1
Гарріс почала кампанію запізно і не змогла скинути асоціації з Джо Байденом. За опитуванням Gallup, майже три чверті американців вважають, що справи у країні йдуть у хибному напрямку. Натомість місяць тому на запитання, що вона б зробила інакше, ніж Байден, Гарріс відповіла: «Нічого такого в голову не приходить». Згодом у Демократичній партії пояснили, що кандидатка просто намагається бути якомога дипломатичнішою з поваги до президента, який поступився їй власним місцем. Насправді Гарріс багато що зробила б інакше. Однак у мільйонів американців відклалась думка, що Гарріс від Байдена загалом не відрізняється. Та й сам стиль кампанії Камали був оптимістичним, ледь не веселим: вона запевняла, що життя довкола непогане (адже воно таке, зокрема, завдяки адміністрації Байдена). Більшість у США так не вважали. «Країна, що благала змін, отримала кандидата, який у критичний момент вирішив не акцентувати увагу на змінах», ― пише CNN.
2
Команда Гарріс була «сирою», їй бракувало злагодженості. Джо Байден не був популярним серед молодих працівників Демпартії. Відповідно, талантів, які б змогли розробити найкращі меседжі для молодої аудиторії, він привабити не зміг. Це намагалась зробити Гарріс ― і їй вдалось обʼєднати у своєму штабі навіть відвертих ворогів, пише CNN. Однак вони працювали ніби кожен окремо, часом продукуючи ідеї, що суперечили одна одній.
3
Гарріс недооцінила вагу сільських виборців. У більшості великих міст США Гарріс обігнала Трампа. Її кампанія була спрямована насамперед саме на містян і середній клас із передмість. Однак голоси по селах зібрав Трамп ― і перевага там виявилась завеликою, аби голоси з міст могли її нівелювати.
4
Трамп здобув прихильність чоловіків латиноамериканського походження. Навіть невдалий жарт коміка на мітингу за Трампа, який назвав Пуерто-Рико «островом сміття», не позначився на його рейтингу негативно. Справа не так в особистості політика, як у фундаментальних процесах в обидвох найбільших американських партіях. Іще 40 років тому республіканці були партією багатіїв і керівників, їх підтримували мешканці великих міст як Східного узбережжя, так і Західного. А за демократів голосували незаможні центральні штати та різні меншини. Зараз усе навпаки: Каліфорнія і Нью-Йорк підтримують демократів, республіканці впевнено почуваються у проблемних штатах «іржавого поясу». Ковідні обмеження демократів сприймались як авторитарні, тоді як республіканські штати практикували більше свободи. Тому колись традиційні симпатики демократів серед і латиноамериканців, і багатьох інших етнічних меншин часто вже не бачать в Демократичній партії виразника своїх інтересів. Цього разу більшість із них проголосували за курс республіканців, хоча самі себе назвуть радше незалежними, аніж прибічниками Республіканської партії США.
Спорожніла площа на території Університету Говарда у Вашингтоні. Тут Камала Гарріс мала виголосити свою промову після перемоги на виборах — утім, коли стало очевидно, що вона програє, люди почали розходитись.
Getty Images / «Бабель»
5
Економіка виявилась для виборців важливішою за демократію. Гарріс із великою перевагою підтримали ті, хто вважає найбільшою проблемою сучасних Сполучених Штатів і світу загалом загрози для демократії. Ті ж, хто вважає найбільшим викликом проблеми в економіці, переважно підтримали Трампа. У них є позитивний приклад перед очима: штати, якими керують республіканці, багатшають швидше, а їхнє населення зростає активніше, ніж навіть у найуспішніших штатах під керівництвом демократів. Демпартія зосередилась на побудові соціальної держави за прикладом європейських ― та це означає також підвищення податків і зниження темпів економічного зростання.
6
Демократична партія залишається елітарним колом, а Трамп не втратив іміджу бунтаря. Багато виборців Демократичної партії мають університетську освіту, тоді як у республіканців найчастіше лише середня. Демократи часто є бюрократами, фінансистами, викладачами, працівниками медіа. Нерідко вони підтримували людей зі своїх «бульбашок», тобто теж демократів. Трамп увійшов у політику у 2016-му як людина ззовні, яка обіцяла «висушити болото» старого істеблішменту. За вісім років він обріс звʼязками й став системним політиком ― однак образ бунтаря підтримує. Через що й здобув частину голосів протестного електорату.
7
Демократи поширювали неправду про здоровʼя Джо Байдена. До останнього високопоставлені партійці запевняли, що чинний президент США мислить і говорить максимально швидко та чітко ― тоді як місяцями було очевидним, що вимоглива президентська робота дається Байдену дедалі важче і він нерідко змушений пропускати важливі публічні зустрічі. Політики від Демократичної партії постійно звинувачували республіканців, зокрема Трампа, у брехні. Історія зі здоровʼям Джо Байдена показала, що демократи й самі цим грішать.