Божественні знаки були скрізь. Політ птаха, порив вітру могли трактуватися посланнями від богів. Кинуте мимохідь слово чи ретельно вилита металева форма могли бути втіленням духа. Проте більшість смертних ці знаки відчитувати не вміли. За винагороду допомагали професійні провидці або тлумачі снів (чи як зовсім уже припече — дешеві вуличні чаклуни). Та найнадійнішим способом зрозуміти волю богів було відвідати оракула.
До оракулів ходили запитати, чи одужає людина, чи скоро одружиться, чи вдалою буде подорож, чи пощастить у справах — а також багато-багато іншого. Делегації від міст і царів шукали божественних порад щодо справедливого суду, політичних реформ, способів відвернути чуму й голод та інших важливих питань. Запити завжди формулювали так, щоб представити оракулу чіткі альтернативи. Його відповіді теж зазвичай звучали дуже чітко, хоча іноді він удавався до поетичної затемненої мови.
Деякі оракули пропонували своїм клієнтам лягти на камʼяну лаву в «підготовчій кімнаті» (в одному храмі для посилення ефекту навіть видавали просочену кровʼю овечу шкуру, в яку треба було загорнутися) і заснути там, щоб побачити пророчий сон. Деякі підштовхували візитерів до більшої ініціативності: наприклад, сміливцеві, який прийшов до Трофонієвого оракула, спершу довелося кілька днів прожити при храмі, харчуючись суто жертовним мʼясом і купаючись у тамтешній річці. Підготувавшись так до ритуального очищення, він випив води з двох джерел: з одного — щоб забути минуле, а з другого — щоб пригадати майбутнє. Потім чоловік хиткою драбиною зліз на дно висохлого колодязя. Звідти він потрапив у печеру й побачив у темряві дуже дивні картини. Збитий з пантелику чоловік, тремтячи, виліз на світ божий і попід руки зі служителями попрямував до Стільця памʼяті, де йому допомогли витлумачити всі видіння.
Не всім доводилося переживати такі жахи, «клієнти» могли відвідувати оракули, де пророкували діти. Наприклад, у храмі Фортуни неподалік від Рима пророцтва допомагав творити хлопчик — він виймав з коробочки деревʼяні кубики з написаними на них словами. А в одному єгипетському храмі пророцтва видобували з балачок дітей, що гралися у дворі святині. Деякі оракули покладалися на тварин. Один приманював табуни риб грою на флейті. Іншому допомагала велетенська змія: визначала, чи цнотлива дівчина, яку привели до неї. Ще одна поважна змія сиділа по праву руку від популярного в Малій Азії оракула з натягнутим муляжем людської голови. Були й оракули, які зверталися по поради до черепів, що вміли розмовляти. Та всі ці дива блякнуть поряд із невгасимим вогнем Аполлона — вогняним стовпом, що звіщав волю богів, поглинаючи або відмовляючись від кинутого прохачами ладану.
Були й інші, величніші оракули. Вони не прагнули вразити відвідувачів якимись чудесами: ці чоловіки й жінки були медіумами і говорили голосами богів. Найдавніші серед них пророчиці Зевса, які жили в місті Додона і складали віщування, прислухаючись до шурхоту листя священних дубів. Інші авторитетні оракули служили Аполлону — саме цього бога найчастіше повʼязували з передбаченнями. Знаменитий оракул був у Кларосі: перш ніж спуститися до нього в підземну кімнату, відвідувачі мали принести жертву перед велетенською статуєю Аполлона та його родини. Ще одна пророчиця жила в Дідімі й пророкувала, сидячи у внутрішній кімнатці велетенського храму й опустивши ноги у священне джерело. Та найвеличнішим був храм у Дельфах, де жив головний оракул античного світу.
Храм дельфійського оракула стояв у величному природному амфітеатрі в горах центральної Греції. Від імені Аполлона один раз на місяць пророкувала жриця-піфія. У визначений день служителі спершу перевіряли, чи в настрої бог пророкувати: для цього цапа обливали холодною водою. Тварина здригнулася — усе добре (тільки не для цапа, бо його негайно приносили в жертву). Охочі проконсультуватися з оракулом ставали в чергу: місце в ній визначалося за дружніми стосунками між Дельфами та містом походження прохача.
Наближаючись у черзі вислухати пророцтво, людина платила визначений грошовий внесок, приносила жертву й заходила у храм Аполлона. Її вели в передпокій, де можна було почути, але не побачити піфію. Там людина проголошувала своє запитання. А піфія, сидячи на тринозі й тримаючи гілку лавра, відповідала голосом бога. Зазвичай її слова звучали чітко і звʼязно. Та принаймні одного разу трапилося таке, що вона почала кричати і стогнати, як одержима.
Деякі античні автори стверджували, що піфія пророкувала завдяки випарам, що підіймалися з каменя під її триногою. Існувала навіть легенда, що повʼязувала заснування храму саме на цьому місці з тими чарівними випарами. Кажуть, коли люди вперше почали селитися на територіях, де пізніше постало місто Дельфи, у землі знайшли таємничу розщелину. Щойно до неї наближався дикий козел, він одразу починав біситися, а пастухи — виголошувати пророцтва. Чутки про це місце розійшлися між людьми, і до ущелини почали тягнутися цікаві. Та дехто так глибоко впадав у пророчий екстаз, що падав у розщелину — більше тих бідолах ніхто не бачив. Щоб покласти край нещасним випадкам, вирішили призначити оракула, який матиме професійно керований доступ до підступних пророцтв. Один географ у I столітті описував місце розташування оракула так: це глибока печера, де над ущелиною з парами сидить піфія і бурмоче бурхливі богонатхненні пророцтва. Через століття біограф Плутарх, який сам деякий час служив при дельфійському храмі, міркував, що занепад оракула повʼязаний з виснаженням божественних газів, які від самого початку живили пророчиць.
Коли на початку XX століття французькі науковці взялися розкопувати храм Аполлона в Дельфах, вони очікували побачити печеру й розщелину під нею. Натомість знайшли невелику затоплену кімнатку із суцільною камʼяною підлогою. Після цього швидко встановився академічний консенсус: розповіді античних авторів про Дельфи — радше літературна традиція, а не реальність. Історію про козячі конвульсії назвали легендою, що мала пояснити походження оракула. А таємничу розщелину з випарами охрестили вигадкою авторів, які ніколи не заходили в кімнатку, де сиділа пророчиця. Описані ж Плутархом випари почали розуміти як невловне божественне натхнення, а не буквальний газ.
На початку 2000-х команда науковців з різних галузей вирішила переглянути теорію про те, що пророчиця перебувала під дією містичних газів. На основі найновіших геологічних досліджень було висунуто гіпотезу, що знаменита розщелина під триногою піфії — це насправді розлом у бітумінозних вапнякових породах. Коли щось терлося об той розлом, з вапняку випаровувалися нафтохімікати. Вони утворювали гази метан, етан і етилен, які наповнювали кімнатку пророчиці. Етилен, який використовували як анестетик, міг спричиняти видіння, що й описували античні автори.
Міг — але навряд чи спричиняв. З дельфійських порід зараз виділяються лише залишкові кількості етилену чи інших токсичних газів. А якби в античності ці обсяги були значно більші, то люди, які приходили до пророчиці й стояли доволі близько від неї, теж відчули б на собі вплив газів. Та оскільки такого не відбувалося й ніхто не залишив свідчень про несподівані пожежі в дельфійському храмі (а етилен дуже легко загоряється), мусимо ставитися до такої теорії скептично. Академічні диспути не зміг поки що розвʼязати навіть сам дельфійський оракул.
На «Бабелі» ви не знайдете вигадок і прогнозів, лише якісні тексти. Щоб їх писати, нам потрібна ваша підтримка:🔸 Buy Me a Coffee, 🔸 Patreon, 🔸 PayPal: [email protected]