1.
Олексію двадцять років. Він високий, кремезний, з темним коротким волоссям, говорить так само, як і виглядає, — стримано і майже беземоційно. З дитинства Олексій любив спорт і великі компанії друзів. Як звичайний сільський хлопець, змалку працював по господарству — доглядав худобу, копав город. Його рідний батько Микола пішов з родини, коли хлопцю було два роки. Щоб прогодувати сімʼю, мати Олена торгувала овочами та фруктами на ринку. Згодом вона вдруге вийшла заміж. Той шлюб також був невдалим — Олексій коротко згадує, що вітчим Михайло багато пив і сварився з матірʼю: «Вона постійно виганяла його з дому, але він повертався».
У липні 2010 року народився Петро. Через те що мати весь час працювала, від народження його виховував семирічний Олексій. Але брати схожі тільки зовні — Петро теж чорнявий, коротко стрижений і не любить фотографуватися, однак на відміну від працьовитого Льоші підліток більш лінивий — у селі або бігав днями з друзями, або дивився телевізор. Менеджерка «Української мережі за права дітей» Анастасія Халілулова каже, що у Петра складний характер, йому важко контролювати емоції.
У вересні 2014 року народився третій брат Рома. Він — повна протилежність Петрові: непосидючий, дуже емоційний і любить обійми. Змалку займався городом. Олексій каже, що Рома — «пробивний пацан», а Анастасія лагідно називає його джентльменом. У родині є ще один брат — найстарший, 23-річний Влад. Але про нього хлопці не розповідають — він залишився в селі, жити з росіянами йому подобається.
У лютому 2022 року Олексій закінчував ліцей, де вчився на автомеханіка. Напередодні повномасштабного вторгнення він був удома — ліцей закрили на карантин через спалах коронавірусу. А 24 числа Олексій з мамою і братами порались у дворі, коли Олені подзвонили і сказали, що «тепер Херсон — це Росія».
«Ми не повірили, — пригадує Олексій. — Але коли у нас по трасі почали їздити їхні танки, зрозуміли, що почалась війна».
Майже всі його друзі виїхали з села — багато хто був строковиком або служив з 2014 року. Серед тих, хто лишився, зʼявилося багато колаборантів — вони здавали росіянам сімʼї військових. Розшукували і родину дівчини Олексія Насті, її батько служив в АТО, а брат вчився на поліцейського. Чоловіків упіймали і кілька тижнів «тримали в ямі» — катували в одному з підвалів. Потім сімʼя Насті змогла виїхати, і Льоша втратив із нею звʼязок.
У великих містах поблизу росіяни мобілізували хлопців, яким виповнилось вісімнадцять, підлітків брали в патрулі. Але до села Олексія російські «патріотичні рухи» не дійшли.
«Вони створювали різні гуртки у великих містах, де можна зробити піар-кампанію, — пояснює Анастасія. — Село хлопців маленьке, воно не вартує тих грошей, скільки вони витрачають на всілякі юнармії й волонтерські роти».
Родина Льоші з села не поїхала. Сподівалися, що війна швидко закінчиться, не хотіли залишати рідний дім та господарство. Довелося прилаштуватися до нового життя — купити російські SIM-картки, забити всю худобу, щоб прогодуватися, брати гуманітарку. А у квітні 2022 року Олена вкотре посварилася з Михайлом і назавжди вигнала його з дому. Відтоді хлопці з вітчимом не спілкуються.
Ціни в магазинах зросли втричі. Олексій почав працювати на ринку «бігунком» — купував овочі у місцевих мешканців та перепродавав їх дорожче торговцям з Криму. На ринку хлопця часто зупиняли російські патрулі — перевіряли телефон і розпитували, чи переховуються в селі військові. Влітку 2022 року стало зрозуміло, що окупація надовго. Родина думала, як виїздити, але все впиралося в гроші — перевізники брали не менше €200 з людини. За сімʼю — це непідйомна сума. Тому в грудні того ж року Льоша поїхав в Крим на заробітки, щоб прогодувати сімʼю та зібрати кошти на виїзд. Згадує, що боявся залишати маму саму — їй часто було погано через підвищений тиск і напади астми. Ліків не було, а російські «волонтери» роздавали допомогу лише тим, хто зробив російський паспорт.
«Вона мені була, як подруга. Ми могли поговорити по душах і посміятись, — згадує Олексій. — Вона мені довіряла і відпустила на заробітки».
За чоловіка вдома лишились не старші хлопці, а восьмирічний Рома. Льоша каже, той завжди приходив додому з пакетами з їжею: «А Петя і Влад сиділи й чекали, поки він їм щось принесе». Коли Олені було зовсім зле, про хлопців піклувалась сусідка Аня, Олексій називає її «другою мамою». Жінка досі живе в окупації, бо не хоче лишати дім і господарство.
У січні 2023 року до Олени прийшли росіяни й погрозами змусили відправити хлопців до школи. Рома пішов до першого класу, а Петро — до сьомого. Більшість учителів виїхала на початку вторгнення, тому замість них поставили місцевих різноробів або учнів старших класів. У школі хлопці провчились близько тижня.
«Біля школи був «приліт». Учителі повтікали, а перелякані діти сиділи в школі, — згадує Олексій. Про це йому розповіла мати. — Після цього мама написала заяву, що не пускатиме більше дітей в школу, і росіяни їх більше не турбували».
Петя і Рома майже нічого не розповідають про те, як вони жили в окупації без Олексія. Анастасія вважає, вони бачили значно більше, ніж говорять.
2.
Перший раз Олексій поїхав на заробітки до Криму автобусом. На кордоні між Херсонською областю і півостровом росіяни ретельно перевіряли речі всіх пасажирів. Олексія затримали, завели в один з кабінетів в адмінбудівлі, там сиділи прикордонник і декілька психологів. Вони перевірили документи і близько години розпитували, чи служив хлопець або хтось із його сімʼї, чи є в селі військові та навіщо він їде в Крим. Потім забрали телефон — перед виїздом Олексій почистив його та видалив усі «небезпечні» номери. Але це не допомогло — прикордонник використовував програму, яка знаходила видалені дані. У хлопця було багато друзів військових, тому допит тривав кілька годин. Прикордонник запитував їхні позивні, в якому місті і військовій частині служать.
«Психологи по тобі бачать, чи дійсно ти нічого не знаєш, чи просто не хочеш доносити на військових, — згадує Олексій. — Якщо вони помічають, що ти щось приховуєш, починають погрожувати побоями або депортацією в Україну».
На кордоні Олексія протримали близько девʼяти годин. Врешті-решт віддали документи і особисті речі.
«Мені тоді сказав прикордонник: «Тобі повезло, що ти до мене потрапив, я спокійний. Зустрівся б ти з якимось молодим, тебе б отпиздили і відправили на яму», — Олексій намагається говорити спокійно, але хвилюється, і його голос помітно змінюється. — Багатьох молодих пацанів карали, змушували копати окопи або заводили в підвал і били».
Наступного дня Олексій приїхав до Сімферополя. Працював на ринку — його знайомий торговець привозив овочі з українських сіл, а Олексій продавав їх. За місяць він звільнився і влаштувався різноробом на будівництво в узбецьку компанію, яка будувала магазини в Криму та Росії. Платили добре — приблизно 60 тисяч рублів готівкою на місяць. Згодом Льоша допоміг друзям з села влаштуватись до нього у бригаду.
«Узбеки нас завжди захищали. Якщо підійде хтось із русні, завжди за нас мазу тягнули, — згадує Олексій. — Коли ми в клубі знайомились з кримчанками, вони завжди раділи, що ми свої — з Херсонської області».
Раз на два-три місяці Олексій повертався додому. Приїжджав завжди з подарунками і солодощами для братів та ліками для мами. Щоразу проходив допит на кордоні, з часом звик і видавав стандартні відповіді. З його приїздом у селі збігались сусіди і кликали на каву. Льоша жартує: «У Крим не відпускали, поки всіх не обійду».
Олексій працював на будівництві близько року. Потім влаштувався на склад. Спочатку був комплектувальником, згодом — старшим нічної зміни.
Анастасія Лисиця / «Бабель»
У квітні 2024 року Олена померла. Олексій тоді був на роботі — працював на складі старшим нічної зміни. Він повернувся, щоб поховати маму.
«Я завжди намагався з нею домовитись. Казав, що назбирав грошей, щоб ми виїхали, — розповідає Олексій. — Просив її залишити Влада, бо треба думати за малих. Але вона без нього їхати не хотіла, вважала, що треба доглядати за ним, як за дитиною».
3.
Близька подруга Олени Надія виїхала з окупації у квітні 2022 року разом із чоловіком-військовим і дітьми. Зараз їй 33 роки, вона називає Олексія і братів «своїми дітками», на всіх світлинах міцно обнімає і усміхається.
Коли Надія дізналася про смерть Олени, вирішила, що має дістати хлопців з окупації. Жінка звернулася до міністерки реінтеграції Ірини Верещук. Та передала дані сімʼї «Українській мережі за права дитини». Її менеджерка Анастасія Халілулова написала Олексію і пообіцяла, що вивезе його і братів. Після цього вони видалили листування і Олексій поїхав назад до Криму.
За два тижні Анастасія підготувала маршрут і домовилася з перевізниками, які вивезуть хлопців автівкою. Вона згадує: все робили поспіхом — у Льоші був прострочений український паспорт, а робити російський він принципово не хотів. Тим часом Петю з Ромою, які залишились без мами, росіяни будь-якої миті могли відправити в Росію на «всиновлення».
«Найважче було домовитися з Льошею. Я підібрала день, коли все було ідеально. А він мені каже, що буде зайнятий і взагалі треба почекати до зарплати. Я думала, розірву його, — жартує Анастасія. — Довелось прохати Надію подзвонити і вплинути на нього».
Олексій звільнився зі складу, подзвонив братам і попросив зібрати речі. Сказав, що забирає їх до себе в Крим. Правду вирішив не говорити, щоб вони випадково не обмовилися сусідам. Хлопці взяли маленький рюкзак з речами і документами. Улюблені іграшки залишили вдома.
Олексій разом із братами виїжджає з окупації.
Анастасія Лисиця / «Бабель»
Виїхати на підконтрольну Україні територію можна лише довгим шляхом через Росію, а потім — через Європу. На кожному російському блокпості Льоша повторював легенду: їде до друга в Маріуполь — той запропонував хорошу роботу. Братів забрав з собою, бо їм треба зробити російські свідоцтва про народження. Хлопці не розказують деталі маршруту — це може зашкодити тим, хто схоче його повторити.
«Петя з Ромою запідозрили, що ми їдемо в Україну, лише на російському кордоні, — з усмішкою згадує Олексій. — Я сказав, що їдемо до тьоті Наді, і вони дуже зраділи. Коли вʼїжджали в Україну, Рома побачив український прапор і одразу стартонув, намагався перелізти через паркан, зачепився — знімали разом з прикордонниками. Запамʼятався навіть там».
Рома біжить до українського прапора на українському кордоні.
Анастасія Лисиця / «Бабель»
Перший місяць у Києві брати жили в «Дитячому містечку» — цілими днями відпочивали, грали в приставку і ходили на різні гуртки. Рома легко знайшов друзів. У травні хлопці поїхали на реабілітацію в Трускавець — там вперше побачились з Анастасією Халілуловою.
«Я думаю, що ми почали зближатися в Трускавці, коли вони відчули мою турботу наживо, — каже Анастасія. — Петя і Льоша рідко ходили на якісь заходи, вони ще не готові до такого. Ми майже щовечора разом дивились фільми і їли смаколики».
У червні 2024 року Олексій з братами переїхав у модульне містечко під Києвом. Зараз мешкає у двокімнатній квартирі по сусідству з Надією та її дітьми. Анастасія каже, що вони постійно разом, живуть як велика сімʼя.
«Тут я більше не боюсь, що мене будуть допитувати. Я вільний», — каже Олексій.
У містечку будують школу, в якій Петро і Рома навчатимуться з вересня. У липні почнуться спеціальні курси, щоб хлопці наздогнали українську програму. За словами Анастасії, після смерті матері Петро в депресивному стані. Вона переживає, що хлопець не захоче вчитися й не наздожене однолітків.
4.
Зараз життя Олексія крутиться навколо братів. Він досі переймається їхньою безпекою. У різних донорів, які пропонують допомогу, просить речі не для себе — тільки для них. На зустрічах з психологом запитує, як правильно виховувати, як підтримати і допомогти адаптуватись. А 6 червня Олексій узяв над хлопцями опіку. Каже, інакше їх би від нього забрали.
«Це дуже важке рішення, хоча Льоша цього не показує. З ким би він не жив і не одружувався, Рома і Петя завжди будуть з ним, поки їм не виповниться 18, — пояснює Анастасія. — Найсумніше, що хлопці цього не розуміють і сидять у нього на шиї. Він дуже добрий, а вони цим користуються».
До нормального життя хлопці повертаються повільно. Лише недавно почали посміхатися.
«Що довше наші діти в Росії або в окупації, то більше їм треба часу, щоб відчути себе вдома, у безпеці, — каже Анастасія. — Я не хочу, щоб навіть одна дитина залишилася у росіян».
Хлопці чекають на деокупацію, щоб повернутись додому. Анастасія каже, квартира — не для них. Вони сумують за господарством, власним будинком, городом. Сумують, але вдають, що все гаразд.
«Українська мережа за права дитини» вже повернула 109 дітей з тимчасово окупованих територій та Росії. Їм потрібна ваша підтримка.