Що таке Die Deutsche Wochenschau
У грудні 1917 року в Німеччині зʼявилася кінокомпанія Universum Film AG (UFA). Офіційно її інвестором був Deutsche Bank, але насправді частину коштів дало військове міністерство. Ініціатором справи був генерал Еріх Людендорф. Як автор концепції «тотальної війни», що передбачала, зокрема, інформаційну боротьбу, Людендорф хотів створити потужну машину пропаганди. За його задумом, UFA мала стати медіаімперією, яка б через кінематограф доносила потрібні тези до аудиторії по всьому світу.
В листопаді 1918 року Німеччина програла Першу світову й капітулювала. На місці імперії зʼявилася Веймарська республіка. Пропаганда стала непотрібною, та й грошей на неї не було. Кінокомпанію UFA згодом приватизував Deutsche Bank, вона почала співпрацювати з Голлівудом. Саме UFA випустила класичні німецькі німі фільми того часу: «Доктор Мабузе» (1922 рік) і «Метрополіс» (1927 рік) режисера Фріца Ланга
З 1925 року UFA почала випускати щотижневий німий кіножурнал Ufa Tonwoche. У дотелевізійну епоху кіножурнали були основним новинним відеоконтентом. На сеансах у кінотеатрах глядачам показували сучасну документальну хроніку з різних міст і країн. Як випуск новин, хіба що не надто оперативний.
До 1927 року стало зрозуміло, що UFA не витримує конкуренції з американським кіно й витрачає на свої фільми більше, ніж заробляє. Компанія опинилася на межі банкрутства. Її викупив власник медіагрупи Scherl Group Альфред Гугенберг, що володів інформаційною агенцією Telegraphen-Union, багатьма газетами і рекламними компаніями.
У 1928 році Гугенберг став головою Німецької національної народної партії — консервативної політичної сили, що була в союзі з НСДАП. Він використовував усю потужність Scherl Group для просування і своєї партії, і нацистів. В січні 1933 року, після приходу до влади Адольфа Гітлера, Гугенберг став міністром економіки.
Кандидат у президенти Теодор Дюстерберг (праворуч) і лідер Німецької національної народної партії Альфред Гугенберг. За ними стоїть Франц фон Стефані. Зустріч членів Німецької національної народної партії та організації «Сталевий шолом». Берлін, 5 березня 1932 року.
Getty Images / «Бабель»
Вже влітку 1933 року Гугенберг пішов з уряду й політики загалом — він вважав, що може сперечатися з нацистами з певних питань, а вони не чіпатимуть «партнерів по коаліції». Але Гітлер швидко очистив політичні посади від усіх незгодних. Утім, Гугенбергу дозволили залишитися депутатом Рейхстагу. Тоді ж його медіагрупу націоналізували — приватні компанії примусово продавали свої акції державним.
UFA стала частиною Міністерства пропаганди і громадської освіти Йозефа Геббельса. Того ж 1933 року кіножурнал UFA став звуковим. І перетворився на рупор державної пропаганди Третього Рейху — просував антисемітизм і раз на рік присвячував випуск дню народження фюрера.
В липні 1940 року Міністерство пропаганди обʼєднало всі кіножурнали Німеччини в єдиний Die Deutsche Wochenschau, що виходив раз на тиждень і обовʼязково передував сеансам фільмів у кінотеатрах. Перші кілька років він був доволі тривалим — по 40 хвилин диктор Гаррі Гізе розповідав, як німецькі солдати переможно крокують Фландрією чи Бессарабією. До 1945 року кіножурнал значно скоротився — 10—15 хвилин духопідйомної патріотичної інформації. Останні випуски Die Deutsche Wochenschau виходили в березні 1945 року, за півтора місяця до капітуляції Німеччини.
Окрім різноманітних нагороджень солдат і офіцерів і коротких історій про те, за що саме їх нагородили, кожен випуск розповідав про ситуацію на фронті. Це був взірець чистої тоталітарної пропаганди.
Що розповідала німцям пропаганда за лічені тижні до кінця війни
Останні випуски Die Deutsche Wochenschau № 754 і № 755 вийшли 16 і 22 березня 1945 року. І навіть тоді пропаганда розповідала, що німецькі війська переможно наступають, тільки вже чомусь територією самої Німеччини. Дізнатися про ситуацію на фронтах у цілому глядачі не могли — кіножурнал підсвічував лише окремі локальні перемоги, про які ще й часто брехав.
Про Західний фронт розповідали мало. Лише те, що американські війська «програють свої Канни», а німці втримали плацдарм на річці Рьор, і все буде добре. Показували, як гауляйтер Кельн-Аахену Йозеф Грое нагороджує солдатів. Це була брехня — 10 березня німці евакуювалися на правий берег Рейну, надії втримати регіон майже не було, а вже на початку квітня фронт посипався остаточно. Гауляйтер Грое втік ще раніше — 5 березня він виїхав до Кельну. Четвертого квітня Йозеф Геббельс написав у щоденнику: «Попри пафосні запевнення, Грое не захищав свого гау. Він покинув його ще до евакуації цивільного населення, а тепер розігрує із себе великого героя».
Про Східний фронт також брехали. Наприклад, розповідали, як німці відчайдушно боронять замок у Мальборку. Але насправді німецькі війська відійшли звідти ще 8 березня й підірвали мости через річку Ногат, на якій він розташований.
Зруйнований замок у Мальборку після боїв 1945 року.
Wikimedia / «Бабель»
Інколи диктор навіть не брехав, а просто квапився назвати успішною операцію, яка ще не почалася. Наприклад, розповідав, що німецький флот успішно евакуює сухопутні війська зі Східної Прусії. План евакуації з-під Кенігсберга дійсно був, у наказі від 20 березня. Але провалився — 26 березня радянські війська вийшли до Віслиньского лиману й відрізали німців від портів. Успішна оборона самого Кенігсберга, про яку казала пропаганда, також була напівправдою — радянські війська просто ще не почали штурмувати місто. Коли врешті 6 квітня штурм почався, Кенігсберг впав за три дні.
Важливий сюжет — битва за Лаубан. В березні німецькі війська здійснили масштабну контратаку й повернули місто. Восьмого березня в Лаубан приїхав Геббельс і виголосив там промову, що ця контратака — лише перший крок до масштабного наступу та кардинальної зміни ситуації на Східному фронті. Це була остання публічна поява Геббельса.
Лаубан дійсно відбили, а далі за планом Гітлера німецькі війська мали просунутися на схід, щоб деблокувати оточений Вроцлав. Та навіть учасники цієї операції розуміли, що це неможливо. Німецький офіцер Ганс фон Люк, який брав участь у тих подіях, писав у мемуарах: «Якщо «операція Лаубан», як ми між собою називали цю акцію, ще мала якісь шанси на успіх, то зняття облоги з Бреслау було справжнісінькою утопією, ну а «весняний наступ» — просто чистим божевіллям».
В обох випусках кіножурналу показували 16-річного посильного Віллі Хюбнера — добровольця з Гітлерʼюгенду. Спочатку Геббельс нагородив його «Залізним Хрестом» II класу в Лаубані. Потім хлопця літаком доставили в Берлін і видали йому нову форму. Двадцятого березня 1945 року він зустрівся з Гітлером, і це теж показали глядачам.
Взагалі, героїзм цивільних, а особливо фольксштурму — ополченських підрозділів, що існували з осені 1944 року, був фішкою пропаганди наприкінці війни. З лютого 1945 року у фольксштурм брали жінок. Щоб довести, що нічого складного у військовій справі немає, пропагандисти повторювали: панцерфауст — проста зброя, якою легко можуть користуватися жінки й літні люди.
Пропагандисти видавали архівні матеріали за свіжі кадри і хоч так намагалися рятувати ситуацію. Наприклад, показували, як американська поліція розганяє протести робітників, які «не хочуть бути рабами єврейського капіталу». Насправді це були кадри страйків у Чикаго 1937 року, але пропаганда подавала їх як хроніку 1945-го.
Також з великими пафосом повідомляли, що сам Адольф Гітлер відвідав фронт, щоб роздати накази на місцях. Утім, куди саме приїхав Гітлер, як далеко від лінії фронту і коли це було — не уточнювали. А кадри могли відзняти будь-коли.
Останній сюжет кіножурналу — усміхнені обличчя фанен-юнкера Шмульке та його солдатів, які, судячи з усього, боронили Альтдамм на Одері. Двадцять другого березня, коли випуск побачили глядачі, Альтдамм уже два дні як був втрачений.
Фанен-юнкер Шмульке в сюжеті останнього випуску Die Deutsche Wochenschau. Останній кадр випусків Die Deutsche Wochenschau.
YouTube / «Бабель»; Bundesarchiv / «Бабель»
Що було з авторами Die Deutsche Wochenschau після війни
Актор Гаррі Гізе був диктором майже всіх випусків кіножурналу, пропаганда називала його Großdeutscher Sprecher — «великий німецький спікер». Крім Die Deutsche Wochenschau, Гізе читав закадровий текст у багатьох нацистських пропагандистських фільмах, наприклад документалці «Вічний жид» 1940 року — антисемітському геноцидальному фільмі, який виправдовував винищення євреїв.
Після війни Гізе взагалі не потрапив під денацифікацію, оскільки формально не був членом НСДАП. Правда, карколомної карʼєри в нього теж не вийшло — голос Гізе був надто впізнаваний і викликав зайві асоціації. Утім, вже наприкінці 1950-х його часом кликали на телебачення, а ще — озвучувати самого себе в ігрових фільмах. Гізе помер у 1991 році.
Австрійський композитор Франц Фрідль, який писав для кіножурналу музику, після 1945 року працював у НДР на кіностудії DEFA. У 1951 році перебрався в Західну Німеччину, де працював у кінематографі до 1958 року. Помер у 1977-му.
Кадри хроніки для кіножурналу знімали переважно оператори Ганс Ертль і Вальтер Френц. Ертлю після війни заборонили працювати в Німеччині, і він перебрався в Латинську Америку, жив у Чилі та Болівії. Сам був альпіністом і робив документалки про гори та інших альпіністів. Потім став фермером, помер у 2000 році.
Вальтер Френц знімає ставку Гітлера біля Бад-Мюнстерайфелю для кіножурналу, 1941 рік.
Getty Images / «Бабель»
Вальтеру Френцу пощастило більше — він продовжив працювати в Німеччині. Знімав туристичні сюжети, документалки про німецькі університети, працював для телебачення. Помер у 2004 році.
Бонус: пропагандистський сатиричний скетч дуету Tran und Helle
У 1940 році разом з випусками Die Deutsche Wochenschau показували короткі сатиричні ролики, які знімав німецький комедійний дует Tran und Helle — актори Людвіг Шмітц і Йозеф Гассельс. За сюжетом роликів Шмітц, який грав Трана, був наївним німцем, що не розумів важливості націонал-соціалізму. А Гассельс у ролі Гелле був правильним громадянином, який вказував Трану на його помилки.
Але вже восени 1940 року ролики перестали знімати. Сатира була не на часі, а Міністерство пропаганди хвилювалося, що глядачі співчуватимуть доброму і наївному Трану. Після цього Шмітцу заборонили зніматися в кіно і на телебаченні, хоча він був членом СС з 1934 року. Після війни він повернувся на екрани, знявся в декількох комедіях і помер 1954 року.
Його партнер Йозеф Гассельс продовжив карʼєру на телебаченні, працював комедіантом. Помер у 1984 році.
В одному з березневих випусків 1940 року, поки сатиричні ролики ще знімали, Тран хотів послухати по радіо британські новини і французьку музику. Але Гелле переконав його, що «добрий німець» ніколи б так не вчинив. Тим більше, що за таке можна поїхати в табір на два з половиною роки.
Пропаганда перемагає тоді, коли читачі перестають довіряти справжній журналістиці. Підтримайте «Бабель»: 🔸 у гривні🔸 у криптовалюті🔸 Patreon🔸 PayPal: [email protected].