Атомну електростанцію Three Mile Island почали будувати у 1968 році неподалік містечка Лондондеррі, штат Пенсильванія, на невеликому острові на річці Сасквеганна. У вересні 1974-го запрацював перший ядерний енергоблок, наприкінці 1978-го — другий.
Це була «золота епоха» атомної енергетики в Сполучених Штатах. У січні 1979 року в країні працювали 70 АЕС, деякі з них мали по два робочі реактори. Ще близько двадцяти станцій саме будували. Втім, уже в другій половині 1970-х намітились негативна тенденція — атомна енергетика загалом виявилася в десять разів дорожчою справою, ніж уряд США очікував. Затрати на експлуатацію ядерних реакторів постійно росли. Серед громадян ширився антиядерний рух. Аварія на Three Mile Island лише посилила цю кризу.
Будівництво атомної електростанції Three Mile Island, 1970 рік.
Getty Images / «Бабель»
Як скажуть згодом фахівці, аварію спричинив ланцюжок технічних і людських факторів. Усе почалося з того, що близько четвертої ранку 28 березня вийшли з ладу насоси, які постачали воду для охолодження реактора в другому енергоблоці. Увімкнулася аварійна подача води, але до реактора вона не потрапила, бо засувки на напорі аварійних насосів закрили під час планового огляду напередодні. Кольорові індикатори на панелі керування, які мали попередити про це, виявились прикриті маркувальними бирками, які лишили ремонтники. І черговий персонал не одразу звернув на це увагу.
За кілька секунд тиск у реакторі перевищив допустиму межу, тоді автоматично відкрився запобіжний клапан системи компенсації тиску. Далі спрацювали несподівані технічні фактори. Спочатку вийшов з ладу рівнемір компенсатора обʼєму, який помилково показував завищений рівень води. Тому персонал вимкнув два аварійних насоси, а на третьому зменшив подачу до мінімуму. Далі заклинив запобіжний клапан, а індикатор на пульті показував, що він закритий. Тож ядерне паливо продовжило плавитись і витікати разом із залишками води до захисної гермооболонки, що оточує реактор. Весь ланцюжок фатальних збігів стався десь за пʼятнадцять хвилин від початку аварійної ситуації о четвертій ранку.
Працівники станції у пункті управління другим енергоблоком за кілька днів після аварії, березень 1979 року. Панель керування другим енергоблоком з бирками, які закрили індикатори, під час аварійної ситуації, березень 1979 року.
Wikimedia / «Бабель»
Ядерне паливо витікало майже дві з половиною години, допоки близько пів на сьому ранку на зміну не заступив один з провідних інженерів станції Браян Мелер. Він розпорядився закрити додатковий відсічний клапан і заходився стабілізувати тиск і температуру всередині реактора.
Близько восьмої ранку директор станції Гері Міллер оголосив про надзвичайну ситуацію та повідомив про аварію керівництво штату Пенсильванія та Комісію з ядерного регулювання. А ті, своєю чергою, доповіли в Білий дім.
Постало головне питання — чи треба евакуювати населення з навколишньої місцевості. Та чергові оператори плутались у показах, бо й самі не до кінця розуміли, що сталось і наскільки все серйозно. А власники Three Mile Island, ясна річ, намагались применшити масштаби аварії. Тож чиновники спочатку розглядали її як «привід для занепокоєння, але не для тривоги». Уранці 28 березня 1979-го віцегубернатор Пенсильванії Вільям Скрентон заявив на брифінгу, що «ситуація під контролем».
Кольором виділений другий енергоблок станції, на якому сталась аварія, 28 березня 1979 року.
Getty Images / «Бабель»
Однак невдовзі зʼясувалось, що разом із парою в атмосферу потрапили радіоактивні речовини. Та що найстрашніше, через перепади тиску і температури всередині реактора утворилась воднева бульбашка. Вона могла вибухнути й зруйнувати реактор, тоді масштаби катастрофи були б не менші за аварію на Чорнобильській АЕС.
Пообіді 28 березня віцегубернатор виступив з новою заявою — заявив, що ситуація «складніша, ніж компанія спершу змусила нас повірити». Тож влада закрила школи, жителів закликали залишатись вдома і не відчиняти вікон, а фермерам порадили не випускати тварин на пасовища.
Надвечір на брифінг вийшов уже сам губернатор Дік Торнбург і оголосив добровільну евакуацію вагітних жінок та дітей дошкільного віку в радіусі 8 кілометрів від станції. До 30 березня евакуаційну зону розширили до 30 кілометрів. Це спричинило паніку, якої так намагалася уникнути влада. Впродовж кількох днів з місцевості навколо станції похапцем виїхало понад 140 тисяч людей.
Мешканка містечка Герші у Пенсильванії, що приблизно за 20 км від АЕС, з дитиною на колінах читає газету із заголовком про евакуацію після аварії на станції, 31 березня 1979 року.
Getty Images / «Бабель»
Масла у вогонь підлив фільм-катастрофа «Китайський синдром», що вийшов незадовго до аварії на Three Mile Island. Стрічка розповідала про аварію на атомній станції, яку керівництво та чиновники намагались приховати. За збігом у фільмі показали події, схожі на ситуацію на Three Mile Island. Оператори, введені в оману несправними датчиками, відключають подачу води до реактора. Він плавиться і руйнує захисну оболонку, що призводить до «китайського синдрому» — вигаданого терміна для масштабної аварії на АЕС, коли ядерне паливо витікає з реактора і через земну кору потрапляє «аж до Китаю». За іншим збігом, один з персонажів фільму говорить, що подібна аварія може призвести до евакуації людей з території «розміром з Пенсильванію».
Протестувальник біля кінотеатру, де рекламується фільм «Китайський синдром», 29 березня 1979 року.
Getty Images / «Бабель»
До 31 березня зʼясувалось, що радіоактивний викид в атмосферу був мінімальним, близько 6—8 мілібер — приблизно таку ж дозу людина отримує при флюорографії. А 1 квітня експерти встановили, що воднева бульбашка не вибухне, бо водень буде поступово виходити з системи під час охолодження реактора.
Заспокоювати громадськість взявся тодішній американський президент Джиммі Картер. У молоді роки він служив офіцером на перших підводних атомних човнах ВМС США, отримав кваліфікацію інженера-ядерника, а в 1952-му допомагав ліквідовувати аварію експериментального ядерного реактора в канадській лабораторії. Першого квітня 1979-го Картер разом із дружиною прибув на станцію Three Mile Island. Його візит дійсно заспокоїв людей, і впродовж кількох наступних тижнів усі евакуйовані повернулись додому.
Президент США Джиммі Картер (у центрі) з дружиною Розалін під час візиту на станцію Three Mile Island, 1 квітня 1979 року.
Getty Images / «Бабель»
Обійшлось без загиблих та травмованих навіть серед працівників станції. Урядова комісія провела публічне розслідування. Після цього на всіх станціях посилили заходи безпеки, встановили додаткове обладнання для контролю та розробили оперативні сценарії евакуації населення на випадок аварій. Через це витрати на АЕС зросли ще більше.
Окрім цього, інцидент на Three Mile Island сильно підірвав довіру громадськості до атомної енергетики. Упродовж 1979 року по всій країні пройшли масові антиядерні демонстрації. Тільки в Нью-Йорку на протести вийшли близько 200 000 людей. Посилилась антиядерна опозиція в уряді. З 1980 по 1984 рік у США зупинили роботу 51 реактора. А після 1979-го дозвіл на будівництво нового ядерного реактора американські компанії отримали тільки у 2012 році.
Протестувальники з банером «Ядерні відходи» біля станції Three Mile Island, 1 квітня 1979 року. Антиядерний мітинг у Гаррісбурзі, столиці Пенсильванії, 9 квітня 1979 року.
Getty Images / «Бабель»; Wikimedia / «Бабель»
Наслідки аварії на Three Mile Island ліквідували лише у 1993 році — вони потягнули майже на мільярд доларів. Спочатку компанія-власник сподівалася відновити роботу пошкодженого реактора. Та згодом зʼясувалось, що це неможливо: реактор наполовину розплавився, а радіоактивна вода намертво всмокталась у залізобетон захисного купола. Зрештою зі станції вивезли близько 150 тонн радіоактивних відходів. Інший, неушкоджений реактор працював, допоки станцію не вирішили закрити у вересні 2019 року.
Вигляд АЕС Three Mile Island незадовго до закриття, 27 березня 2019 року.
Wikimedia / «Бабель»
Довкола аварії на Three Mile Island досі існує чимало теорій змов. Начебто уряд приховав справжні масштаби катастрофи, а зараз приховує високу статистику смертей від раку серед місцевих мешканців. Та за даними Всесвітньої ядерної асоціації, жодне з безлічі незалежних досліджень за всі ці роки не виявило жодних негативних наслідків для здоровʼя, які могли б бути повʼязані з аварією. І найкращий доказ — сам Джиммі Картер, який досі живий. І якщо все буде добре, 1 жовтня 2024 року експрезидент святкуватиме своє сторіччя.
«Бабель» зможе протриматись не менше за Картера завдяки вашим донатам: 🔸 у гривні, 🔸 Buy Me a Coffee, 🔸 Patreon, 🔸 PayPal: [email protected].