

Як канцлерка пізнавала Україну й Росію

Уперше Ангела Меркель побувала в Україні, тоді ще радянській, на початку 1980-х. Працюючи в Центральному інституті фізичної хімії Німецької демократичної республіки, майже 30-річна Меркель на три тижні приїхала до Донецька. Метою було вивчення російської мови, хоча насправді вона хапалась за будь-яку можливість побачити світ за межами НДР. Спогадів про Донецьк Меркель не наводить — пише тільки, що подружилась на курсах із кількома людьми, з якими потім мандрувала Кавказом. А російську вона невдовзі практично забула — англійська вже тоді мала значно більшу вагу і стала головною іноземною мовою Меркель.

Вдруге канцлерка побувала в Україні на початку 1996-го в рамках значно коротшої поїздки. Її вже в ролі міністерки довкілля привабила Чорнобильська зона і, заїхавши в неї з білоруського боку, вона побувала у Припʼяті. З тієї поїздки вона згадує лише про зграю бродячих псів, які бігли за екскурсійним автобусом на підʼїзді до закинутого міста. На той момент у Меркель вже розвинувся страх собак: за рік до того вуличний пес напав на неї й сильно покусав.

Наступного разу тема України (і собак) вирине за десять років, під час зустрічі з російським диктатором Путіним. Це була не перша їхня зустріч, але попередні дві Меркель не запамʼятала. У 2006-му вона вже була новообраною канцлеркою, а Путін відбував другий термін як російський президент. На той момент у Росії влада брала під контроль останні незалежні ефірні телеканали, олігарх Михайло Ходорковський сидів у тюрмі, а Путін уже назвав розпад СРСР «найбільшою геополітичною катастрофою XX століття».

Путін і Меркель побачились у Томську, де відбувався економічний форум. «Було очевидно, що в минулому ми були по різні боки політичних барикад, та й наші погляди на розвиток Росії відрізнялись. Я поділилась занепокоєнням, що демократичні свободи в країні згортають — російський президент заперечив. Під час спільної вечері мені запропонували на вибір звичайний стейк із телятини чи з бурого ведмедя, і я зважилась обрати незнайоме. Ведмеже мʼясо мені сподобалось: воно мало виразний смак дичини», — пригадує вона.

Наступного дня після ділових розмов, які стосувались будівництва першої нитки «Північного потоку» та спільної розробки «Газпромом» і BASF газового родовища в Сибіру, Путін запропонував Меркель поїхати до аеропорту разом у його автівці. Та погодилась. Проїжджаючи села з перекошеними деревʼяними хатами, російський президент сказав, що люди там бідні, а отже ними легко маніпулювати. «Таких же людей в Україні спровокували на Помаранчеву революцію, здійснену на гроші від американського уряду. Я ніколи не дозволю статися такому в Росії», — поділився думками Путін. «Але в Східній Німеччині не гроші США зібрали нас на мирну революцію, — відповіла Меркель. — Ми хотіли цього, і вона змінила наші життя на краще. Саме цього хочуть і люди в Україні». Путін у відповідь змінив тему, раптом спитавши, чи знає вона одну важливу відмінність між американською та російською конституціями. Канцлерка не мала ідей. Виявилось, росіянин мав на увазі, що в конституції США строк повноважень президента обмежується двома термінами, а в Росії після паузи можна обійняти посаду на ще один термін. Меркель зрозуміла, що відпускати владу Путін не збирається.

У ході того візиту російський президент презентував канцлерці специфічний подарунок — великого іграшкового пса. Він вручив його зі словами: «Не бійтесь, він не вкусить», — і все, що могла зробити Меркель, це вичавити з себе формальну посмішку. Вона швидко передала подарунок помічнику. Наступного ж року, під час зустрічі з Путіним у Сочі собака вже була живою. Попри ще раз передану російським дипломатам інформацію, що канцлерка боїться собак, Путін прийшов на зустріч зі своєю лабрадоркою Коні. Сидячи у кріслі, Меркель завмерла. «Мова тіла російського президента демонструвала, що йому подобається те, що відбувається», — пише вона. Тоді канцлерка не зреагувала на крок Путіна, слідуючи правилу британської королівської родини «ніколи не пояснюй, ніколи не жалійся». Пізніше вона пише, що виділила найбільш яскраво виражену рису російського диктатора: він дуже болісно реагує на нехтування собою чи приниження, при цьому не пропускаючи шансу познущатись над іншими. «Це проявлялось, наприклад, у постійних запізненнях на зустрічі, — робить висновок Меркель. — Хтось може назвати це дитячістю й закомплексованістю — все це так, але Росія досі існує на карті, [тому довелося працювати з тим, що є]».

Чому Меркель гальмувала вступ України до НАТО

Відмові надати Україні План дій щодо членства в НАТО (ПДЧ) на саміті в Бухаресті у 2008 році Меркель присвятила цілий розділ. Приводом для цього вона називає слова Володимира Зеленського, сказані ним 3 квітня 2022 року — після того, як світ дізнався про звірства росіян у Бучі. Зеленський говорив, що якби не «абсурдний страх перед Росією деяких політиків», Україна ще з 2008 року могла б бути під захистом НАТО. «Я запрошую пані Меркель та пана Саркозі відвідати Бучу й побачити, до чого за чотирнадцять років призвела політика поступок Росії». Новини про цю заяву застали ексканцлерку в першій після відставки відпустці, у Флоренції. Медійники поєднали фотографії Меркель у флорентійських музеях зі знімками закатованих бучанців. У відповідь вона тоді заявила, що є повністю на боці України, при цьому своє рішення відмовити Києву в приєднанні до ПДЧ вважає правильним і зараз. У книжці Меркель детально пояснює чому.

Надання Україні плану дій щодо членства істотно на стан справ у 2008-му не вплинуло б, запевняє ексканцлерка. Навіть у відносно простих випадках між отриманням країною ПДЧ і її вступом до НАТО минало щонайменше пʼять років, а ситуація України ускладнювалась наявністю на її території російської військової бази — Чорноморського флоту в Севастополі — і низьким рівнем підтримки вступу до альянсу серед українців. «Це була зовсім інша історія, ніж із країнами Центральної та Східної Європи, [які стали членами НАТО відносно легко]», — пише Меркель. Приєднання нових членів, за задумом, має посилювати альянс. У випадку України, як і Грузії з її територіальними конфліктами, на НАТО тоді чекало б ослаблення, каже вона. Та й навряд чи Путін спокійно спостерігав би за тим, як країни, які він вважає частиною сфери впливу Росії, готуються вступати до ворожого Москві альянсу, запевняє ексканцлерка. Позитивне рішення щодо ПДЧ, хоч і було б радше політичною риторикою, спровокувало б диктатора.

«Одразу після того, як Путін у 2000-му став президентом, одним із ключових пріоритетів для нього стало відновлення ситуації, за якої ніхто не міг би ігнорувати Росію, зокрема Сполучені Штати. Путіна не цікавили ні побудова демократичних інституцій, ні добробут людей всередині країни чи у світі. Його реальною амбіцією було переграти перемогу США у Холодній війні», — пише Меркель, згадуючи відому промову Путіна на Мюнхенській безпековій конференції в 2007 році, присвячену якраз цьому. Тоді диктатор звинуватив однополярний світ і США як його лідера в навʼязуванні своїх правил гри та розвʼязуванні сумнівних воєн, як-от в Іраку — без достатніх доказів наявності в тамтешнього режиму хімічної зброї. Меркель погоджується, що частково Путін мав рацію — однак при цьому він чомусь оминув увагою тліючі конфлікти в Арцаху, Придністровʼї, Грузії, які сталися за активної участі Росії. «Було б ілюзією вважати, що ПДЧ для України та Грузії врятував би їх від путінської агресії, що він відлякав би Росію чи що Кремль просто змирився б, — пише вона. — Якби сталось найгірше, чи можна уявити, що інші держави НАТО відповіли б наданням озброєння чи своїх військових? Що я попросила би в Бундестагу право відправити туди нашу армію й депутати проголосували б за? У 2008-му? Якщо так, то якими були б наслідки? А якщо ні, то чим би це обернулось для України, Грузії та НАТО?». Словом, на противагу США, які бачили у відмові від ПДЧ фактичну наявність у Росії права вето на рішення альянсу, Меркель та солідарний з нею Ніколя Саркозі вирішили план дій пригальмувати.

Коли всі голови держав-членів НАТО зібрались у Бухаресті за одним великим столом, навпроти Меркель сів Джордж Буш — молодший. Всі охочі висловили свої думки щодо надання Україні та Грузії нового статусу. Ангела сказала, що зараз для нього не час, однак це не означає, що вона проти приєднання обох країн до НАТО в перспективі. «Одного дня Україна та Грузія стануть членами НАТО», — сказала вона. Буш, який доти нічого не говорив, пильно подивився на канцлерку. Невдовзі його помічник простягнув їй аркуш із написаним англійською реченням: «Як вам формулювання “Одного дня Україна та Грузія стануть членами НАТО”?». Меркель порадилась із Саркозі й сказала, що вони не проти такої фрази в комюніке, якщо з документа вилучать згадку про ПДЧ. Американці не погодились, як і представники Польщі та країн Балтії. Під час перерви вони зібралися в одному з кінців зали. До них підійшла Меркель і невдовзі сказала: «Слухайте, не може бути кращого подарунка Путіну, ніж якщо нам не вдасться дійти до спільного рішення. Моя позиція не зміниться: “так” Україні та Грузії в НАТО у принципі, “ні” плану дій щодо членства зараз». Дискусія тривала десь годину, після чого президент Польщі Лех Качинський запропонував прибрати із фрази про спільне майбутнє України й НАТО слово «колись». Мовляв, це майбутнє може настати хоч завтра. За суттю це твердження було так само неконкретним, але за формою менш мʼякотілим, тож на нього всі погодились.

Меркель радіє, що складне рішення не посіяло розбрату в самому НАТО. Однак визнає, що Путін сприйняв констатацію того, що майбутнє України та Грузії — в альянсі, «як оголошення війни». «Пізніше, не згадаю вже точних деталей, він сказав мені: “Ви не будете канцлеркою вічно, і потім вони увійдуть до НАТО. А я не дам цьому статися”. На це я подумала: що ж, ти теж не вічно будеш президентом», — згадує вона.

Ангела Меркель і початок війни в 2014 році

Під час саміту Східного партнерства ЄС у Вільнюсі 28—29 листопада 2013 року, де мали підписати Договори про асоціацію між Євросоюзом та Україною, Грузією та Молдовою, Меркель було найбільше шкода президентку Литви Далю Грібаускайте. Вона ретельно підготувала урочисту церемонію, розраховуючи, що всі три країни стануть іще ближче до ЄС і далі від Росії — натомість за кілька днів до цього офіційний Київ розвернувся в протилежному напрямку. Також канцлерці було шкода делегації Молдови та Грузії. Ті країни, як і раніше, хотіли підписати кожна свій договір, однак на тлі поганих новин з України їм практично не приділяли уваги. Тодішнього ж українського президента Віктора Януковича Ангелі Меркель шкода не було.

Вони побачились о 08:15 ранку в перший день саміту в готелі, де Меркель зупинилась. «Як ви поясните зміну поведінки, Вікторе? Я не розумію. Ви ж хочете підписати цей договір, самі казали. Усе вже майже зроблено — а ви робите розворот. Чому?» — спитала його вона. «Дайте мені ще трохи часу. Зараз це неможливо. Не продавлюйте це питання. Колись я підпишу», — відповів Янукович. Було очевидно, що його прохання дати більше часу — лише порожні слова. «Страх лився з кожної його пори. Відчувалось, що він зараз почувається між молотом і ковадлом. Путін вибив із нього дух і зміг затягнути Україну в свій табір», — пише вона.

Коли Революція гідності перемогла і Янукович утік з України, Меркель було очевидно, що Путін якось мститиметься. Питання було тільки, як саме.

Невдовзі стало зрозуміло. Через кілька днів після новин про появу в Криму «зелених чоловічків» Меркель зателефонувала Путіну з питанням, чи не його рук це справа. Він заперечив. Коли стало ясно, що це була відверта брехня, Меркель здивувалась. «Він ніколи не був зі мною настільки безсоромним. Я, звісно, підтримувала контакт із ним і далі, бо іншої опції не бачила. Однак ці взаємини перейшли в іншу фазу», — пише вона. Спілкування між російською та німецькою владою обмежилось зустрічами для найбільш нагальних питань, про розвиток вже не йшлося.

Коли почались бойові дії та «референдуми» на Донеччині й Луганщині, Меркель «була в депресії». Мовляв, вона зрозуміла, що Путін прагне зробити життя в Україні максимально складним економічно та політично — щоб українці не могли насолоджуватись своєю незалежністю. Але бачення причин цього у неї специфічне. «Спільнота етнічних росіян в Україні була частиною стратегії контролю Путіним влади. Він відчував, що незалежність України позбавляє його підтримки цих росіян», — пише ексканцлерка.

Меркель у деталях описує свою роль у переговорах у «нормандському форматі» та підготовці Мінських домовленостей — втім, здебільшого це загальновідомі факти. Вона прямо пише, що через дії Росії перші Мінські домовленості, підписані влітку 2014 року, «виявились не вартими паперу, який на них витратили». І визнає, що росіяни всюди, де можливо, намагались ускладнити й сповільнити процес. При цьому в частині питань вона ніби не розуміє природи конфлікту й бажань Росії. Те, що Україна зволікала з імплементацією Мінських домовленостей, Меркель пояснює внутрішніми політичними суперечками. Констатації того, що їхнє чітке дотримання фактично повернуло б Україну в орбіту російського впливу, в книжці немає.

Найбільше непублічних подробиць із того періоду Меркель наводить у розповіді про свій візит до Москви разом із тодішнім французьким президентом Франсуа Олландом 6 лютого 2015 року. Напередодні вони були в Києві, невдовзі мали летіти до Мінська: на тлі загострення ситуації на фронті довкола Дебальцевого готувались другі домовленості. Вже в аеропорту лідерам Німеччини та Франції запропонували: зачитати заяву про припинення вогню разом із російським президентом, в обхід української сторони. Ті відмовились, на що тодішній спецпредставник Путіна в справах України Владислав Сурков звинуватив їх у «байдужості до страждань народу». Делегації проігнорували цей цинізм, як висловилась Меркель, — і навіть відмовились від пресконференцій, оскільки довелося б відповідати на запитання російських пропагандистів.

У Кремлі Путін розпочав зі своєї звичної тиради про те, як Росію з 1991 року «ображав» Захід. Меркель з Олландом вирішили це не коментувати, сказавши лише, що мовчанка не означає згоди. Політикам знову запропонували оголосити про припинення вогню без України, ті знову відмовились. Вони почали працювати над текстом угоди — сперечались довкола тем особливого статусу Донеччини й Луганщини, виборів там, доступу представників України до державного кордону. Тоді Сурков забрав написане, щоб усе «підсумувати». Долучити до роботи представників Франції та Німеччини росіяни не схотіли. Стало очевидним, пише Меркель, що ніякого прийнятного варіанту документа вже не буде. Дійсно, Сурков повернувся зі сповненим маніпуляцій текстом. Час у Меркель та Олланда вичерпувався, вони домовилися з Путіним, що їхні помічники на день залишаться в Кремлі працювати над документом далі, а самі вони поїдуть до аеропорту. Російському президенту було треба до Сочі, тож він запропонував поїхати разом в одній автівці, але перед тим зробив гостям презент. Це були антикварні російсько-німецький, російсько-французький та російсько-англійський словники військової лексики. Перші він подарував відповідно Меркель і Олланду, а третій попросив передати тодішньому американському президенту Бараку Обамі — канцлерка якраз мала днями відвідати Вашингтон. «Це був тонкий, але саркастичний знак, що хоча Путін спілкувався з нами, однак лише США він бачив рівноцінним партнером у переговорах, — згадує екслідерка Німеччини. ― Я запропонувала йому написати на книжці для Обами присвяту — і коли він це робив, я ще раз усвідомила, що Путін не зупиниться ні перед чим, щоб Росія здавалась такою ж важливою, як і США, а не якимось “регіональним гравцем”, як її роком раніше назвав Обама». Дорогою до аеропорту Путін чомусь розповідав про успіхи російської економіки. На тлі проблем у стосунках Росії із Заходом ця розповідь «звучала гротескно».

Канцлерка й «Північні потоки»

Меркель у книжці скаржиться, що її ще з 2014 року вважали гальмом у процесі запровадження жорсткіших санкцій проти Росії — зокрема, такої думки дотримувалась частина американських конгресменів. Канцлерка на це відповідає, що, навпаки, підштовхувала інших європейських лідерів активніше тиснути на РФ. Утім, у питанні енергетичної залежності від Росії Німеччина за часів Меркель точно погіршила своє становище: про це пише сама канцлерка, констатуючи, що якщо на початку її правління частка російського газу в споживанні країни становила 40,6%, то під кінець — 48,8%. На цьому питанні вона зупинилась детальніше.

Спершу Меркель шукає собі виправдання в минулому. Наприклад, пише, що ФРН стабільно закуповувала газ в СРСР — і попри всі політичні та ідеологічні суперечності Москва була надійним постачальником. Потім вона згадує 2005 рік, коли тодішній канцлер Німеччини Герхард Шредер підписав із росіянами договір про будівництво першої нитки «Північного потоку». Наступного року Єврокомісія назвала газогін «проєктом європейського значення» — отже, тоді всіх це влаштовувало. Також Меркель згадує, що з усіх викопних джерел енергії газ завдає найменше шкоди довкіллю. Зрештою вона згадує про аварію 2011 року на японській АЕС «Фукусіма І», внаслідок якої Німеччина вирішила закрити всі свої 17 ядерних реакторів. Компенсувати брак енергії мали в тому числі за рахунок газу.

Путін повідомив Меркель про намір збудувати «Північний потік — 2» у 2015 році, коли Росія вже розвʼязала війну в Україні. Канцлерка не каже, чому вирішила погодитись, запевняє лише, що постійно враховувала інтереси України як транзитної держави, поставивши вимогу довгострокового контракту між «Газпромом» і «Нафтогазом» на транзит російського природного газу. У 2019-му такий контракт уклали строком на пʼять років. Зрештою, пише у своє виправдання ексканцлерка, «Північний потік — 2» так жодного дня й не пропрацював. І причиною зупинки проєкту стало визнання росіянами «незалежності» окремих районів Луганської та Донецької областей 21 лютого 2022 року.

Втім, залишається інше важливе питання — чому за ці роки Німеччина не збудувала терміналів для скрапленого газу, які допомогли б знизити залежність від росіян? Такий термінал збудувала навіть невелика Литва, яка більше взагалі не імпортує російський газ. Меркель пояснює, що імпортувати скраплений газ із арабських країн було б занадто дорого, а США не експортували газ до 2016 року. Зрештою, Німеччина вирішила збудувати три такі термінали, але не державним коштом, а за рахунок бізнесу. От тільки підприємці не хотіли зводити ці термінали, оскільки виявилось, що в німецьких енергокомпаній немає довгострокових контрактів на постачання скрапленого газу. Тобто проблема була в ринку, пише Меркель, а не в уряді.

Меркель і повномасштабне вторгнення Росії

Через пандемію коронавірусу особисті контакти учасників «нормандського формату» довелось відкласти. Фактично за президентства Володимира Зеленського відбулась єдина така зустріч — наприкінці 2019 року. «Протягом 2020-го я кожні кілька місяців організовувала телефонні дзвінки між Зеленським і Путіним, однак питання такої чутливості не вирішуються без особистих зустрічей», — пише вона. Коли у 2021-му знову стали доступними очні зустрічі, було вже запізно. Тридцятого березня, за два тижні до візиту Зеленського до Парижу й спільної розмови між ним, Емманюелем Макроном і Меркель щодо виконання Мінських домовленостей, канцлерка зателефонувала Путіну. Зазвичай російський диктатор починав розмову з тривалого спічу про Україну й те, як вона не дотримується пунктів угоди, — але цього разу складалось враження, що Путін втратив інтерес до переговорів, пише Меркель. Уже невдовзі стало відомо, що біля кордонів України зібралось угруповання в близько сотні тисяч російських солдатів — це були так звані навчання «Захід-2021». У квітні лідери України, Франції та Німеччини запросили Путіна до чергової зустрічі в «нормандському форматі», але було очевидно, що шансів на це немає: російський президент вів відлюдницький спосіб життя, а всі охочі поспілкуватися з ним мали пройти карантин. «Для нас це не було опцією», — пише Меркель, називаючи Мінські домовленості на тому етапі «трупом у воді».

Меркель досі вважає, що якби пандемія не закрила можливості особистих зустрічей, повномасштабного вторгнення могло б не статись. «Прямий обмін поглядами особливо важливий у переговорах із політиками країн із недемократичними режимами — через різкі відмінності між нашим баченням світу, — пише вона наприкінці своєї книжки. — Щоб знайти бодай мінімальні точки дотику, потрібен був постійний діалог — інакше завжди є ризик, що іншу сторону полонить якийсь її власний наратив. Вірус зупинив цей процес діалогу. Канали комунікації обірвалися. І, на тлі пандемії, змінилась міжнародна політика. Брак особистого контакту привів до відчуження й невдачі в пошуку нових компромісів. Так сталося з Росією — і схоже відбулось із Китаєм».

Не вагайтесь, як Меркель, — підтримайте «Бабель»: https://babel.ua/donate.