Того дня «злочинці», які насправді були звичайними студентами, спустилися камʼяними сходами корпусу 420 в підвал кафедри психології. Вони пройшли повз указівник «СТЕНФОРДСЬКА ОКРУЖНА ВʼЯЗНИЦЯ». Унизу на них чекала інша група з девʼяти студентів в уніформі й окулярах із дзеркальними лінзами. Усі вони, так само як і група в наручниках, погодилися на експеримент заради невеличкого підробітку. Утім, друга група студентів не виконуватиме ролі вʼязнів. Їм було призначено роль охоронців.
***
Події, які відбуватимуться далі, сколихнуть весь світ. За лічені дні Стенфордський тюремний експеримент вийде з-під контролю і розкриє жорстоку правду про глибини людської природи. Усе почалося з групи пересічних здорових молодиків. Деякі з них, подаючи заявку на участь у дослідженні, назвали себе пацифістами.
Навіженство почалося вже на другий день. Вʼязні здійняли повстання, яке охоронці придушили, обливши бунтівників із вогнегасників. Протягом наступних днів тюремні наглядачі застосовували різні винахідливі тактики, щоб зламати своїх підневільних. Камери смерділи людськими фекаліями, вʼязні, знесилені від недосипання та приниження, один за одним падали духом. Охоронці ж тільки й робили, що упивалися своєю силою.
Один із підневільних, вʼязень 8612, не витримав і вибухнув істерикою. Він почав бити ногами у двері своєї камери, волаючи: «Ісусе Христе, я ж кажу, я згораю зсередини! Ви що, не бачите? Випустіть мене! Це просто божевілля! Я не витримаю ще одну ніч! Я більше не можу!».
Головний організатор дослідження, психолог Філіп Зімбардо, також брав участь у своєму жахливому театрі. Він грав роль директора вʼязниці й силився підтримувати порядок будь-якими способами. Лише через шість днів від початку експерименту він нарешті поклав край цьому кошмару — після того, як нажахана спостерігачка-аспірантка, його дівчина, запитала, що він у біса собі думає. На той час уже пʼятеро вʼязнів демонстрували ознаки «надзвичайно сильної депресії, слізливості, агресії та гострої тривожності».
***
15 серпня 1971 року група звичайних студентів перетворилася на справжніх монстрів. Не тому, що вони були поганими людьми, а тому, що вони потрапили в погану ситуацію. «Неважко вплинути на поведінку пересічних людей, навіть якщо вони навчалися в хороших школах, зростали в щасливих сімʼях і жили в безпечних кварталах міста, — каже Гладуелл. — Лиш змінити навколишні декорації».
***
Філіп Зімбардо клявся й божився: ніхто й подумати не міг, що його експеримент настільки вийде з-під контролю. Згодом він був змушений зробити висновок, що всі ми здатні на наймерзенніші вчинки. Те, що сталося в підвалі Стенфордського університету, варто розуміти, писав він, «як “природний” наслідок перебування в уніформі “охоронця”».
***
Дослідження Філіпа Зімбардо було не просто сумнівним із погляду моралі. Як виявилося, хід експерименту ще й підштовхували в потрібному напрямку.
Цього висновку я дійшов, прочитавши книгу Зімбардо «Ефект Люцифера», опубліковану у 2007 році. До того я завжди вважав, що тюремні «охоронці» перетворилися на садистів без сторонньої допомоги. Зімбардо наголошував на цьому сотні разів і повторював це у своїх незліченних інтервʼю, а на слуханнях у Конгресі США навіть засвідчив, що охоронці «впровадили свої власні правила підтримання закону, порядку й поваги».
І от на 55 сторінці своєї книги Зімбардо раптом згадує зібрання з «охоронцями», яке відбулося в суботу перед початком експерименту. Того дня він ознайомив студентів з їхніми обовʼязками. Інструктаж був вельми однозначним:
«Ми змусимо їх відчувати розпач. Нам до снаги посіяти в них страх [...] Ми в різні способи забиратимемо в них індивідуальність. Вони будуть одягнені в уніформу, і ніхто ніколи не називатиме їх на імʼя; їх називатимуть тільки за номерами, які їм дадуть замість імен. Усе разом це має спричиняти у них почуття безсилля».
Дійшовши до цієї частини книги, я був приголомшений. Нібито незалежний науковець навіть не приховував, що, по суті, керував своїми охоронцями. Жодному з них не спало на думку звертатися до вʼязнів за номерами, носити сонцезахисні окуляри чи гратися в садистів. Вони робили це, бо їм так наказали.
Ба більше, тієї суботи ще до початку експерименту Зімбардо вже кидався такими словами, як «ми» й «вони», наче він та охоронці були в одній команді. Це означало, що історія, яку він пізніше розповість про те, як під час дослідження він несподівано для самого себе вжився в роль наглядача вʼязниці, не могла бути правдою. Зімбардо контролював усі свої дії від першого дня.
***
Чого ж тоді, на думку самих охоронців, від них чекали? Що вони сидітимуть без діла, гратимуть у карти й розводитимуть балачки про спорт і дівчат? В одному з пізніших інтервʼю один студент сказав, що він заздалегідь розписав собі план дій на час експерименту: «Я вирішив тримати в голові чіткий план спровокувати якісь події, якісь проблеми, щоб дослідникам було з чим працювати. Зрештою, що вони дізналися б, спостерігаючи за хлопцями, які цілими днями байдикують, як на курорті?».
***
Протягом сорока років Філіп Зімбардо непохитно стверджував у сотнях інтервʼю та статей: охоронці Стенфордського тюремного експерименту не отримували жодної вказівки. Вони все придумали самі: і правила, і покарання, і приниження. Джаффе в записах Зімбардо значився як простий охоронець і звичайний студент, якого також захопило цікаве дослідження.
Та ніщо не було настільки далеким від правди. Як виявилося, одинадцять із сімнадцяти правил вийшли з-під пера Джаффе. Він власноруч склав докладний протокол «доставляння» вʼязнів. Його ідеєю було закувати ноги вʼязнів у кайдани. За його підказкою всім наказали роздягнутися. І саме через нього вʼязнів змусили пʼятнадцять хвилин простояти голими.
***
Варто зазначити, що більшість охоронців Стенфордського тюремного експерименту все одно вагалися перед застосуванням «жорсткої» тактики, хоч як на них тиснули. Дві третини просто відмовилися брати участь у садистських іграх. Остання третина, на розчарування Зімбардо та його команди, ставилася до вʼязнів доброзичливо. А один з охоронців звільнився в неділю, останній день перед початком експерименту, сказавши, що не згоден виконувати такі інструкції. Більшість випробовуваних терпіли до останнього лише тому, що Зімбардо добре платив. Вони заробляли по 15 доларів на день, що сьогодні еквівалентно приблизно 100 доларам, однак гроші мали отримати лише після завершення експерименту. І охоронці, і вʼязні боялися: якщо вони відмовляться продовжувати зімбардівський спектакль, їм просто не заплатять.
Але одному з вʼязнів і того було не треба — уже першого дня він хотів залишити дослідження. Це був увʼязнений номер 8612, 22-річний Дуглас Корпі, який остаточно зламався на другий день («Ісусе Христе, я ж кажу, я згораю зсередини! Я більше не можу!»). Його зрив, показаний у кожному документальному фільмі, стане найвідомішим записом, зробленим під час Стенфордського тюремного експерименту.
Влітку 2017 року його відшукав один журналіст. Корпі зізнався: його істерика була звичайнісіньким фарсом від самого початку. Проте він ніколи не робив із цього таємниці. Ба більше, після завершення експерименту він розповів про це одразу кільком людям: самому Зімбардо, наприклад, який проігнорував його слова, та одному з режисерів-документалістів, який усе одно включив запис до хронометражу свого фільму.
Дуглас Корпі, який здобув ступінь доктора психології, пізніше поділився, що спочатку йому навіть подобалося брати участь в експерименті. Перший день «був дуже веселим», згадував він. «Я мав верещати, горлати й битися в істериці. Я прикидався справжнім вʼязнем. І я добре виконував свою роботу. Усе минуло чудово». Та веселощі були недовгими. Коли Корпі подавав заявку на участь, він розраховував, що зможе одночасно готуватися до іспитів, але коли опинився за ґратами, Зімбардо та його команда не дозволили йому тримати в камері підручники. Через це вже наступного дня Корпі вирішив залишити дослідження.
Яким же було його здивування, коли Зімбардо відмовився його відпустити. Увʼязнених звільняли, лише якщо вони демонстрували ознаки фізичних чи психічних проблем. І Корпі вирішив симулювати. Спочатку він прикинувся, що в нього болить живіт. Коли це не спрацювало, сфальсифікував нервовий зрив («Ісусе Христе, я ж кажу, я згораю зсередини! Ви що, не бачите? Випустіть мене! Це просто божевілля! Я не витримаю ще одну ніч! Я більше не можу!»). І ці моторошні крики стали відомими в усьому світі.
***
Після закінчення експерименту мільйони людей десятиліттями вірили в інсценований фарс Філіпа Зімбардо.
Що на все це сказав Філіп Зімбардо? Коли у 2018 році журналіст запитав, як, на його думку, зміниться ставлення людей до його експерименту тепер, коли світ дізнався, скільки маніпуляцій було над ним учинено, психолог відповів: йому байдуже. «Люди можуть казати що завгодно. Сьогодні це все ще найвідоміше дослідження в історії психології. Немає жодного іншого дослідження, про яке говорили б пʼятдесят років по тому. Про нього знають пересічні люди. Тепер воно живе власним життям».
***
У 2021 році два британські психологи Александр Геслем та Стівен Райхер провели аналогічний експеримент у форматі реаліті-шоу. Але цього разу вони не давали вказівок «охоронцям», а просто спостерігали за ними:
На екрані майже нічого не відбувалося. Ви не уявляєте, яких зусиль мені довелося докласти, щоб змусити себе переглянути всі чотиригодинні епізоди. Треба було ще постаратися, щоб зняти настільки нудну телепрограму.
У чому ж помилилися ВВС, виводячи свою «формулу»? Геслем і Райхер проґавили одну річ: вони не сказали охоронцям, що саме ті мають робити. Психологи були лише спостерігачами. Це призвело до того, що вони просто дивилися, як купка звичайних хлопців «цілими днями байдикувала, як на курорті».
Експеримент іще не встиг розпочатися, а один з охоронців уже заявив, що не бачить себе в цій ролі: «Відверто кажучи, я радше був би вʼязнем...».
Наступного дня інший охоронець запропонував поділитися своєю їжею з вʼязнями, щоб підняти їхній моральний дух. На четвертий день, коли, здавалося, вже мали б початися заколоти, один охоронець сказав увʼязненому: «Якщо спокійно доживемо до кінця, можемо разом пропустити по келиху в пабі». Інший охоронець долучився: «Обговоримо це як люди».
На пʼятий день один із вʼязнів запропонував упровадити демократію. На шостий день деякі вʼязні повтікали зі своїх камер. Вони влаштували перекур у їдальні охоронців, а ті незабаром спокійно до них доєдналися. На сьомий день група проголосувала за створення комуни.
Кілька охоронців спробували переконати вʼязнів повернутися до початкового режиму, але було вже запізно — ніхто не сприйняв їх серйозно. Експеримент зайшов у глухий кут, і все довелося скасувати.
«Бабелем» ніхто не керує (навіть професор Філіп Зімбардо), тому нам потрібна ваша підтримка: 🔸 Buy Me a Coffee, 🔸 Patreon, 🔸 PayPal: [email protected]