Що українці полюбляють смачно «розісратися» — очевидно, і вже не тільки нам, усередині країни. На переважній більшості тренінгів із кроскультурної взаємодії за останні п’ять років мені доводиться докладно пояснювати цей феномен («срачі» англійською буде «bickering») клієнтам-іноземцям…
***
Наші «срачі» — наслідок поляризації українського суспільства, у якому формальний інституційний вплив (правила, закони, регуляції, фах, освіта тощо) історично був слабшим за неформальний (зв’язки, знайомства, «ланцюги довірених людей», «лояльність і надійність» тощо).
Крім того, Україна має вірогідно флюїдну культуру з великою кількістю можливих варіантів ситуативної поведінки — однак укорінених як «правильні» в конкретні спільноти. Тобто насправді універсально прийнятних поведінкових моделей у нашому суспільстві небагато, бо не вся їх тотальна кількість пройде перевірку вимогами «бульбашки».
Зокрема, якщо людина ототожнює поняття популярності («у лідера думок мільйонна авдиторія») та експертності («у лідера думок фахова авдиторія та коректно обґрунтовані міркування»), у її світі будь-які вислови цього «експерта» не викличуть дисонансу чи недовіри — як і його валідація через запрошення на заходи для фахових авдиторій.
Наприклад, …ми чомусь віримо, що Telegram-канали про чиїх засновників і механізми перевірки контенту (будемо відвертими) мало хто замислюється, публікують інформацію, якій можна вірити. І якщо інформацію публікують швидко, то хай їй грець, тій достовірності.
***
Серед іншого, «срачовразливість» нашого менталітету зумовлена декількома проявами української національної культури, відомими нам із попередніх розділів.
Високий рівень дистанціювання влади (вищий, ніж у деяких азійських країн, «чемпіонів» за цим показником), поєднана з частково вертикальним колективізмом і вертикальним же (хоча проявленим слабше і всередині «бульбашки») індивідуалізмом.
У таких культурах переговори та дискусії автоматично зумовлюють прагнення до виграшу однієї сторони та програшу іншої, а здатність та інтерес до компромісу «вмикаються» лише якщо співрозмовник сприймається як потенційно «свій», а отже, вартий конструктивного ставлення.
Вертикальний колективізм та індивідуалізм зумовлюють конкуренцію за статус (після визначення належності до групи) та його демонстрацію («я більш значущий, успішний, розумний за вас»). Однак у нас ще й регіоналізм історично сильний — «бульбашок», що прагнуть ухвалювати рішення в різних царинах по країні десятки. Тому синхронізація думок і випрацьовування спільних домовленостей вимагають часу й завжди є «проєктом у проєкті», коли йдеться про будь-які ініціативи національного масштабу.
Звідси фокус у публічних (навіть фахових) дискусіях не так на валідності й обґрунтованості аргументації, як на «а хто ви такі?», «а де ви були тоді-то?», «а що ви говорили на цю [нерелевантну для дискусії] тему?», «та що ви взагалі зробили [фахові досягнення не помічаються чи знецінюються]?». Саме тому в командних відносинах ми схильні шукати не рішення, а винних, а в публічних дискусіях — вдаватися до особистих нападів, цькування та знецінення там, де бракує аргументів, а співрозмовник для нас є «чужим», тобто незначущим у системі засадничих людських стосунків.
Висока відносиноорієнтованість нашої культури. У розділі 1 ми знайомилися із системою аналізу національного менталітету Річарда Льюїса, за якою всі країни світу тяжіють до одного чи двох із визначених ним типів:
- лінійно-активні (планувальники, результат-, порядок-, правилоорієнтовані, розділяють професійне й особисте);
- мультиактивні (відносиноорієнтовані, низькопунктуальні, усе сприймають особисто, спрацьовуються через вибудовування людських стосунків);
- реактивні (ієрархічні, орієнтовані на зобов’язання й гармонію та уникання конфронтацій).
Україна — переважно мультиактивна культура, у якій правила сприймають як гнучкі та флюїдні, а для «своїх» — геть необов’язкові. Суспільна довіра в мультиактивних культурах зазвичай низька, відповідно, ключовий критерій для пошуку взаєморозуміння — не освоєння матчастини у фаховій темі, а наявність значущих стосунків із людиною в певної особи чи тих, кому вона довіряє.
***
Для українця один із найвищих проявів довіри — коли діляться важливою, зокрема «закритою», інформацією. Для американця чи чеха таким проявом буде пропозиція дієвого рішення та прискіпливе дотримання домовленостей.
Наприклад, у нашому суспільстві за дискурсивними кодами можна зрозуміти, з якої «бульбашки» людина. Реформатори чи «піонери» або «соросята»? Молоді фахівці чи «хіпстерня зі смузі»? Про епітети за кольором, асоційованим із прізвищем чи волоссям очільників країни — навіть писати не треба, усі пам’ятають.
Ну, і не дивно, що інформація від «наближених», неважливо до кого і чого, людей у країні важить більше, ніж від інститутів будь-якої фаховості. Де (умовно) офіційне джерело (міністерство, пресслужба), і де «знайомий у центрі подій»; де якісь там фахові аналітики, і де журналіст із хайповою статтею, яку (перш ніж спростувати чи визнати маніпулятивною) гарненько так «розігнали всі», кому не ліньки, а потім тихенько змінили заголовок, що спричинив скандал.
«Бабель» дякує вам за довіру і підтримку:🔸 Buy Me a Coffee, 🔸 Patreon, 🔸 PayPal: [email protected]