Сім місяців тому військовий з позивним «Турист» розказав, як командир його батальйону підірвав гранатами волонтерське авто. А що було далі? Версії обох сторін

Розкажіть, як ви прийшли в 125 бригаду? Які у вас були стосунки з комбатом?

Моя історія в армії почалася з 24 лютого 2022 року. Я вчився в універі, закінчив бакалаврат і вступив до магістратури. Якраз після сесії почалася війна. Ця бригада — новостворена. За стандартом, мене та ще низку хлопців, певно через вік і тому що ми колишні студенти, спочатку не брали. Але вдалося пробитися, і в березні я вже став військовослужбовцем. Тоді я був солдатом-стрільцем.

Доволі довго підрозділ не виконував бойових завдань на передовій. Ми тренувалися на полігонах, охороняли різні обʼєкти на заході України. Стосунки з комбатом у мене тоді особливо ніяк не складалися, бо в армії все ж є дистанція між рядовим складом та командирами. Тобто я бачив комбата тільки на якихось шикуваннях, де він виступав з гарячими промовами.

Восени 2022 року ми вже поїхали в зону бойових дій і брали участь у Лиманській операції. Я потрапив у таку умовно добровільну групу штурмовиків, і звісно, контактів з командиром у мене вже стало більше.

У коментарях до посту з автівкою ви писали: «Я казав, а мені ніхто не вірив». З цього я роблю висновок, що з комбатом постійно виникали якісь неприємні ситуації. Можете пригадати, які?

Особовий склад батальйону ніколи не був задоволений командуванням. Ситуацій, десь більш критичних, десь менш, було вдосталь і до машини. Особливо, коли ми заїхали в зону бойових дій і почали виконувати бойові завдання. Бо там будь-яке самодурство командирів і те, що ми звикли називати радянщиною, має більш важкі наслідки — на кону людське життя. Після першого місяця [в зоні бойових дій], коли я лежав у госпіталі з пораненням, я знаю, що хлопці писали скаргу на комбата, і за два роки така скарга була не одна, але жодна не мала успіху. В інших офіцерів, наскільки я знаю, теж були конфлікти з командиром, приїздила навіть військова служба правопорядку — але все теж закінчилося нічим.

Андрій Селехман каже, що колективна скарга від бійців дійсно була: «Але вона не стосувалася того, щоб мене зняти з командування батальйоном. Батальйон був ще під враженнями від першого бойового виходу, тому основний посил був у тому, щоб бійців вивели на відновлення».

Колись він [Андрій Селехман] розказував нам, що в нього тільки 96 підтверджених [загиблих], тож лишилося ще чотири — і тоді він заспокоїться. Ти сприймаєш це як таке трохи самодурство, невдалий жарт. Бували різні ситуації, але вони не стосувалися мене — щось я сам бачив, щось чув. Але все було не критично, поки не сталася ситуація з машиною.

Андрій Селехман теж говорить, що в нього не було конфліктів з Туристом. «У мене, відверто кажучи, немає часу з кожним солдатом окремо говорити. Коли Турист отримав поранення, я просив хлопців заїхати, провідати його. Як до солдата в мене до нього не було претензій, він хоробро проявив себе в бою».

Давайте поговоримо про цю ситуацію з машиною. Що тоді сталося?

Я безпосереднім свідком не був. Відео знімав інший військовослужбовець, воно почало поширюватися по інтернету і потрапило до групи нашого підрозділу. Коли ми його побачили, то, з одного боку, обурилися, а з іншого — особливо не здивувалися, бо розуміли, що щось таке колись точно станеться. Але саме цей підрив став умовною червоною лінією.

Чому комбат вирішив кинути гранату? Що стало тригером?

Ходило декілька версій, але я схиляюся до однієї. Ми тоді стояли на Кремінному напрямку і дислокувалися в кількох селах. Умовно кажучи, одна частина підрозділу розташовується в одному місці, друга — в іншому. Весь цей час у нас були проблеми з виїздом у цивілізацію — на «Нову пошту» чи в магазин. У хлопців забирали ключі від машин, для того щоб виїхати, треба був письмовий дозвіл від командира батальйону. Це нікому не потрібна дроч, у батальйоні 500 людей, тому люди по факту їздили так, без дозволу.

Андрій Селехман підтверджує, що дійсно, для виїзду бійці мали отримати дозвіл командира. «Ми системно перебували на нулі, і, можливо, не всі це розуміють, але будь-який зайвий рух міг спровокувати обстріли. Виїзди для особового складу були дозволені, але перед тим командир підрозділу мав прибути до мене з рапортом і повідомити про це».

Конкретно в цій роті, чий автомобіль спалили, колись головним сержантом служив друг комбата. Але вони чомусь сильно посварилися, і сержант звільнився з великим скандалом. Цей сержант все одно допомагав хлопцям, з якими служив — підганяв волонтерку, машини. І цю машину теж він підігнав. Тож, на мою думку, з боку комбата це було щось на кшталт помсти.

Ось як описує те, що сталося, Андрій Селехман:

— Підрозділ вже досить тривалий час перебував на виконанні завдань, відповідно, хлопцям треба було якось розвантажитись. Сказали всім, що є можливість поїхати в Лиман на концерт, відволіктися, по-військовому кажучи, подуріти. Я перевірив, що хлопці на заході, порушень немає, спокійно вертався назад. І побачив, що їде одна з машин. Я перетелефонував до командира підрозділу і сказав: «Зʼясуй, будь ласка, чи був рапорт і чи відпускав ти цю машину». Командир підрозділу мені доповів, що рапорту не було і він виїзду цієї машини не планував. Тоді я покликав командира взводу та водія на розмову.

Вийшло не дуже гарно, ми говорили на підвищених тонах, на емоціях, бо мене розізлило, що я був не в курсі ситуації. Хлопці намагалися викрутитися, то «ми не їздили», то «ми тільки в магазин». Врешті я сказав: здати ключі і відправити машину в Лиман. Хлопці почали сперечатися, словом, ми всі були трохи злі, перекрикувалися, бо на нервах. Я пішов до командного пункту, щоб забрати ключі, і на виході побачив, що машина горить. З-під капота йде полумʼя, і таке, досить немаленьке. Я покликав бійців, сказав брати вогнегасники й тушити, і в цей момент почув досить гучні хлопки в машині. Сказав відійти в сторону і не тушити, хай вона догорає.

Чому тоді виникла версія, що ви закидали машину гранатами?

— Не готовий сказати. Можливо, з тих хлопків. Автомобіль, як ви розумієте, використовувався для виїзду на позиції. І там більш ніж імовірно могло бути щось із боєприпасів. Тому я і сказав відійти — може, хтось там і забув щось, наприклад ту саму гранату.

Потім ви вирішили опублікувати відео в Twitter, чому?

Я ніколи не займався чимось, що люблять називати словом «блогерство». У мене був Twitter, але я писав там тільки для себе. І коли я постив відео, я розумів, що буде розголос, але не очікував аж такої реакції. У цій ситуації я побачив шанс, що комбату не вдасться цього разу вийти сухим з води. І що він отримає хоч якесь покарання.

Я закинув відео в Twitter і написав командиру роти, машина якої була знищена. Мені відповіли, що вже жодних проблем немає, все владнали мирним шляхом. Але відео вже було в соцмережах, і його продовжували поширювати. За декілька годин [після публікації] мене викликали на килим до керівництва батальйону. Розмова була на підвищених тонах — мені сказали, що я дискредитую командира батальйону, армію, що це все грає на руку російським ІПСО.

Відео тим часом докотилося до керівництва бригади. При мені командир бригади дзвонив комбату і той сказав, що автівку знищили «під час бойових дій». Потім версії постійно змінювалися — на наступний день це вже було «загоряння проводки».

Комбат поставив мені умову — я маю видалити відео, записати вибачення і викласти його. Якщо ні — то мене звинуватять у тому, що я розкрив таємницю переміщення збройних сил, імʼя комбата і, коротше, справу відкриють вже проти мене. У мене відібрали телефон та зброю і дали час до вечора, щоб я записав відео з вибаченнями.

Андрій Селехман підтверджує, що після того як Віталій виклав відео в соцмережі, він дійсно покликав його на розмову. Але заперечує, що погрожував. «Я проінформував його про відповідальність, що таке не можна знімати і викладати. Бо дуже легко зрозуміти локацію». Версії змінювалися, пояснює він, бо до кінця не було зрозуміло, чому автівка загорілася.

Я попросив у командира свого підрозділу телефон — сказав, що мені треба подзвонити своїй дівчині і сказати, що зі мною все ок. А сам записав відео, де детально розповів про погрози і теж закинув його в Twitter. Воно ще більше поширилося, ніж попереднє [з підривом автівки]. І на наступний день вже почали розбиратися по-справжньому. Почалося з внутрішнього розслідування в бригаді, потім приїхали представники контррозвідки, командування бригади і реакція в командування [батальйону] стала менш агресивною. Мені повернули зброю і телефон.

Андрій Селехман стверджує, що представників військової служби правопорядку він викликав сам одразу після того, як автівка загорілася. «Ми самі, по суті, не знали, від чого це сталося, це майно, воно було знищене, тож треба було розібратися». Доступ до машини, каже Селехман, був тільки в представників контррозвідки та ВСП. Потім її оглядали фахівці Державної служби з надзвичайних ситуацій.

Селехман також каже, що не віддавав наказу забирати у Карвацького телефон та зброю. «Я сказав командиру підрозділу вилучити в Туриста телефон, поки не приїде контррозвідка, щоб ніяку інформацію звідти не знищили. В Лимані, можливо, командир взводу і вирішив забрати в нього зброю, але я не можу дати наказ, щоб боєць на нулі перебував без засобів захисту».

Як ваші побратими відреагували на те, що історія стала публічною?

Здебільшого адекватно, і багато хто був на моєму боці. Ті, хто перебував у 215 батальйоні, чудово розуміли, яке в нас командування. Мої побратими та посестри підтримували мене, але все залишилося тільки на рівні слів. Бо багато хто навіть не боїться, а просто не бачить сенсу діяти.

Почалося розслідування, як воно проходило? Свідчення давали тільки ви чи інші військовослужбовці теж?

ДБР відкрило кримінальне провадження по факту цих подій. Я у цій справі проходжу суто як свідок нарівні з іншими. Інші це автор відео, власник машини, чомусь командир роти хлопців, чию машину спалили.

Перші допити були саме з представниками контррозвідки. Під час цих розмов усе почало вимальовуватись у більш реальні форми. Власник машини і водій (він знімав відео) плуталися в своїх свідченнях. Була, умовно кажучи, очна ставка — в одному приміщенні були слідчий від СБУ, я і власник машини. Він почав говорити, що нічого не бачив, мовляв, вийшов надвір, а машина вже горить. Але слідчий взяв у нього смартфон і в галереї побачив відео, на якому видно, що в машину кинули гранату. А ще на тому відео було декілька людей, які тепер казали, що нічого не бачили і нічого не знають. Слідчий, звісно, одразу все зрозумів, окрім того, чому, грубо кажучи, власник машини дав задній хід.

«Бабель» ознайомився з висновками Державної служби з надзвичайних ситуацій про те, що сталося з автівкою. В них сказано, що до пожежі автівка потрапляла під обстріли — це «Бабелю» також сказав власник авто. Причиною пожежі, згідно з висновками, стала розгерметизація паливної системи автомобіля.

А ви як думаєте, чому?

У мене були тет-а-тет розмови [зі свідками], бо я цих хлопців знаю ще з перших бойових. І я завжди ставився до них з повагою, бо бачив, що вони робили восени 2022-го в боях. Я писав власнику машини і просив його сказати правду. А він відповів: «Вибач, я не можу, і так буде краще». Для мене завжди було загадкою, чому людям не страшно бути в окопах та під обстрілами, але страшно якось виступити проти командування.

Що було далі?

Десь за 2—3 дні [після розголосу історії] приїхало ДБР. Коли я зайшов [на допит], там сиділи двоє слідчих, вони спитали, чи я готовий під запис давати свідчення, я сказав, що звісно, готовий. Також спитали, чи я потребую адвоката, я сказав, що ні, бо мені нема чого боятися та приховувати. Але коли почалися перші запитання, то я зрозумів, що ці люди, на жаль, мені не друзі. Їх не цікавило, що сталося з автівкою, чому її підірвали. Вони питали: «А з якою метою ви виклали відео? А ви знаєте, що його використовують російські канали, щоб дискредитувати українську армію?». Я відмовився давати свідчення без адвоката. На той момент зі мною вже звʼязалися з компанії Масі Найєма, і ми підписали договір.

Як вам далі служилося в цьому підрозділі?

На той момент я служив не в піхоті, а в розвідці, і займався переважно дронами. Звісно, подальша служба стала максимально дискомфортною. Десь перший місяць мені заборонили виконувати будь-які завдання. Тобто хлопці їздили «на роботу», як ми називаємо, а мені не можна було. Я двічі писав рапорт, щоб мені дали витяг з наказу про відсторонення. Але такого наказу не було і бути не могло.

Довелося боротися неофіційно. Перший місяць я ще якось брикався, потім умовив своїх безпосередніх командирів, щоб усе-таки виїжджати на роботу, але інкогніто. Щоб я міг виконувати якісь задачі, мене записували під іншим позивним, тож я не міг користуватися рацією та виходити в ефір. Бо як тільки кудись потрапляв мій голос, одразу було зрозуміло, що я на роботі, починалися сморід і розборки, чому це мене відправили на завдання.

Андрій Селехман не заперечує, що Туриста не відправляли на бойові завдання. «Вирішили — поки триває службове розслідування, щоб уникнути будь-яких казусів, не відправляти Туриста в місця, повʼязані з ризиком для життя. Це єдина вказівка, яку я дав командиру взводу».

Мені з самого початку радили переводитися, але я не хотів. Бо в армії усюди є проблеми, а тут я тримався за особовий склад, за своїх побратимів. Але коли ситуація стала максимально патовою, то в серпні 2023 я почав перевід.

Як до вас ставляться в новому підрозділі? Немає недовіри від командування?

Поки про це рано говорити, бо я щойно перевівся. Але люди з цього підрозділу мені допомагали з переводом до них. Тому якогось упередженого ставлення я не відчуваю.

На якій стадії слідство зараз?

Я не знаю. В серпні відбувся останній допит, я передав усі фото й відео, що в мене були. Адвокат мені пояснив, що мене допитали як свідка. Оскільки мені не завдано фізичної, моральної шкоди, то немає підстав залучати мене як потерпілого. Тому що далі відбувається з цим провадженням, ми не знаємо. На свій хлопський розум я розумію, що у слідчих зараз карт-бланш — можуть затягувати слідство або й взагалі закрити справу за браком свідчень.

Комбата не відсторонили на час слідства?

Ні, звичайно. З одного боку, є доволі логічне обґрунтування, чому. На той момент батальйон перебував у зоні бойових дій. І хоч як би там було, але залишати його без командира… Це вдарило би по боєздатності. Але з серпня ми вже не були в зоні бойових дій, бо виїхали на Харківщину. І все одно нічого не відбулося.

Службове розслідування, за словами Селехмана, закінчилося в серпні 2023 року. Рішення про те, щоб його відсторонити, міг приймати тільки командир бригади: «Командир бригади у своєму рішенні про призначення службового розслідування не усунув мене від виконання бойових завдань». На якій стадії зараз кримінальна справа, він не знає. Селехмана, за його словами, опитали так само, як і інших свідків. «Бабель» відправив запит до ДБР, щоб дізнатися, на якому етапі розслідування зараз.

Ви писали «Ви коли-небудь бачили, щоб старші офіцери несли за щось відповідальність? Ніколи. Максимум перевод з підвищенням. Мій випадок винятком не став, тим паче, за ним є кому рішати». Що ви мали на увазі?

Я не думаю, що він сам по собі має якісь важливі звʼязки. Скоріше, тут кругова порука. В нас ходили чутки про командира бригади, ще коли ми стояли на заході країни, — про кражу гуманітарки. Ви знаєте, як це часто буває в армії. Тому я думаю так — якщо командир бригади здасть свого комбата, то в того може, грубо кажучи, розвʼязатися язик. Тобто рука руку миє.

На запитання, як ця історія вплинула на батальйон та особисто на комбата, Селехман відповів, що якийсь час було складно працювати з волонтерами. «Дуже багато волонтерів чомусь одразу повірили одній стороні, не знаючи реальної ситуації. Говорили — у вас там командир-підривник. У нас в батальйоні вже про ці розмови давно забули, і хлопці виконують свої завдання. Я нічого поганого не хочу сказати про Туриста, крім того, що він — маленька, неслухняна дитина, яка на щось дуже образилася».

Як ви думаєте, чи варто намагатися зробити такі випадки публічними? Адже ви кажете, що покарання все одно не буде.

Я все-таки притримуюся своєї точки зору, що про таке розповідати варто. Велика перемога робиться маленькими перемогами. Мені здається, що тоді таких командирів буде ставати менше. Або, принаймні, наступного разу людина тричі подумає, перш ніж робити щось таке [як підрив автівки]. Бо коли людина, в якої командирська посада і звання, вчиняє дії кримінального характеру — це критично. Знищувати автівку, на яку зібрали гроші волонтери, і коли в нас цих автівок постійно не вистачає — це неадекватно.

Як бути? Змінювати командирів? Призначати когось більш молодого, щоб він знищив «радянщину»?

Це палиця з двома кінцями. Немає якоїсь єдиної таблеточки, яка все вирішить. Бо може бути й таке, що коли на місце так званого старого, «радянського» командира прийде молодий, стане ще гірше. Бо справа ж не у віці. Наприклад, якийсь радянський офіцер буде розуміючим, знатиме, що він робить, як треба вести бойові дії і нести відповідальність за свої слова. А молодий офіцер може бути більш завзятим, але зовсім без досвіду. Тому кожну ситуацію треба розглядати індивідуально.

Від знайомих військових я часто чую про випадки СЗЧ. Наскільки ця проблема масова, на вашу думку?

Мені здається, що серйозність цієї проблеми залежить від підрозділу, в якому служить боєць. У моєму підрозділі таких проблем не було, але СЗЧ — це прямий наслідок відсутності ротацій та відпочинку. Я навіть не кажу про демобілізацію — зрозуміло, що нереально відпустити таку кількість людей з досвідом з фронту. Але проблема в тому, що в дуже невеликої кількості підрозділів є можливість нормально відпочивати. Наприклад, після бойових дій перевести підрозділ кудись на захід чи в центр України. Як правило, просто з одного напрямку, де сильно стріляють, перекидають туди, де стріляють трішки менше. І коли ти два роки без ротацій в окопах, то в якийсь момент ти вже не витримуєш. І тому стається СЗЧ.

Головнокомандувач Валерій Залужний, президент Володимир Зеленський часто говорять — українська армія відрізняється від російської тим, що в нас бережуть людей. Ви згодні з цим? Ситуація не погіршилася за два роки?

Звісно, що з російського боку, що з українського працює пропаганда — і це нормально, так має бути. Але якщо говорити про штурми, то наше командування дійсно більше береже людей. Коли ми стояли під Кремінною, росіяни бігали [штурмували] до нас у ліс через поле, десь два кілометри. З такою тактикою логічно, що в них величезні втрати. У нас життя солдата набагато більше цінується.

Та Генеральний штаб досить далеко від лінії фронту і від командування умовного стрілецького батальйону. Тому бувають випадки, коли можна було уникнути жертв з нашого боку. Для росіян це масово, для нас — ні. Але багато залежить не від Зеленського і Залужного, а від молодого лейтенанта чи іншого офіцера, який командує на місці. Від того, які в нього навички, досвід та чи є в нього емпатія.

«Бабель» завжди докопується до суті. Підтримайте нас: 🔸 у гривні, 🔸 Buy Me a Coffee, 🔸 Patreon, 🔸 PayPal: [email protected].