1
Сумський пансіонат схожий на будинок бабусі: на тумбочках плетені серветки та скатертини з трояндами, на стінах — килими. З підлоги догори тягнуться ліани, на підвіконнях рожевим і білим цвітуть бегонії. Мʼякі іграшки, дитячі малюнки, листівки — ті, що мешканці пансіонату отримували від своїх відвідувачів, — лежать у кімнатах стареньких наче прикраси. Кинуті, під шаром пилу і скла.
Після обстрілу рятувальники винесли мешканців пансіонату на руках. Людей розвезли у лікарні й транзитні центри, звідти в пансіонати в Сумській, Київській та Хмельницькій областях. По свої речі ніхто не повернувся. Зараз у розбитій будівлі санітарки складають їх у пакети й відправляють на нові адреси власників.
Анна Цигима / Лабораторія журналістики суспільного інтересу, The Reckoning Project.
КАБ влучив у пансіонат 19 вересня приблизно о пів на четверту вечора. Працівники вже збиралися додому, мешканці пансіонату відпочивали. Повітряну тривогу оголосили за кілька годин до того — про неї й думати забули. Через те що в Сумах тривоги постійно, а спускатись у сховище старим важко, на сирени в пансіонаті майже не реагували. Бомба зачепила пʼятий поверх житлового корпусу й вибухнула за пансіонатом у ярку. Люди, що стояли на автобусній зупинці, запамʼятали вогняну кулю, вибух і стовп диму.
— Якби вибухнуло у нас, була би братська могила, — каже Ольга Борщенко, яка працює у пансіонаті психологинею. — Якби влучила не в нас, то невідомо…
Пансіонат вцілів лише завдяки тому, що КАБ тільки зачепив дах, а розірвався поблизу.
Анна Цигима / Лабораторія журналістики суспільного інтересу, The Reckoning Project.; Ганна Мамонова / «Бабель»
Через дорогу розташована обласна лікарня для дорослих, обласна дитяча лікарня, кардіологічний та діагностичний центри. Це медичне містечко на околиці Сум.
Пансіонат запрацював у 1989 році. Середній вік його мешканців — за вісімдесят років. Хоча були й ті, кого тут називали молодими — це 60—70 років. Усі слабкі здоровʼям, мають інвалідність. Понад дві третини людей лежачі та малорухомі. Самостійно в магазин чи на прогулянки могли ходити не більше двадцяти людей. У переважної більшості родичів не було, хіба що племінники та двоюрідні онуки-правнуки. Були у пансіонаті старенькі з окупованих територій — Часового Яру, Бахмуту, Луганська. Із сіл у Сумській області, де людям розбомбило хати.
Ольга згадує про 92-річного Бориса Романовича Бондаренка з Луганська. Десять років тому вісімдесятирічний дідусь залишив дім в окупованому місті, оселився в сумському пансіонаті, однак жив не як більшість людей за рахунок обласного бюджету, а орендував кімнату за свою пенсію. Поїхати разом з усіма в інші заклади через це не зміг. Після обстрілу перебував у транзитному центрі. Спостерігав, як його колишніх співмешканців невеликими групами відвозять у Київ чи Хмельницьку область. Виходив попрощатися з кожним. Борис Романович залишився в транзитному центрі сам-один, і зрештою прихисток йому надала одна з церков.
Ганна Мамонова / «Бабель»
— У нас жили люди з важкою долею, собі такої не побажаєш. Але під час війни не знаєш, що тебе очікує у майбутньому. У стареньких діти гинуть, хтось виїхав за кордон і не може повернутися по рідних, — розповідає Борщенко.
Головне, що у пансіонаті, каже психологиня, люди переставали бути самотніми і відчували підтримку. Нещодавно склалася пара — чоловікові за вісімдесят, жінці трохи більше шістдесяти років.
— Він їй дарував парфуми, сукні, двері відчиняв, — розповідає Ольга. — Їх переселили разом у пансіонат в Сумській області.
Ольга Борщенко прийшла працювати у пансіонат психологом за вісім днів до повномасштабного вторгнення. Обіцяла собі ні з ким не зближатися, але не змогла. Вона водить нас розбитими кімнатами й розповідає історії тих, хто там жив. Її голос майже не чутно. На нижніх поверхах його глушить шум генератора, на верхніх — вітер. У пансіонаті неймовірні протяги. Вікна розбиті, волонтери забивають їх плівкою і фанерою. Пансіонат складається з трьох будівель, поєднаних між собою. КАБ вдарив в одну, а дах знесло у всіх.
Анна Цигима / Лабораторія журналістики суспільного інтересу, The Reckoning Project.
Під час обстрілу Борщенко була у своєму кабінеті. Удар звалив її на підлогу, зверху посипалося скло і штукатурка. На пʼятому поверсі, куди влучила бомба, підлогу домивала санітарка Раїса Куценко. Під час удару вона впала на підлогу і закрила голову руками від скла. Хитаючись, вийшла у коридор і почала кричати, чи всі живі.
— Перша думка — про людей. На поверсі було 24 людини, вісім лежачих, — говорить Куценко. — Поки оговталася, підбігли рятівники. Наказали виходити з будівлі, людей не виносити, вони це самі зроблять.
Працівниці згадують, що рятівники боялися повторного удару.
Анна Цигима / Лабораторія журналістики суспільного інтересу, The Reckoning Project.
2
Кімнати мешканців пофарбовані в різні кольори. У фіолетовій жили двоє чоловіків. Ліжка застелені, на одному з них лежить ціпок. Його власника винесли на руках, було не до ціпка. Санітарка вимітає скло з-під ліжок. Бачить, що ми фотографуємо розкриту шафу зі старомодними сорочками й піджаками. Підходить і зачиняє.
— Ви наче у мою шафу зазирнули, — говорить вона.
Санітарка Куценко каже, що працювала у пансіонаті 24 роки. Йшла до людей як додому, а вони її чекали. Літом приносила овочі з городу, взимку — консервацію.
— Були родиною, а тепер родини немає. Доля розкидала людей по країні. І ми, мабуть, більше ніколи не зустрінемося, — говорить Куценко.
Анна Цигима / Лабораторія журналістики суспільного інтересу, The Reckoning Project.
Психологиня заводить нас у кімнату з жовтими стінами. У ній жили троє чоловіків. Один з них Микола Нефьодов. У пансіонаті його провідувала колишня дружина Ірина. У день вибуху вона була з ним. Поголила, пішла виливати воду до санвузла, і там її оглушило. Отямившись, вона одразу почала кликати Миколу, а він — її.
— Дві жінки ходили до своїх колишніх чоловіків. Таке виховання у людей, не могли не провідувати, — каже психолог.
У кімнаті з Нефьодовим жив Сергій Бойко. Йому ще немає шістдесяти років, але змолоду переніс чотири інсульти. Щотижня його провідувала сестра. Змушувала рухатися. Чоловік спирався на ходунки. Те, що вцілів під час обстрілу, — диво. У стіну біля його ліжка врізався уламок КАБа, відскочив у шафу і впав на підлогу. Шматок металу санітарки знайшли під ліжком.
Ганна Мамонова / «Бабель»
У кімнаті з рожевими шпалерами в очі кидаються килими на стінах і скатертина з трояндами. На столі лежать ліки, крем для рук і книжка «Радість заввишки до небес». У книжку вкладена світлина. Ольга впізнає, хто на ній — наймолодша мешканка пансіонату 36-річна Майя. У неї розсіяний склероз. Хвороба проявилася раптово, на фоні стресу, коли розлучилася з чоловіком. До того жінка працювала вчителькою молодших класів, виховувала дочку. Зараз дитина в інтернаті. У неї також є проблеми зі здоровʼям. Майя тримає з нею звʼязок. Ольга відвезла Майю та ще 20 мешканців сумського пансіонату до такого самого закладу в Києві. Біля них також був «приліт». Але не такий сильний, як у Сумах. Вибило вікна в актовій залі.
Кімната Майї.
Ганна Мамонова / «Бабель»; Анна Цигима / Лабораторія журналістики суспільного інтересу, The Reckoning Project.
— У нас це теж не перший обстріл. У 2022-му двічі поряд вибухало, билися вікна в адміністративній будівлі, кімнати людей не зачіпало, — згадує Ольга. — Весь 2023 рік і до 19 вересня цього року у нас було тихо.
У багатьох кімнатах сумського пансіонату стіни прикрашені картинами. Їх намалювали мешканці — 80-річний Анатолій Осипенко та 56-річний Андрій Балабанов.
— Витрачали всі свої статки на картини. Малювали по номерах. Для них це арт-терапія, — каже Ольга. — Особливо багато малював Андрій.
Картини у кімнаті Андрія висять від стелі до підлоги. На столі — полотно, пензлі, лупа і відкриті палетки з фарбами. Засохлі. Найімовірніше, він сів малювати і стався обстріл.
80-річний Анатолій Осипенко та 56-річний Андрій Балабанов гроші витрачали на малювання — купували картини і малювали за номерами.
Анна Цигима / Лабораторія журналістики суспільного інтересу, The Reckoning Project.
Ольга зупиняється на сходах перед зруйнованим пʼятим поверхом. Далі йти боїться — сходи завалені цеглою. Психологиня розповідає, що там жила найстаріша жителька пансіонату Варвара Степанівна Самойленко. У грудні цьогоріч їй має виповнитися 100 років. Після вибуху 19 вересня стареньку додому забрав онук Іван, тепер вона буде жити з ним. У пансіонаті вона перебувала два роки, з початку повномасштабного вторгнення.
Під час обстрілу Варварі Степанівні посікло голову, наклали шви. А 78-річна Лідія Олександрівна Канько загинула на її очах. Єдина мешканка, яка не пережила обстрілу. Вони були сусідками по кімнаті і в момент удару відпочивали на ліжках. На жінок посипалися уламки скла, даху і КАБа. Лідії Олександрівні відірвало руку. Вона померла у лікарні.
— Їх четверо жило у кімнаті. Бабулечки казали: «Ліда так кричала, а ми не могли підійти». З усіх чотирьох тільки Лідія Олександрівна ходила, — розповідає Ольга. — Хороша була бабулечка. Добра.
Біля актової зали доплітає маскувальну сітку для військових організаторка культурно-дозвільної діяльності Ірина Савченко. Це мала бути 138-ма сітка, яку зробили мешканці пансіонату, починаючи з 2022 року. Матеріали для неї купували працівники за свої гроші.
— Ми перший час бантиками плели — бабусям важко було вузли робити, пальці хворі, а останній час по-іншому стали плести — і вони так швидко, легко стало для них, — каже Савченко. — Тільки кілька людей не розуміли, що йде війна. А так усі все бачили.
Ірина Савченко сама доплела 138-му маскувальну сітку. Їх мешканці пансіонату разом плели з 2022 року.
Анна Цигима / Лабораторія журналістики суспільного інтересу, The Reckoning Project.
Савченко розповідає про пансіонат і безперестанку зривається на плач. Згадує, як до обстрілу співали, читали вірші, влаштовували концерти. Її чоловік, музикант, приходив грати на фортепіано і баяні. Хто міг — танцював. У пансіонат Савченко прийшла 35 років тому — у перший рік його роботи.
— Мені люди дзвонять, хочуть повернутися. От Микола щойно дзвонив, він вірші читав. Каже: «Я в Києві! Коли додому?» — розповідає Савченко. — Ніхто не хотів виїздити.
Борщенко каже: всі хочуть повернутись, і це природно.
— Є люди, які жили у нас по 10—15 років. Тепер вони опинилися у нових місцях, всюди незнайомі люди. Уявіть, як це заново будувати життя, коли тобі 80—90 років? — каже психологиня. — Ми відправляли автобуси в пансіонати в Сумській області одразу після обстрілу. Люди питали: «Ми до опалювального сезону повернемося?»
3
У найближчі роки в пансіонат ніхто не повернеться. У кращому разі його перенесуть в інше місто, подалі від російського кордону. Мінімальна відстань має бути 50 кілометрів, зараз — 30 кілометрів.
Правило про 50 кілометрів зʼявилося у 2023 році, коли уряд ухвалив відповідну постанову, розповідає директорка департаменту соціальної політики обласної військової адміністрації Людмила Мусіяка. Відтоді Сумська ОВА шукала місце, куди переселити людей. Однак геріатричних закладів в Україні мало. Куди б не зверталися, це були пансіонати в інших областях, пропонували 20—30 місць, а потрібно 200. Або казали, ось вам приміщення, тільки відремонтуйте. Рахували, сума перевалювала за 100 мільйонів гривень. Зараз 45 людей вдалося вивезти в Хмельницьку область і Київ. Інших поселили в заклади у Сумській області, потіснивши людей.
— Будівлю у Сумах законсервують, вона обовʼязково знадобиться. Самотніх людей менше не стає через війну. Потреба у таких закладах далі буде більшою, — каже Мусіяка.
Психологиня Ольга Борщенко проводжає Валентину.
Анна Цигима / Лабораторія журналістики суспільного інтересу, The Reckoning Project.
У Сумській області це третій переселений пансіонат, і ще два потрібно евакуювати. Але і їхні мешканці відмовляються. Кажуть, у нас немає обстрілів, облиште нас. Так само відмовлялися евакуюватися мешканці геріатричного пансіонату. Останній раз їх опитали за два тижні до обстрілу, 4 вересня.
Мусіяка знаходить одне пояснення, чому росіяни поцілили у геріатричний пансіонат. Він називається «Для ветеранів війни та праці». А навпроти госпіталь з такою ж назвою, у якому лікували стареньких.
— Росіянам байдуже, що це для людей, яким глибоко за вісімдесят років, — каже вона. — Військових тут і близько не було, а такі назви — з радянських часів.
4
У транзитному центрі в Сумах за тиждень після обстрілу, спершись на ходунки, дуже повільно у коридор виходить «Петрівна». Кричить: «Людоньки, не кидайте мене!» Її після вибуху до себе забрав онук, але невдовзі привіз назад. Психологиня Ольга обіймає Петрівну, каже, що ніхто її не залишає. Жінка не здається. Лягає тілом на ходунки і благає відвезти в Хмельницьку область разом з усіма. Ольга насилу вмовляє її заспокоїтися.
Мешканка пансіонату Валентина їде з транзитного центру в Сумах.
Анна Цигима / Лабораторія журналістики суспільного інтересу, The Reckoning Project.
— У людей стрес був, коли їх з кімнати в кімнату переводили. А тут їхати невідомо куди. Залишки здоровʼя забрали, — каже одна з санітарок. Вона підходить ззаду до чоловіків і прискає на них парфуми. Дбає, щоб не було неприємного запаху.
Евакуаційні швидкі забирають шістьох людей. За кілька годин приїздять іще два медеваки і завантажують ще стільки ж. Санітарки проводжають кожного. Обіймаються на прощання і плачуть. Знають, що більше не побачаться.
Ганна Мамонова / «Бабель»