Упродовж життя я бував на концертах, де натовп реве аж до мурашок по спині, я опинявся серед шаленої публіки. Ранні концерти «Бітлз», на яких дівчата-підлітки верещать так, що не чуєш власних думок. «Роллінг Стоунз» у Гайд-парку. Ніна Сімон в Annie’s Room витріщається на відвідувачів, які посміли їсти під час її виступу. Згодом я спостерігав за Елтоном Джоном на стадіоні «Доджер». За Міком Джаггером та Тіною Тернер на фестивалі Live Aid. За роллінгами в Аргентині.
Проте той вечір у листопаді 1974 року, коли Джон Леннон вийшов на сцену Медісон-сквер-гарден, щоб зіграти з Елтоном, вирізнявся навіть серед усіх моїх найяскравіших спогадів. «Гарден» завжди був одним із моїх улюблених майданчиків. Там неймовірна акустика завдяки винахідливо спроєктованій увігнутій стелі, що допомагає зібрати звук. Конструкція звисає згори на системі сталевих тросів, щоб не заважати жодному глядачу в залі. Це означає, що, коли всередині відбувається магія, «Гарден» буквально, по-справжньому качає. Коли я спостерігав із-за лаштунків, як Джон Леннон піднімається на сцену, лімузини на парковці аж підстрибували. Джон крокував до сцени з притаманною лише йому впевненістю. Чорно-білий телекастер пасував до вбрання — чорного з голови до п’ят, хіба біліла пришпилена до грудей гарденія й виблискував у світлі софітів значок шерифа. Насичене каштанове волосся, фірмові маленькі чорні окуляри. Він випромінював зірковість, вона сочилася з кожної деталі.
Елтон встав із-за рояля, щоби привітатися. Наскільки маленькими були окуляри Джона, настільки ж великими — окуляри Елтона. Він був вбраний у білий напівкомбінезон, розшитий паєтками. На той момент куртка вже давно полетіла геть, і він стояв би з голим торсом, якби не пара блискучих підтяжок, що тримали штани. Елтон був найбільшою зіркою свого часу. Goodbye Yellow Brick Road вийшла рік тому й досі звучала з кожної праски. Коли Джон підійшов, Елтон ледь уклонився, трохи присів у реверансі, поплескав Джона по спині, поки той ішов до мікрофона, а тоді зааплодував разом із публікою, яка навіть не думала зупинятися.
Можливо, мене це так зворушило тому, що Елтон був артистом планетарного масштабу, а Джона взагалі дуже рідко бачили на сцені. Він роками не виступав, і як покажуть майбутні події, уже не дуже й виступатиме. Поки інші бітли насолоджувалися сольними проєктами на вершинах гіт-парадів, Джону було важче проштовхувати свій матеріал. Політична позиція та конфлікти з тогочасним американським урядом зробили
з нього неоднозначну фігуру для деяких медіа. Але того вечора вся любов та захват залу, беззаперечно, належали саме йому. Оплески тривали. Вони лунали по всій арені, хвилями прокочувалися трибунами, аж мені мурашки йшли по шкірі.
Елтон глянув на мене. Він сміявся, наче промовляючи: «Непогано вийшло, правда?». Я зааплодував, стримуючи клубок у горлі, посміхнувся та кивнув у відповідь. Ми обоє знали, як важко було змусити Джона вийти на сцену. Я стояв і неймовірно пишався. Мені досі приємно усвідомлювати, що я долучився до створення, як потім виявиться, одного зі знакових моментів музики 1970‑х.
***
Елтон познайомився з «Бітлз» у другій половині шістдесятих, коли я працював на студії Джорджа Мартіна AIR Music і просував виконавців, яких він записував. Коли я лише починав, у головному офісі на Бейкер-стріт уже не було місця, тому я працював у Dick James Music (також відома як DJM). Дік видавав усю музику «Бітлз», тож вони з Джорджем були в приязних стосунках. Він був дуже милим, дружнім та добрим.
***
Саме в кабінеті Діка Джеймса я вперше зустрів Елтона — тоді його звали Редж. Він ще був фантастично сором’язливим, боявся власної тіні. Не схоже було, що вже за кілька років він зачаровуватиме цілі зали. Завжди приходив у джинсах та куртці — також джинсовій, якщо я не помиляюся. Різниця в наших вбраннях вражала.
В автобіографії Елтон згадував, що на мене звернули б увагу навіть під час вторгнення марсіан. Я справді мав особливий смак у моді: окрім намист гіпі, я дуже любив старовинні шовкові шарфи, часто носив оксамитові штани та фарбував окремі пасма волосся.
Під час розмови я помітив, що він був приємно вражений моїм зовнішнім виглядом. Як музикант, який жадав успіху, Елтон дуже хотів познайомитися ближче — я ж працював із Джорджем Мартіном, а до того з «Роллінг Стоунз». А коли я пізнав краще його самого, мені швидко стало очевидно, скільки всього він знав про музику, і я подумав: «А він шарить». Ми миттю стали добрими друзями, і я робив усе, щоб забезпечити його роботою та допомогти кар’єрі. Редж регулярно навідувався до офісу, де й познайомився з бітлами. І тепер, у середині 1970‑х, Елтон простягав руку допомоги Джону Леннону.
В альбомі Джона 1974 року Walls and Bridges він з’явився двічі, виконавши партію на органі Гаммонда, а також бек-вокал у Surprise, Surprise (Sweet Bird of Paradox), а для синглу Whatever Gets You Thru the Night, який матиме найбільший успіх із усього альбому, заспівав та зіграв на фортепіано. Натхнення для останнього треку знайшло Джона, коли він клацав між телеканалами пізно ввечері. Він натрапив на темношкірого проповідника-євангеліста, Преподобного Айка, який говорив глядачам: «Я вам так скажу — не важливо, що саме допомагає вам дожити до ранку». Джону сподобалася ця фраза, і він записав її в один зі своїх численних нотатників.
У «Бабеля» завжди мурашки по шкірі, коли ви підтримуєте нас донатом: 🔸 Buy Me a Coffee, 🔸 Patreon, 🔸 PayPal: [email protected]