Кажуть, на відкритті Олімпіади в Парижі спаплюжили «Таємну вечерю» і образили почуття вірян. Чи можна образити віру — пояснює редактор «Бабеля» і християнин Дмитро Раєвський

Чи були в історії випадки суперечок через зображення Таємної вечері?

Так, наприклад, у XVI столітті в Венеції. У 1573 році художник Паоло Веронезе написав свою «Таємну вечерю» для трапезної монастиря Санті Джованні е Паоло. За два роки до того там була пожежа і згоріла картина Тіціана з тим самим сюжетом. Коли Веронезе закінчив картину, його викликали на допит в інквізицію. Річ у тім, що окрім Христа та апостолів він зобразив там багато інших людей, і вечеря більше нагадувала бенкет чи карнавал.

На допиті у Веронезе спитали, що на картині про Таємну вечерю роблять «скоморохи, пʼяні німці, карлики та інші подібні непристойності». Художник відповів, що у нього залишилося надто багато місця на полотні, тому він увімкнув фантазію. А ще — митці мають ту саму свободу, що й «поети та безумці».

Церква вимагала прибрати з картини небажані елементи, але Веронезе відмовився. Натомість він змінив назву картини, вона увійшла в історію мистецтва як «Бенкет у будинку Левія». Є версія, що новою назвою художник зайвий раз пустив шпильку на адресу інквізиторів. Тому що вона відсилала вже не до Таємної вечері, а до іншого євангельського епізоду, коли Христос з учнями зустрів Левія Матвія, майбутнього апостола, — а той запросив їх до себе на бенкет. Книжники та фарисеї тоді, згідно з Євангелієм від Луки, критикували Ісуса, що він їсть і пʼє з грішниками та митарями. Так само як інквізитори критикували самого Веронезе. Ісус же тоді відповів: «Лікаря не потребують здорові, а слабі. Не прийшов Я, щоб праведних кликати до покаяння, а грішних».

Зрештою ніяких серйозних наслідків для Веронезе не було. Ймовірно, за нього заступилися венеційські аристократи, серед яких було чимало його замовників. А якби сама картина була суто приватним замовленням, а не для монастиря, то й допиту, можливо, не було б.

Кажуть, що цей епізод відкриття Олімпіади взагалі заснований на іншій картині.

Нідерландський історик мистецтва Вальтер Шуненберг, коментуючи відкриття Олімпіади, припустив, що скандальний епізод був заснований на картині «Бенкет богів» художника XVII століття Яна ван Бейлерта, яка зараз зберігається у Франції, в музеї в Діжоні. Що доволі логічно, враховуючи, що на церемонії на передньому плані артист Філіп Катрін зображав Вакха-Діоніса, який є на «Бенкеті богів» і якого, звісно, немає на «Таємній вечері».

Згодом це підтвердив і художній керівник церемонії Тома Жоллі. Він не назвав конкретну картину-референс, але сказав, що вони це бачили саме як бенкет язичницьких богів на Олімпі. Що для відкриття Олімпіади цілком зрозуміло.

Але тут історія стає ще цікавішою. Той самий Вальтер Шуненберг пише, що «Бенкет богів» ван Бейлерта сам по собі навіяний і натхнений «Таємною вечерею» да Вінчі. Відомо, що ван Бейлерт перебував під сильним впливом італійської школи, мандрував Італією і бачив «Таємну вечерю» на власні очі. Шуненберг та багато інших дослідників вважають вплив «Таємної вечері» на «Бенкет богів» фактом.

За логікою людей, які воліють ображатися на зображення, треба образитися і на Яна ван Бейлерта. Бо він по суті замінив апостолів на язичницьких богів, а Христа в центрі столу та всієї композиції — на Аполлона. В XVII столітті в Нідерландах «Бенкет богів» теж сприймали неоднозначно, але про якісь конкретні закиди ван Бейлерту чи негативні наслідки нічого не відомо.

Ну тобто християнські церкви в принципі таке не схвалюють?

Повертаючись до «Бенкету у будинку Левія» Паоло Веронезе, треба сказати, що й тоді звинувачення інквізиції ґрунтувалися не на узагальнених уявленнях про непристойність чи паплюження символів, а на конкретних юридичних нормах. У 1545—1563 роках в Італії пройшов Тридентський собор Римо-католицької церкви, на якому, зокрема, ухвалили певні правила зображень на релігійну тему. Хоча й доволі розпливчасті. І саме в їх порушенні звинувачували Веронезе. За однією з версій, уся ця історія була, кажучи сучасною мовою, артпротестом художника проти правил Тридентського собору.

Крім того, інквізитори не приховували, що найважливіша частина обвинувачень — політична. Тоді якраз тривала Контрреформація — Католицька церква по всій Європі відновлювала свої позиції у протистоянні з протестантами. Церква тривожилася, що картина Веронезе може дати протестантам зайвий привід критикувати католиків. Мовляв, дивіться, до чого вони там у Венеції докотилися, малюють блазнів на Таємній вечері.

Вже тоді, у Венеції XVI століття, апелювати суто до абстрактних уявлень про мораль було б дивно — теза про свободу творчості та бачення митця існувала, і багато хто її розділяв. Ще більше свободи було в Яна ван Бейлерта у XVIІ столітті в протестантському Утрехті, де ніякої інквізиції взагалі не було.

Але ж люди мають право ображатися, якщо відчувають, що їхні почуття зачепили?

Людина має повне право відчувати будь-що й ображатися на все, що вважає за потрібне. Але особисті образи треба відрізняти від порушення якихось усталених і десь сформульованих норм. Чого в цьому випадку не було.

Сама концепція «образи почуттів вірян» у християнстві залишається дискусійною. Коментуючи відкриття Олімпіади й реакцію на нього, українсько-американський богослов та історик Сергій Дежнюк написав, що християни взагалі не мають боятися будь-яких пародій чи висміювань, навіть якщо вони насправді є. Він відсилає до цитати з конкретної книги Нового Заповіту — першої глави Першого послання апостола Павла до коринтян, з 18 вірша і до кінця глави.

Дежнюк трактує ці слова Павла так, що євангельська історія — це історія приниження Христа в очах усіх нехристиян того часу. Бо тортури та страта — це приниження. Але апостол Павло у посланні зазначає, що християнська спільнота не бачить у цьому наруги. Все як раз навпаки. Там, де в стражданнях Христа язичники чи юдейські книжники бачили наругу, перші християни бачили силу Божу.

«Християнство не та релігія, котру можна принизити. Наша ізюминка полягає в тому, що все в християнстві на цьому приниженні й висміюванні побудовано», — каже Дежнюк.