Работоргівля практикувалася в Криму з античних часів. Це був римський досвід, і він тривав близько чотирьох століть. Після того як римські легіонери залишили півострів, свідчень про рабів і работоргівлю не збереглося.
Цілком можливо, що до кінця XIII століття рабства в Криму не було. І тільки з появою на півострові 1266 року генуезьких торговельних факторій зʼявився перший ринок невільників у Кафі. У перші роки генуезці самі вирушали по невільників за межі Кримського півострова в Орду, на Кавказ і Московію. Ця стаття доходу ставала найприбутковішою. Генуезькі купці відвозили живий товар у країни Сходу і в західноєвропейські країни. Судячи зі збережених нотаріальних актів, рабів продавали за великі гроші.
У XIV столітті торгівля рабами досягла небувалих масштабів. У той час як у метрополії італійські гуманісти оспівували чесноти й доблесті людини, у факторіях їхні співвітчизники, а точніше кафська торгова компанія «Оффіція», продавала людей, перетворивши Кафу на найбільший невільничий ринок регіону. І саме работоргівля мало не обернулася катастрофою для міста в середині XIV століття. Спровокували її самі генуезці.
У 1342 році ханом Золотої Орди був Джанібек. Замість того щоб налагодити стосунки з впливовим ханом, генуезці спровокували воєнний конфлікт. Скориставшись тим, що того року в ординських кочовищах почався голод, генуезькі купці почали переконувати простих людей продати їм найцінніше — дітей. Багато хто погоджувався в надії зберегти дітям життя. Дізнавшись про це, хан Джанібек обурився. Річ у тім, що за татарськими правилами, можна прагнути військової здобичі, але наживатися на нещасті сусіда вважалося аморальним. Джанібек зажадав від генуезців повернути дітей, але купці їх уже продали. І Джанібек узяв в облогу місто-фортецю Кафу. На штурм хан не наважився, але наказав закинути катапультою у фортецю труп померлого від чуми. У Кафі миттєво спалахнула епідемія бубонної чуми. Генуезці поспіхом залишили місто і на кораблях відбули до Генуї, а заодно завезли й туди епідемію. Чума пішла гуляти Європою. За чотири роки вона забрала понад 25 мільйонів людей. Але для генуезців це не стало уроком, вони продовжили свій бізнес. Щоправда, зі списку невільників назавжди зникли татари.
Не відставала від генуезців і Венеційська республіка та її факторії в Криму. Варто сказати, що на початку XV століття Венеція тільки на митах із ввезених рабів отримувала в середньому 50 тисяч золотих дукатів щороку — і це не рахуючи прямого комерційного прибутку. Таким чином, головними центрами работоргівлі в Криму і Північному Причорноморʼї стали Кафа і Тана. На жаль, місцева влада в XIV і XV століттях дивилася на цю діяльність крізь пальці. Цікавий факт, що оптовими постачальниками генуезцям були купці з Московії та Новгородської республіки. Тут уже процвітало рабство. Людей, які потрапили в залежність від своїх господарів, називали смердами і холопами. Важливо сказати, що ніхто не гнав до морських портів рабів такими масами, як московські купці, з власного населення. Тож можна сміливо сказати, що славу генуезьких работорговців розділили московити.
Траплялися випадки, коли й кавказькі народи за встановлену плату добровільно постачали власних людей. Причиною були неврожайні роки. Доводилося розлучатися з дітьми, щоб позбавити їх від голодної смерті. Іноді такий відхід із сімʼї, особливо дівчат, зовсім не означав різкого погіршення умов життя. Наприклад, на них чекала реальна перспектива потрапити до заможних чоловіків, а іноді в гареми вельмож або навіть султана.
Продаж у рабство чоловіків не означав використання їх на важких роботах. Певну кількість справді використовували в сільському господарстві чи міських будинках. Пізніше, з XV століття, вже в Османській імперії раби зазвичай перетворювалися на ремісників або комерційних агентів, інші залишалися домашніми слугами тощо. Тобто раби мали можливість отримати свободу і зайняти високе соціальне становище в суспільстві. Раба не можна було наражати на небезпеку під час воєнних походів. Це стосувалося і Криму. Якщо ж раб за своїм бажанням приймав іслам, то він ставав вільною людиною і мав право займатися будь-яким видом діяльності.
У перші роки Кримського ханства, з 1441 по 1475 рік, работоргівля, як і раніше, процвітала в Кафі. Однак таких оборотів, які вона мала в XIV столітті, вже не було. Великого удару по торговельних факторіях генуезців завдали турки-османи 1475 року. І хоч кілька тисяч генуезців, які не покинули свою другу батьківщину, продовжили свій бізнес, він уже не мав і половини колишніх масштабів. Через кілька десятиліть конкуренцію їм склали вже інші жителі Кафи — кримські вірмени. Вони відновили шляхи доставляння й продовжили справу італійців.
Відомо, що работоргівля тривала приблизно до кінця XVI століття. Однак вона не мала величезних обертів і занепадала. До того ж місцева влада та й самі жителі Кримського ханства не вітали такий рід занять. Тому вірменські купці згодом повністю відмовилися від цього бізнесу, перейшовши на імпорт та експорт необхідних товарів для Кримського ханства.
Деякі історики приписували нелегальний бізнес у Криму суто кримським татарам, стверджуючи, що він відігравав ключову роль в економіці країни. Але це твердження не має нічого спільного з реальністю. У записках, мемуарах, звітах і спогадах європейських мандрівників і дипломатів, які відвідали Крим у період розквіту работоргівлі, не має жодної згадки про масову практику використання рабської праці. І це при тому, що в кримських татар, особливо в перші століття незалежної держави, була можливість мати рабів. Чоловіки часто йшли у військові походи і додому поверталися з полоненими, тоді й увійшов у літературу термін «ясир». Але тут полоненого не перетворювали на невільника. За нього просили викуп у родичів, а поки ті везли гроші, полонений жив у гідних умовах і до нього ставилися шанобливо, бо вважалося, що так само поводитимуться з полоненими кримськими татарами. Якщо ж викупу не було, то полонений зобовʼязаний був прожити в домі кримського татарина від пʼяти до шести років, а потім отримував свободу і був вільний робити свій вибір: залишатися в країні Гіраїв або повертатися додому. Але, звісно ж, він зобовʼязаний був усі ці роки «відпрацьовувати» свою свободу, це була або хатня робота, або на полях, або на виноградниках нарівні з членами тієї сімʼї, в якій жив.
***
Безумовно, не всім бранцям і полонянкам так щастило, особливо в XV i XVI століттях. Люди з народу, які потрапляли в полон, не могли сподіватися на викуп, і не всі сімʼї мали потребу в такому помічнику, тому після походу деякі кримські воїни з простих родин відправляли своїх полонених в Кафу на ринки рабів, звідки їх вивозили на Схід.
У кримській економіці раби або полонені не відігравали жодної ролі. І таке відносне рабство, а точніше, його слабкі сліди, судячи з основної маси кримських джерел, майже повністю зникло в XVII столітті. І якщо в історіографії часто говорять, що в Кримському ханстві процвітало рабство, то упускають один важливий момент: кримські татари, а надто прості мешканці узбережжя, у XIV—XVI століттях самі нерідко ставали жертвами морських піратів Чорного моря, що становили конкуренцію нелегальному бізнесу генуезьких факторій.
Тема рабства в Кримському ханстві вивчена недостатньо, і ще належить зламати масу сформованих міфів і стереотипів, щоб показати, як усе було насправді.
«Бабель» теж спростовує міфи та пояснює все простими словами. Але для цього нам потрібна ваша підтримка: 🔸 Buy Me a Coffee, 🔸 Patreon, 🔸 PayPal: [email protected]