Україна прагне покарати російських злочинців у трибуналі. Босняки, які постраждали під час Югославських воєн, правосуддя добилися, а справедливості не віднайшли

1.

Сатко Муягічу 52 роки, він босняк, народився в Прієдорі — місті на північному заході Боснії і Герцеговини. У Прієдорі до 1992 року було майже порівну сербів і босняків — десь по 40%, решта — хорвати, чехи, українці, роми та євреї. Сатко ходив там у школу і жив у Козараці ― невелике містечко неподалік від Прієдора.

В юності Сатко дружив із сербами та хорватами, вони ходили на спільні вечірки й свята. У 1992 році почалася війна. Її Сатко зустрів у домі прабабусі Злати Кркіч у Козараці. Містечко було під постійними обстрілами, серби могли взяти його з дня на день. Сімʼя Сатко вирішила сховатися в лісі. Хвора прабабуся, яка після інсульту не могла ходити, лишилася вдома. Коли серби зайшли в місто, її будинок вони пограбували і спалили. Після цього жінку ніхто ніколи не бачив, що з нею сталося — досі не відомо.

Муягіч з родиною вирушили шукати притулку в Прієдор до родичів. Тридцятого травня до них прийшли серби, шукали зброю, погрожували. А потім вивели всіх з будинку і почали саджати чоловіків і жінок у різні автобуси. Серед сербських бійців Сатко побачив знайомого чоловіка, з яким разом святкував новий 1990 рік.

«Я знав того хлопця, який мене заарештував. Це був Олександр», ― каже Сатко. Це знайомство йому не допомогло. Олександр намагався посадити в той самий автобус ще й молодшого брата Сатко, якому було лише 16 років. Муягіч просив відпустити малого до матері.

«Він тоді впізнав мене. Але глянув і сказав: “Я ж тебе ні про що не питав, так?”. Я побачив ненависть до мене в його погляді. Потім я сказав братові показати йому посвідчення, і Олександр зрозумів, що брат іще малий. Він з презирством жбурнув мені в груди документи — як у якомусь фільмі про нацистів. Але сказав, що брат може йти ліворуч, до матері та сестри», ― згадує Сатко.

Брата, маму і сестру відправили в концентраційний табір Трнопольє, де були трохи кращі умови, ніж у таборі, куди повезли Сатко з батьком. Муягіч був упевнений, що його везуть на страту. І видихнув із полегшенням, коли побачив, що автобуси заїхали в концентраційний табір Омарска, який влаштували в старій залізній шахті, яка продовжувала працювати.

Вʼязні — а це були здебільшого босняки, але там були і хорвати — спали на землі й лише на боку, бо місця спати на спині просто не вистачало. Годували раз на день: шматок хліба і якась юшка. Люди часто помирали від дизентерії, їх били, катували, ґвалтували. Сатко не раз чув крики, бачив тіла. Двадцятого червня 1992 року до табору приїхав Душко Тадич, один з ватажків сербських парамілітарних загонів у Боснії. Він викликав пʼятьох людей з їхнього ангара — їх сильно побили. Вижив лише один.

«А потім вони зайшли знову до нас і обрали ще чотирьох людей. Двоє з них колись були друзями Тадича. Їх били девʼятеро людей протягом 35 хвилин, примушували їсти мертвих голубів і пити моторне мастило, різали. А потім Тадич наказав увімкнути пісню з назвою «Дай мені жити». Так цинічно», — згадує Муягіч.

У таборі Сатко схуд до 50 кілограмів, не міг ходити й навіть говорити. Йому допоміг боснійський серб, робітник шахти. Він іноді ділився своєю їжею — хлібом з медом. «Мій тато годував мене, як птаха — клав їжу до рота, бо в мене не було сил», — каже Муягіч.

Згодом охоронці жорстоко побили й самого Сатко. Він каже, що не вижив би в таких умовах, якби не розголос. У серпні 1992 року у світі заговорили про концентраційні табори, які влаштовували серби в Боснії. Сербський політик Радован Караджич сказав, що це не табори, а транзитні центри, та організував поїздку для преси. Британські журналісти з The Guardian і знімальна група ITN зробили перші фото виснажених бранців, ці фото опублікував журнал Time.

«Те, що журналісти викрили ці табори, врятувало сотні життів, в тому числі й моє», — каже Сатко.

Серби обіцяли покращити умови в таборах, але робили це по-своєму. Наприклад, там зʼявилися ліжка — їх збирали самі вʼязні. «А коли ми закінчили, наглядачі заборонили нам навіть сідати на них», — згадує Муягіч.

Зрештою журналісти приїхали в сам табір Омарска. Сатко був єдиним, хто говорив англійською. Один з охоронців виштовхнув його з шеренги до журналістів. Муягіч прямо розповів, що він не військовий, і підтвердив, що це насправді концентраційний табір.

В кінці серпня табір Омарска закрили й відправили Муягіча в новий табір — Маняча. Умови там були не набагато кращими. Але під міжнародним тиском його теж закрили. У грудні 1992 року Сатко депортували в Хорватію. Автобуси з босняками місцеві цивільні серби закидали камінням і кричали: «Мусульмани, забирайтеся!»

Сатко дізнався, що частина його родини живе в Нідерландах, і поїхав туди. Влаштувався працювати в Міграційну службу, допомагав косовським албанцям, які також були змушені тікати від утисків з боку режиму Мілошевича в Белграді. Згодом Муягіч здобув юридичну освіту в Амстердамі. Каже, тоді не думав про правосуддя, просто хотів зробити карʼєру. Але згодом пройшов курс міжнародного гуманітарного права і розібрався, як розслідують геноцид.

2.

У 1993 році в Гаазі створили Міжнародний трибунал для Югославії.

«Я дізнався про трибунал, коли вже був у Нідерландах, і зрадів. Першою людиною, яку затримали був Душко Тадич, якого я знав особисто, і який вбивав людей в таборі Омарска. Звістка про його затримання мене надихнула. Я часто думаю: якби тоді, коли почалася війна, існували такі трибунали, це могло б завадити багатьом злочинам», ― каже Сатко.

У трибуналі було декілька великих справ щодо табору Омарска. Один з керівників зміни Младжо Радич отримав 20 років ув’язнення. Тадича в травні 1998 року також засудили до 20 років. Слідчі трибуналу допитували Сатко в його справі.

«Я чув крики людей. Я точно знав, хто був убивцею, я впізнав його голос — це був Душко Тадич. Я пам’ятав точну дату, коли це було. Але у слідчих було 172 свідки, тож на самому трибуналі свідчити мене не запросили», ― каже Сатко.

Він мав свідчити і в справі Младжо Радича. «Призначили дату, але потім суд мав скоротити процедуру, тому мій допит скасували», — говорить Сатко.

Згодом трибунал затримав ще двох підозрюваних з табору Омарска: командира однієї зі змін охорони Момчило Грубана та начальника табору Желько Мєакіча. Трибунал не міг впоратися з тисячами справ — він сконцентрувався на політичних і військових керівниках. Усіх інших вирішили віддати національним судам. У Хорватії, Боснії та Сербії під тиском Заходу шукали способів, як покарати злочинців. В Боснії і Герцеговині в січні 2005 року створили Спеціальний відділ з розслідування воєнних злочинів у складі прокуратури, а в травні того ж року в Сараєві зʼявилася Палата з розслідування воєнних злочинів. До відділу входили багато міжнародних експертів, а в палаті разом із національними суддями працювали міжнародні. Саме цей суд у 2006 році розглядав справи Мєакіча і Грубана. Сатко свідчив проти обох, але анонімно.

«Я з територій, які зараз є Республікою Сербською, тому боявся можливих наслідків. Мої батьки відбудовували в Козараці наш будинок, який зруйнували під час війни, фактично жили на дві країни ― Боснію і Нідерланди. Я також часто туди приїжджав. І я був свідком», ― пояснює Сатко.

На початку 2000-х босняки почали розчаровуватися в правосудді. «Ми зрозуміли, що не всіх злочинців покарають. Суди затягувались. Караджич і Младич тоді переховувалися від правосуддя в Сербії», — розповідає Сатко.

Журналістка Балканської мережі BIRN Ламія Гребо згадує: політики в Боснії, незалежно від поглядів, не хотіли гучних справ. Боснійська прокуратура і зараз працює повільно, суди також не квапляться — всі тягнуть час. «Єдині, кому справді потрібне правосуддя — це жертви», — каже Ламія.

Наприклад, девʼять років тому розпочалася велика справа — неподалік від Прієдора в селищі Зецові влітку 1992 року серби вбили щонайменше 60 людей, серед них 30 жінок і дітей. У справі було 14 підозрюваних. Вирок винесли лише в грудні 2023 року. Поки справу розглядали, четверо обвинувачених померли, кількох виправдали, а засудили п’ятьох. Проте троє з них просто втекли, тому що до вироку підозрюваних не брали під варту.

Серед потерпілих був чоловік, який досі не може знайти тіла дружини і двох дітей, щоб поховати. Кілька підозрюваних у справі знали, де вони, бо самі їх ховали. Але один з них уже помер, двоє інших мовчать.

«Трибунал не дав нам повної справедливості, багатьох так і не покарали. Але я все одно радий, що цей трибунал був. Без міжнародного трибуналу на Балканах не було б жодного правосуддя, а зараз є хоч якесь», ― каже Сатко.

3.

Муягіч та інші бранці, які вижили, боролися за те, щоб зробити меморіал на місці табору Омарска. Але цей регіон після Дейтонських угод увійшов до складу Республіки Сербської, влада якої заперечує злочини, скоєні сербами.

У 2004 році компанія ArcelorMittal купила шахту Омарска, де був табір. Сатко написав їм листа і попросив зберегти одну з будівель, щоб створити там меморіал. Компанія спочатку погодилась, але місцева влада була проти. Меморіалу не створили досі.

«Вони навіть не пустили президента Міжнародного трибуналу для Югославії до всіх будівель колишнього концентраційного табору », ― каже Сатко.

Сербські політики в Белграді і в Республіці Сербській заперечують воєнні злочини й навіть геноцид в Сребрениці, який довели в міжнародному трибуналі. А дорогою із Сараєва до Сребрениці й досі можна побачити білборди з Младичем та іншими політиками і військовими, яких засудив трибунал.

У 2021 році Верховний представник щодо Боснії і Герцеговини ввів кримінальну відповідальність за заперечення злочинів і героїзацію воєнних злочинців. Однак до кінця 2022 року прокурори так і не дали хід 27 заявам про цей злочин. Одним з перших, хто подав таку заяву, був Сатко Муягіч у серпні 2021 року. Його обурив вислів президента Республіки Сербської Милорада Додика, що «босняки – це прислуга і люди без характеру», а геноциду не було.

«Таке не можна казати про всю націю! Ці його слова нагадали мені 1991 рік, коли перед війною, таборами, масовими вбивствами вони говорили, що боснійські мусульмани неповноцінні порівняно із сербами. Це те, що росіяни кажуть про українців. Це саме та мова, яку в Руанді застосовували до тутсі, називаючи їх тарганами. Такі слова відкривають шлях до фізичного насильства», ― каже Сатко.

Муягіч двічі давав свідчення ― востаннє в грудні 2021 року. Але справа загальмувала, жодних звинувачень Додику не висунули. Сатко каже: все одно це було не дарма — його заяву багато обговорювали, а Додик припинив публічно принижувати босняків. Хоча геноцид досі заперечує.

Двадцять третього квітня 2024 року Національна асамблея Республіки Сербської одностайно ухвалила Остаточний звіт «Незалежної міжнародної комісії з розслідування страждань усіх народів у регіоні Сребрениця в період з 1992 по 1995 роки». Його написав просербський уряд республіки — термін «геноцид» щодо Сребрениці в документі назвали некоректним.

Єдине місце в Республіці Сербській, де офіційно визнають геноцид, — це Меморіальний комплекс в Поточарах. Він перебуває під федеральним захистом Боснії і Герцеговини — Республіка Сербська впливати на нього не може. До меморіалу приїжджають люди з різних країн, іноді привозять дітей цілими класами, серед відвідувачів є серби. Але переважно із Сербії, бо місцеві боснійські серби меморіал майже не відвідують — їх за це можуть зацькувати.

4.

Після війни минуло вже 30 років. Жертви та злочинці нерідко зустрічаються просто на вулицях. Правозахисниця Велма Шарич каже: знає випадок, коли жертва зґвалтування щомісяця ходить на пошту, щоб сплатити комунальні послуги, а в касі сидить її кривдник.

«Вона зустрічає цю людину і не може нічого зробити», — каже Шарич. Вона пояснює, що в Боснії жертви ніколи не отримували компенсації чи відшкодування.

Сатко Муягіч двічі зустрічав своїх кривдників на вулицях Прієдора. Наприклад, того ж Душко Тадича, якого звільнили у 2008 році.

«Я бачив його в Баня-Луці одного разу. Я їхав за кермом, а він ішов вулицею. Я проїхав повз і не зупинився, не знаю, про що з ним говорити», ― згадує Сатко.

А от з Момчило Грубаном Сатко зрештою спробував поговорити. Це було 20 липня 2017 року на вшануванні жертв Омарска — ховали тіла з нещодавно відкритої братської могили. Сатко сидів у кафе на центральній вулиці Прієдора зі знайомим нідерландцем. Той спитав, як Сатко б зреагував, якби побачив когось зі своїх кривдників. Муягіч не відповів, бо не знав. За кілька хвилин він підійшов до стійки замовити каву і побачив Грубана на вулиці.

«Я був шокований. Це ж Грубан, це ж Скаля — таке прізвисько в нього було в ті часи. Саме його зміна тяжко мене побила, — згадує Сатко. — Я запитав: “Ви мене пам’ятаєте? Суд у Сараєво”». Грубан згадав. Він уже відсидів свій строк.

«Насправді в мене до нього було лише одне запитання: чи мало все це зайти настільки далеко?», — згадує Сатко розмову. Грубан покачав головою і відповів «Ні». «То що це було?» «Це було божевілля, люди збожеволіли», — відповів Грубан.

Сатко розповів Грубану про розмову зі своєю молодшою донькою Мілою, коли вони машиною їхали по країні. «Вона дивилася навколо, а потім сказала: “Навіщо було виганяти всіх вас і вбивати, якщо Боснія така велика?”». Грубан відповів коротко: «Був радий тебе побачити, може, ми б якось випили кави?». Сатко розгубився і відповів: «Можливо». З його інтонації було очевидно, що це погана ідея.

Грубан не перепросив. «Я думаю, його слова про божевілля означали, що це не мало статися і що зараз він цього не підтримує», ― розмірковує Муягіч.

Не всі кривдники Сатко опинились у в’язниці. «Я навіть не знаю імені того, хто мене побив. Він був на два роки старший, я знаю село, звідки він родом. Але багато охоронців таборів так і не постали перед судом, лише найбільш холоднокровні вбивці. Думаю, вбивали вони всі: не можна бути одним із них, якщо ти інакший», ― каже Сатко.

Олександра, який розлучив Сатко з родиною і посадив в автобус до табору, теж ніхто не судив. Сатко не раз думав, чи варто йому звертатися до прокуратури щодо нього.

«Я свідчив проти начальника табору, проти інших убивць. У порівнянні з ними те, що зробив Олександр, — не така вже й велика справа. Я ніколи не бачив, щоб він когось вбивав, — каже Сатко. Насправді Олександр входив до загону, який фігурував у розслідуваннях трибуналу в тому числі про вбивства. Але Олексанр не був на лаві підсудних, вільний і живе в Канаді.

У Муягіча є ще одна незакрита історія, що не дає йому відчути справедливість. Він мріє знайти рештки прабабусі Злати Кркіч, яка лишилася в захопленому сербами Козараці в травні 1992 року, і поховати її. Вона найстарша зникла безвісти мешканка міста.

«Я не питаю, хто і як її вбив, я не буду нікого переслідувати в суді. Але вже час її поховати», ― каже Муягіч.

Краще вчитися на чужих помилках, тому ми пишемо про досвід інших. Підтримайте «Бабель»: 🔸 у гривні🔸 у криптовалюті🔸 Patreon🔸 PayPal: [email protected].