1
Ми зустрічаємося з Андрієм Аскеровим на площі Сергія Арутюнова в центрі Добропілля. Аскерову 39 років. Перше, що впадає в очі, — його яскраве синьо-жовте тату на шиї у формі тризуба. На правому передпліччі — великим шрифтом Memento mori, на лівому біцепсі — свіжі шрами і синьо-жовтий браслет. Йдучи, Андрій ледь помітно кульгає і курить цигарку з капсулою. Дорогою з ним вітаються багато добропільців. Хтось знає його як шахтаря, хтось — як тренера з волейболу.
Татуювання Андрія у формі тризуба.
Георгій Іванченко / «Бабель»
Андрій народився в столиці Таджикистану Душанбе. Це батьківщина його матері, батько — з Донецької області. У 1988 році в Таджикистані загострилися прикордонні сутички із сусіднім Узбекистаном. Родина Аскерових вирішила переїхати до України й осіла в Добропіллі, де жили батькові родичі.
Спочатку Андрій вивчився в сусідньому Покровську на зварювальника, але робота була не до душі й він пішов стандартним для регіону шляхом: вивчився на шахтаря і почав працювати на двох шахтах Добропілля.
«Якщо ти не був чиновником і не крав, то чесно заробляти нормальні гроші можна було тільки на шахті», — каже Андрій.
Вже у 20 років він став шахтарем-прохідником — прокладав тунелі під землею, щоб у них могли видобувати вугілля гірники очисного забою. На шахту Андрій приїжджав до шостої ранку, за дві години спускався під землю. Майже все робив руками, на собі носив важкі металеві рейки та обладнання. Температура під землею нерідко сягала вище за 40 ℃, дихати доводилося пилом, робочий день тривав не більш як шість годин.
«Ти постійно в грязюці, чорний, втомлений, — каже Андрій. — У прохідників мало повітря, бо ми завжди перші йдемо. До цього звикаєш. Шахтарська праця робить людину фізично витривалою. Але жити без сонця було важко, особливо взимку».
Добропілля виросло довкола шахти понад сто років тому. Місто невелике, його можна пройти за годину. З півночі та сходу височіють терикони двох шахт — «Алмазна» та «Добропільська». Взимку вони забезпечують місто теплом: там досі немає газу, будинки опалюють вугіллям. Взимку через це сніг чорніє, а в повітрі стоїть стійкий запах вугілля, схожий на запах залізниці.
В’їзд на шахту «Алмазна». Стела перед шахтою «Алмазна».
Георгій Іванченко / «Бабель»
Більшість чоловіків працює на шахтах. Головним святом завжди був День шахтаря — це остання неділя серпня. Він майже збігається в часі з днем Добропілля. Цими днями місто гуляло — виступати запрошували зірок, а ввечері запускали салют. В інші дні розваг і місць для відпочинку було небагато.
Андрій рятувався волейболом. Змалку грав у місцевій команді. Мріяв займатися волейболом професійно, але підкачав зріст — лише 181 см, а треба хоча б 190. Андрій був капітаном команди шахтарів, грав у любительських чемпіонатах. Каже, волейбол дозволяв лишити весь негатив у залі й вибивати злість на мʼячі. Згодом він став дитячим тренером. Возив дітей на змагання і власним коштом купував їм мʼячі. Зізнається: був одним з небагатьох у місті, кому волейбол дійсно був потрібен. Тепер один з вихованців Андрія грає в Українській Суперлізі з волейболу.
Початок війни у 2014 році оминув і Андрія, і Добропілля. Місцеві сепаратисти спробували провести «референдум за створення ДНР», але все закінчилося сутичками з проукраїнськими активістами. Антитерористична операція не зачепила місто — бої були за 60 кілометрів від нього. Андрій згадує, що іноді сварився з проросійськими знайомими: казав, що ні до чого хорошого сепаратизм не призведе.
Вид на терикон шахти «Добропільська».
Георгій Іванченко / «Бабель»
«Я скільки не доводив: відкрийте інтернет, подивіться на Придністровʼя і що там із цього вийшло. Багато з ким припинив спілкуватись тоді», — згадує чоловік.
До українських військових у Добропіллі ставилися неоднозначно. Місцеві, які воювали в АТО/ООС розповідали Андрію: люди в місті могли питати в них: «Навіщо ти туди [на війну] взагалі пішов? За пільгами, за УБД?».
У 2023 році з цим стикнувся і сам Андрій. Пʼяні або люди старшого віку не раз казали: «Я тебе туди не посилав».
2
Великої війни Андрій не очікував. Шахтарі між собою цього не обговорювали, новини він не читав, був занурений у роботу й волейбол. Двадцятого лютого 2022 року возив юних волейболістів на змагання в Краматорськ, його команда посіла друге місце.
Вранці 24 лютого Андрій уже був на шахті. Шахтарі розповіли йому про обстріли Маріуполя і Києва. Андрій не повірив, каже, ну як таке може статися в центрі Європи? Вже за пів години Андрію подзвонила рідня з Києва. Пізніше він усе почув сам.
«Я тоді на «Алмазній» шахті працював, і ми там часто перед спуском курили на ґанку. Перед ґанком — поле, за ним — Краматорськ. І звідти було чутно, як розбирають аеродром», — згадує чоловік.
Андрій Аскеров на тлі терикону шахти «Добропільська», де він працював.
Георгій Іванченко / «Бабель»
Шахтарів того дня відпустили додому. Андрій швидко зрозумів, що не може сидіти вдома і нічого не робити. Закрив вікна листами фанери і 4 березня прийшов у Добропільський ТЦК, де йому дали бойову повістку, але відправили додому і сказали чекати. Службу довелося відкласти.
За два дні Андрій серйозно травмувався в шахті. Шахтарі доставляли залізницею матеріали в забій, один з вагонів зіскочив з рейок. Вагон вдарив Андрія, зламавши ребра і шийний відділ хребта. Відновлюватися довелося кілька місяців. Наприкінці травня 2022 року чоловік знову пішов у ТЦК і потрапив у місцеву 81 окрему аеромобільну бригаду.
З літа підрозділ Андрія тримав оборону в лісі під Святогірськом. Між собою військові називали цей ліс «Шервудом». Десантники прикривали важливу транспортну артерію Словʼянськ — Харків. Воювати, по суті, довелося біля дому, каже Андрій. Від цього було легше — час від часу приїжджала дружина Вікторія.
У вересні 2022-го підрозділ на день вивели з лісу на відпочинок. Вже наступного ранку почався контрнаступ на Харківщині. Так з оборони Андрій з побратимами перейшли в наступ: почали штурм, під обстрілом форсували Сіверський Донець і рухалися в бік Лиману. Вже під самим Лиманом військові звільнили село Дробишеве і замикали кільце довкола росіян. Першого жовтня, коли Дробишеве вже було вільне, підрозділу доповіли: у посадці біля них може бути ворог. Андрій і ще близько двадцяти бійців пішли її перевіряти.
Лиман після деокупації.
Getty Images / «Бабель»
Майже одразу в посадці помітили протипіхотні міни й цілі вʼязки протитанкових. Один з хлопців, що йшов попереду, підірвався на розтяжці. Командир Андрія вирішив: через щільне мінування треба виходити з посадки. Коли ще один з військових підірвався на «пелюстці», Андрій і командир кинулися йому допомагати й накладати турнікет. Тоді ж Андрій помітив, що інший побратим лежить із закривавленим обличчям — в нього полетіли уламки. Андрій кинувся до нього і за два кроки від пораненого наступив на ще одну «пелюстку».
«Я йшов повільно, дивився під ноги, і не було стрілкотні, але весь ліс був усіяний сосновими голками — все було однотонне», — каже Андрій про міну.
Вибухом йому відірвало частину стопи, уламки влучили в ліву руку.
«Перше бажання було — гранату під себе. Бо кому я такий потрібен? — згадує Андрій. — Я дуже сильно люблю свою дружину і не хотів бути для неї тягарем. Схопився за гранату, але глянув — пацани поруч, не дай бог їх зачепить. Потім глянув на ногу — носка немає, пʼятка є — нормально, ще побігаємо».
Андрія евакуювали довго. З позицій вивозив БТР, на півшляху до стабпункта в Святогірську його передали в пікап медикам. Звідти переправили човном через Сіверський Донець, а потім — знов машиною вже на Краматорськ. Від болю Андрій в дорозі шість разів втрачав свідомість, знеболювальне не допомагало. Лікар підбадьорював: «Якщо відчуваєш біль — значить живий».
У Дніпрі лікарі виявили, що пʼяту не вдасться врятувати. Стопу ампутували. Андрій вперше подзвонив дружині й розповів про поранення. Вона приїхала того ж дня і тієї ж ночі шукала, де можна протезуватися.
«Дружина мене підтримала. За два дні після поранення вже показувала відоси, як пацани бігають, стрибають з протезами. Вона сказала: “Ти маєш грати у волейбол”», — розповідає Андрій. Він закочує ліву штанину і показує протез: на його гільзі намальований яскравий логотип ДШВ.
Протез Андрія із символікою ДШВ.
Георгій Іванченко / «Бабель»
Перші тижні після поранення Андрій лікувався в кількох госпіталях по всій країні й одразу висунув лікарям умову: хоче активно рухатися після поранення. Йому зробили реампутацію, щоб можна було ставити біговий протез.
«Найважче в роботі з протезом — почати йому довіряти, — згадує Андрій. — Ти розумієш, що це не твоя нога, не відчуваєш його. Тому потрібен час, щоб почати на нього спиратися».
На кожному кроці його підтримувала Вікторія. Заради чоловіка вона навіть пробігла в місті марафон на 40 км. Разом вони також плетуть маскувальні сітки.
«Вона вчасно підтримувала, давала по шмарклях, ставила в стійло. Вона мені ніколи не казала, що я інвалід. Коли нема кому тебе підтримати — багато хто з хлопців бухає, закривається в собі», — пояснює військовий.
Вдома Андрій іноді кепкує з дружини і відмовляється викидати сміття чи кудись іти — мовляв, не може, бо не має ноги. Тоді Вікторія приносить йому всі чотири різних протези і каже: ніг у тебе більше, ніж у мене. Згодом Андрій отримав біговий протез. За два місяці інтенсивних тренувань почав забувати про нього і стрибав за мʼячем, як раніше.
Протези Андрія.
Георгій Іванченко / «Бабель»
У січні 2023-го Андрій повернувся в Добропілля. Весною соромився вийти на вулицю в шортах, ходив у штанях навіть у спеку. Дружина доводила: він має показати місту, що людина з протезом — це нормально, і що таких людей буде багато.
«Дружина казала: “Тобі нема чого соромитися. Ти втратив ногу на війні, захищаючи цих же людей. Це ж тобі не ящик горілки в АТБ на ногу впав”», — посміхається Андрій.
Спершу, коли Андрій виходив у шортах, багато людей дивувалися, жалісно дивилися, а деякі — тикали пальцем. Витримати це було важко. Але з часом більшість звикла, а в місті зʼявилися й інші військові з ампутаціями.
3
Після поранення Андрій просився назад у бойовий підрозділ. Побратими і командування його відмовляли: мовляв, це буде дуже важко і йому, і хлопцям — якщо протез раптом зламається, то їм доведеться нести Андрія на собі. Тому влітку 2023-го Андрій подався на службу в Маріупольський ТЦК, який переїхав у Добропілля. Там працюють тільки ветерани після поранень і колишні полонені.
У ТЦК Андрій перевіряє і опрацьовує дані мобілізованих. Дивиться, чи є в людини право на відстрочку, готує пакет документів, спілкується з мобілізованими і відправляє на навчання. Робота ненормована: часто навіть у єдиний вихідний можуть викликати, коли стається конфлікт з призовником і треба перевірити дані людини. А ще завдання Андрія — пояснювати людям, чому їм треба долучитися до війська. Часто ці розмови важкі й конфліктні.
«Бували випадки, коли чоловіки казали мені: чого ви тут такі борзі, чого ви відсиджуєтесь і самі нічого не захищаєте? Я йому одразу ногу на стіл — і все, людина заспокоюється», — згадує Андрій.
Андрій показує свій біговий протез. Праворуч фото Андрія з реабілітаційного центру Unbroken.
Георгій Іванченко / «Бабель»
Військовим, що працюють у патрулях і роздають повістки, важче. Вони часто скаржаться Андрію на хамство і зневагу з боку цивільних. Ті розповідають людям з бойовими пораненнями, що це їм треба йти на війну, а не «відсиджуватися в ТЦК». Ті, хто ховається від повістки, часто не розуміють, за що їм воювати. Чим далі — тим таких ситуацій більше, добровольці закінчуються.
«Найприкольніше те, що всі кричать: “Треба боротися, треба воювати!” А як тільки приходить ТЦК — все, ви козли. А як так виходить, хто буде воювати?» — каже Андрій.
Андрій питав свого командира, чому його призначили саме в мобілізаційний відділ. Той відповів, що точно будуть випадки, коли призовники питатимуть, чому в ТЦК всі такі здорові. І щоб таких питань не було, мобілізацією має займатися саме Андрій.
Андрій переходить дорогу в центрі Добропілля.
Георгій Іванченко / «Бабель»
«Людина бачить, що йде високий міцний хлопець, — пояснює він. — Ніхто не питає, як він опинився в ТЦК. А насправді він два роки по посадках бігав, половина органів пошкоджена — про це ніхто не питає. Тим більше, що пацан після контузій — ви не знаєте, через що він пройшов».
Андрію важко переварити всі ці конфлікти. Каже, хоче знову перевестися в бойовий підрозділ. Ще важче від відчуття власної відповідальності. Вона не дає спокою, коли людина, яку Андрій відправляв у навчальний центр, гине.
«Я розумію, що кожна відправка людей — це відправка на війну. Але хтось має робити цю роботу, це війна. Хлопці отримують поранення, гинуть, хтось має їх міняти», — пояснює він і дістає цигарку.
Ветеран війни, шахтар і тренер з волейболу Андрій Аскеров.
Георгій Іванченко / «Бабель»
4
Андрій переживав, що після ампутації більше не зможе грати у волейбол. Регулярні тренування з біговим протезом розвіяли страхи. У травні 2024-го він грав за команду Маріупольського ТЦК між силовими структурами, а в червні — у пляжний волейбол.
«Там всі вражені були, бо думали, що я просто після поранення. Але коли побачили протез — просто шок», — усміхається він.
Коли на початку 2023-го Андрій повернувся в Добропілля, діти й батьки питали його, чому діти ще не тренуються. Так чоловік відновив тренування з дітьми. Спершу це було важко: діти не могли дивитися в очі — лише на ногу. З часом вони звикли.
«Мені головне, щоб вони мене не жаліли. Іноді я бачу, як вони впʼятьох розриваються, намагаються мене прикрити, аби я тільки менше рухався. Тоді я починаю нервувати, кажу, що вони тупо забирають мій мʼяч і не дають грати. Тоді вибачаються і граємо далі», — каже Андрій.
Навесні 2024-го росіяни кілька разів атакували Добропілля дронами і ракетами. Після цих обстрілів міська влада заборонила проводити тренування для дітей. Тому зараз вдається пограти хіба що з друзями за містом, де є хороший пісок і сітка.
Будівля в Добропіллі, в яку влучив російський дрон Shahed.
Георгій Іванченко / «Бабель»
Після війни Андрій хоче бути тренером — не у вільний від іншої роботи час, а повноцінно.
«Є бажання, щоб волейбол у місті не загнувся. Хотілося б набрати малят, знову нервувати і психувати, а потім прийде час, коли вони виростуть, і буде приємно дивитися, як вони грають», — каже Андрій.
Щоб знаходити і розповідати важливі історії, нам потрібна допомога. Підтримайте «Бабель»: 🔸 Buy Me a Coffee, 🔸 Patreon, 🔸 PayPal: [email protected]