Про мотивацію піти в ЗСУ в 19 років
Я хотів бути корисним. Тоді я навчався на першому курсі Львівського політехнічного університету і робив інтервʼю з академіком Ігорем Юхновським для щотижневика-альманаху. Він сказав: «Як ти можеш щось говорити про Україну, народ, якщо ти не відчував болю українського народу?» Тобто якщо не був залучений до, наприклад, визвольної боротьби, то ти не можеш про неї говорити. Він мене спитав: «Ким ти хочеш бути?» Казав про те, що потрібно щось віддати, щоб щось отримати. І з цією ідеєю я і прийшов у військо. Підписав солдатський контракт на три роки.
Я тоді був насправді дитиною, без будь-яких звʼязків в армії. Я розумів, що моя військова служба — обовʼязок. Потрапив у піхоту, в 56 Маріупольську окрему мотопіхотну бригаду. Ми стояли в Пісках — це був спостережний пункт за 300 метрів від Донецького дилершипу Volvo. Обстріли, загиблі, поранені, самостріли. Мій контракт закінчився в березні 2022 року. Я чекав завершення контракту і був розчарований. У першу чергу — безглуздим знищенням людей там, де їх можна було зберегти.
Про рішення піти в СЗЧ
Це моє перше СЗЧ. Я з позицій не втікав, у мене немає доган чи зауважень до служби. Я пішов у СЗЧ в Павлограді, коли проходив військово-лікарську комісію: тривалий час у мене були грижові проблеми зі здоровʼям. Я вирішив піти в СЗЧ, коли бігав «совковими» кабінетами і зрозумів, що ця система не має людського обличчя. Це був апогей мого максималізму. Мені немає 25 років. У мене, в принципі, не було життя. Через те, що військові не мають жодних прав на перепочинок, окрім відпустки, я пішов сам.
Я казав друзям, що хочу піти відкрито. Мене відмовляли і багаторазово пропонували посади в тилу. Я до останнього моменту вагався, чи казати публічно про СЗЧ, чи воно того варте. Але коли сказав — стало легше.
Про звинувачення у «зраді»
Мені кажуть, що я зрадив свій підрозділ. Кого я зрадив? У мене в підрозділі немає людей, вони «закінчились», бо у бригади не було ротацій — залишився мій командир, я і двоє людей в підпорядкуванні.
Я не виправдовую себе і визнаю, що вчинив кримінальний злочин. Але чому ми говоримо про персоналію, а не про те, що я це зробив, бо законодавство не регулює це питання і всі просто ігнорують проблему?
Я погоджуюся абсолютно з висловами Масі Найєма, що треба було шукати інші шляхи. Я весь час їх шукав. Я спілкувався з народними депутатами. Я навіть був у неофіційній робочій групі з розробки одного із законопроєктів. Тут не про рівність прав, тут про рівність обовʼязків. Коли всі громадяни відчують, що на їхніх плечах лежить однакова відповідальність за країну, може тоді щось зміниться.
Мені кажуть, що це через мене фронт обвалиться, а не через тих, хто провалив і провалює мобілізацію. Я апелюю до здатності держави довгостроково захищати себе. Якщо вона неспроможна мобілізувати стільки людей, скільки потрібно для захисту, то держави не стане. Я пʼять років робив усе, щоб держава існувала. Якщо мене держава не почує, її не буде. Тут не стоїть питання вʼязниці. Тут стоїть питання існування держави.
Чи допоможе цей вчинок з проблемою строків служби
Мені здається, державі байдуже, скільки людей піде в СЗЧ. Вона обрала стратегію не комунікувати це. Я йшов на цей вчинок з розумінням, що все може бути. Але про цю проблему хоча б говоритимуть. Я зробив усе можливе для того, щоб це питання знову почали обговорювати в суспільстві. Держава мені не залишила інших інструментів.
Я понад рік говорив усюди, що потрібна нормальна мобілізація і хоча б ротація. І я не кажу про повну демобілізацію, коли ти відвоював три роки — і все. Я кажу про те, що людям мають дати право. Умовно, відвоювавши три роки, ти хоча б рік як резервіст побудеш вдома і реабілітуєшся.
Просто звільніть у запас людину на рік. Покажіть, що вона не гівно. Збільште оперативний резерв: цих у резерв, тих на фронт. Якщо ми зараз закінчимось, хто прийде на заміну?
Хаос із мобілізацією та демобілізацією тільки наближає нашу поразку. Саме тому нам треба повертатися в систему прав і обовʼязків. Треба думати не про економічне бронювання, а про те, що ми зробили для піхотинця, який нас всі ці роки захищав. Подумайте про величезну кількість людей і сімей, які сьогодні опинились і поза законом, і поза суспільним дискурсом.
Про звинувачення, що Гнезділов не воював
Те, що я трохи допомагав в організації фестивалю «Виделкаfest» і як його засновник був його медійним обличчям, не означає, що я робив абсолютно всі процеси. Я зібрав команду, яка зараз переходить в автономний режим. Я постійно був на бойових завданнях, постійно в бойовому розпорядженні — це не штурми, хоча на початку повномасштабного вторгнення ми багато штурмували.
Щоб записувати подкаст, я приїжджав на пʼять діб у Київ. Я мав один нормальний вихідний, а всі інші дні — з ранку до ночі писав випуски подкасту. По чотири чи пʼять випусків на день. А коли я потім повертався на фронт, мені казали: «Ну ти ж пʼять днів відпочивав».
Що буде далі
Імовірно, справу вже перекваліфікували і цим займається Державне бюро розслідувань. Реалістичний сценарій — мене заарештують, імовірно, триматимуть під вартою. Я почну судитися і буду доводити, що я виконав свій обовʼязок. Я буду оскаржувати багато моментів у своєму контракті, казати, що справу мають перекваліфікувати з дезертирства на СЗЧ (бо я пішов не з позицій, а з ВЛК). Це буде дуже довгий судовий процес. Тим не менш — поборюся, треба — відсиджу.
За новим законом можна добровільно повернутися в частину після СЗЧ і уникнути вʼязниці. Мені багаторазово пропонували повернутись. Система хоче залишитись незмінною і робити вигляд, що нічого не було.
Якщо мене все ж не затримають, я буду поправляти здоровʼя, яке сильно посипалось за час служби. Коли у травні мені виповниться 25 років, буду повертатись. Якщо не буде ніяких змін, доведеться тягнути цю лямку з тими, хто її тягне.
Ми пишемо про складні історії, які справді важливі. Підтримайте нашу роботу: https://babel.ua/donate