«Я в паніці. Не знаю, як повернусь додому — в безпеці чи в ящику. Будь ласка, врятуйте мене», — написав журналісту BBC індієць Урген Таманг. Це був серпень, Урген перебував на півдні України — в якості окупанта. На початку року незаможний 47-річний чоловік приїхав до Росії через оголошення про роботу. Йому пропонували вакансію охоронця. Невдовзі виявилось, що мова про тилову службу в російській армії, яка швидко трансформувалась у бойові завдання на тимчасово окупованій території України.
У підрозділі загалом було 15 солдатів не з Росії. Умови роботи виявились такими собі: станом на липень 13 із цих 15 вже загинули. Індієць почав записувати відеозвернення, де просив його врятувати.
Урген виявився такий не один. Суніл Карва, електрик за освітою, потрапив під Бахмут. «Співбесіда» з ним на нібито тилову роботу в російській армії пройшла швидко — треба було лише поставити кілька підписів під договорами російською. Вже невдовзі Суніл побачив, як вихідця з сусіднього села поранили на полі бою. «Через два тижні його повернули на фронт, і він знепритомнів просто в окопі», — каже Суніл.
Раджа Патан теж опинився в окопі — хоч їхав у Росію навчатися в коледжі. На місці зʼясувалось, що коледжу не існує, зате є можливість записатись до російської армії. Лишившись без грошей, Патан пристав на пропозицію.
Азад Юсуф Кумар теж погодився на схожу пропозицію. Усе закінчилось тим, що на полігоні він, незвиклий до холоду й заплутаний вказівками командира, вистрілив із пістолета собі в ногу.
Мохаммад Суфʼян потрапив у Кринки — і побачив, як під час копання окопу за 15 метрів від нього від вибуху ракети загинув його друг, також індієць.
Група чоловіків, лідер якої зі штату Пенджаб, стверджують у зверненні до індійців, що їх будь-якої миті можуть відправити в бій, не надавши належної підготовки. Ця ж група неподалік від російсько-українського кордону, вже в дорозі додому.
X (Twitter) / «Бабель»
Офіційно відомо про 91 громадянина Індії, яких правдами й неправдами затягли на війну. Побачивши її зблизька, вони захотіли якомога швидше повернутись додому. Хтось із них записував відеозвернення в соцмережах, хтось виходив на журналістів, інші — на депутатів індійського парламенту. Із часом це стало значним політичним питанням в Індії, помітнішим із кожною загибеллю індійця на війні. Впливові місцеві медіа почали присвячувати солдатам матеріали.
Одне з найбільших видань країни The Indian Express почало публікувати історію за історією. Вони писали про те, як кількох індійців, які вимагали переведення в тил, карали скороченням раціону до кількох пляшок води на добу й копання окопів у мороз. Про те, як інший повернувся додому з розбитою щелепою, зараз їсть через соломинку й вважає себе щасливцем. Або про те, як односельця після 9 місяців на війні зустрічала вся місцева громада. Він сказав, що не сподівався повернутись додому живим і радий залишити цю «чужу війну».
Індійка Асма Ширін тримає світлину свого чоловіка Мохаммеда Асфана, якого агенти завербували на війну в Україні. Останній раз він виходив на звʼязок у Ростові-на-Дону, перед тим як поїхати на передову.
Getty Images / «Бабель»
Значна частина згаданих індійців повернулась додому після 8 липня — тоді відбулася зустріч премʼєр-міністра країни Нарендри Моді з Путіним у Москві. Тепер індійські медіа вже відкрито пишуть, що якнайшвидше звільнення всіх громадян Індії, які воюють на боці Росії у війні, стало одним із питань, які індійський лідер підняв перед російським диктатором. Вже наступного дня частина російських військових частин отримала розпорядження звільнити громадян Індії, якщо ті в них воюють. Поступово їх почали відправляти до Москви, а звідти вже додому. Однак солдати не вірили, що їх нарешті відпустять, до самого приземлення в Індії. Так, згаданий на початку тексту Урген Таманг до останнього надсилав журналісту свою геолокацію — сподівався, що у разі його зникнення медіа прийде на допомогу.
Грошей за службу в російській армії більшість індійців досі не отримала. Цим нібито має зайнятись МЗС країни ― хоча чоловіків уже попередили, що суми будуть меншими за ті, які їм називали одразу після приїзду до Росії. Із них вирахують витрати Росії на харчування солдатів, їхнє перевезення, а також на ночівлю індійців у бараках чи окопах. Втім, колишні військові запевняють, що в порівнянні з завершенням «жахливих місяців на війні» це дрібниці. На гроші вони не розраховують, а єдиним позитивним наслідком поїздок на війну вважають те, що бодай трохи вивчили російську.