Двадцять четвертого лютого в місті почалося сумʼяття. Ми прибігли у військкомат. Там нам сказали: беріть речі та документи, виїжджайте в Миколаїв. А куди мені? У мене теща хвора лежить, мама без батька, його три роки тому похоронили. Вдома дружина і молодший 17-річний син. Я вирішив, що буду допомагати тут. Мені подзвонив начальник штабу ТрО Херсону Валентин Кузьменко, каже: «Приїжджай, потрібна допомога». Дав мені автобус і я почав перевозити людей по місту. Ми валили дерева, перекривали дороги, щоб загальмувати рух росіян. У перші дні росіяни об’їжджали Херсон і в саме місто не заходили.
1
Росіяни зайшли в Херсон 1 березня і розстріляли наші підрозділи ТрО в Бузковому парку. Командир ТрО сказав нам розходитись. Я розвіз усіх по домах і мав заховати автобус. Містом рухалася колона російської техніки, а я був у формі, з автоматом і набоями. Я пересидів [російську колону] і пішов в іншу частину міста до свого товариша. Переночував у нього, переодягнувся, закопав автомат. Зранку я велосипедом поїхав додому. Невдовзі зник зв’язок.
Російські військові в Херсонській області, 2022 рік.
Getty Images / «Бабель»
За кілька днів росіяни приїхали до мого будинку, коли мене та рідних там не було. Оточили будинок з усіх боків і розірвали ворота гідроножицями. Забрали всі документи і гаджети, залишили моє фото і записку з номером телефону. Я набрав, сказали прийти на площу Свободи і знайти слідчого з позивним «Алан». Він протримав мене весь день, казав, що інформацію на мене взяли в комп’ютерах СБУ. Питав, як я повʼязаний з розвідкою і чому їздив до Криму в 2014 році. Ввечері мене відпустили.
У травні до мене прийшла ФСБ. О п’ятій ранку я почув гуркіт і побачив відкриті ворота. Вони дізнались, що я служив у ТрО. Натягнули мені шапку на очі і замотали скотчем, руки зв’язали за спиною пластиковими стяжками. Вивели мою дружину і сина, обшукали весь будинок. Мене засунули в машину, пів години возили по всьому місту і привезли в [будівлю Головного управління Нацполіції в Херсонській області]. Я знав, де я, тому що там працював. Там немає сонячного світла. Замість ліжка — збита з дерева «сцена». Одна пляшка з водою і одна порожня — замість туалету. Годували стаканом кип’ятку і макаронами. На допитах ефесбешники «виховували» металевою трубою. Погрожували, що «опустять» сина, дружину кинуть у Дніпро, а мене вивезуть за Урал бомжувати. Протримали мене тиждень, змусили підписати якусь заяву із забороною на виїзд з міста. Після цього я вже не міг спати після шостої ранку. Будь-яке авто за вікном або невеликий шум у сусідів викликали паніку. Я вставав і біг надвір. Боявся, що вони прийдуть знову.
2
Вдруге мене забрали 31 липня. Представились як «міліція Росії» і прикладом автомата вибили мені зуби. Повезли в слідчий ізолятор. Там на підлозі була плитка, і після катувань вони відмивали її від крові. Катували за графіком: зранку і ввечері по півтори години. Ставили на мокрі тряпки і пускали ток, лупили палками, стріляли з пневматики металевими кульками, які залазили під шкіру. Чоловіків ґвалтували гумовими палицями, а жінок змушували дивитись. Мене били током так, що потім пекли кишки.
Наша камера була прямо біля столика чергового. Йому кричали: «Вася, іди забирай, він вже покійник». У відповідь він казав: «Поверни його на бік — почне дихати».
Одна з катівень в місті Херсон, в якій російські окупанти утримували людей. Надпис на стіні однієї з російських катівень у Херсоні.
Getty Images / «Бабель»
Вони ставились до нас, як до нечисті, нелюдей, сміття. Казали: «Хто дозволяв вам так добре жити?». На допитах найбільше їх цікавила зброя: де і в кого вона є. Питали, де шукати АТОвців, СБУвців. Я пояснював, що у своїй роботі з цими людьми ніяк не перетинався. І що немає в мене ніякої зброї. Вони казали: «Брешеш» — і все починалося спочатку: катування, допит. Потім або виганяють, або виносять, якщо вже не можеш сам йти.
У СІЗО поряд зі мною сидів [Ігор] Колихаєв, наш мер. Його били так само, як і всіх. У моїй камері сидів його начальник служби безпеки. В камері поруч сиділи його водій та охоронець — їх відпустили в кінці серпня. За кілька днів відпустили і мене. Ігор Колихаєв лишився. В місті було страшно. Ти ходиш по ньому, тебе затримали — і все, ти пропав.
3
Девʼятого листопада ми почули, як у бік Антонівського мосту [який зʼєднує два береги] рухається техніка. Ми зрозуміли, що вони виходять. Було важко стримати сльози, коли побачив наших хлопців. Моя теща хворіла і тиждень не дожила до звільнення міста.
Жінка обіймає військового після звільнення Херсону. Площа Свободи в Херсоні після звільнення міста від російської окупації.
Стас Козлюк / «Бабель»; Getty Images / «Бабель»
Після звільнення Херсону ми відходили від шоку, мабуть, місяць. Я дав свідчення про російський полон і катування українським слідчим. Ми з’їздили в гості до сина на Хмельниччину. Коли ми повернулися в місто, комунальники вже підключили світло і воду. Новий 2023 рік ми зустрічали разом із сусідами. Коли я був у полоні, вони підтримували мою дружину і попри всі ризики возили мені передачки. Ми поставили самовар, який розпалюється дровами, пили чай, співали «Червону калину».
Навесні я почав налагоджувати своє здоров’я і роботу. Купив вантажне авто і почав працювати водієм на херсонській «Новій пошті». Скоро два роки, як я доставляю вантажі з терміналу в поштові відділення. З того ж часу я подаю документи до Мінреінтеграції, щоб отримати статус полоненого. Хлопці, які сиділи зі мною в СІЗО, підтвердили, що я був там. Але я ніяк не можу отримати необхідні документи від СБУ. Вони кажуть, що передали справу слідчому поліції. Слідчий каже, що вона до нього ще не дійшла.
4
У нас троє синів. Вони вже дорослі. Наймолодший був з нами в окупації, потім ми відправили його в Польщу. Вже два роки, як не бачили його.
Восени 2023 року діти подарували нам тижневу поїздку до Яремчі. Моя жінка плакала і казала: «Слава богу, що вони не дійшли до цієї краси». Нашу красу вони зруйнували, випалили, вирубали. Той 2023 рік минув на одному диханні. В нас обох була стабільна робота, зайняті зранку і до пізньої ночі. Почали приводити хату до ладу.
Костянтин з дружиною Олександрою.
Не можу звикнути до постійних обстрілів Херсону. Ми вже потрапляли і під обстріл, і під скиди з дронів. Я кажу жінці: «Ну що ти хочеш? Це війна». Вона, як тільки щось прилітає поруч, одразу плаче. Ми відволікаємося турботою про тварин — нас у районі обрали відповідальними за опіку над ними. Привозимо корм, доглядаємо.
Імена людей, які мене катували, вже відомі. На початку жовтня мене покликали на впізнання наші слідчі. Вони встановили імена, прізвища, позивні. Я, звісно, дуже радий. Якби ще їх впіймали, живими, щоб ми їх тут трошки покарали. Так, як вони карали нас, невідомо за що.
Знати, що відбулось насправді, дуже важливо. Підтримайте «Бабель», щоб ми й далі могли писати про це: https://babel.ua/donate