Андрій Доценко двічі добровільно мобілізувався на війну — у 2014 і 2022 році. Минулого року він загинув під час контрнаступу на Донеччині. Тепер його дружина воює з державою, щоб отримати компенсацію

1.

Андрій Доценко все життя був спокійною, врівноваженою, навіть важкою на підйом людиною. Альона — повна протилежність: гарячкувата, швидка, емоційна. Сімнадцять років у шлюбі, каже жінка, вони ідеально доповнювали одне одного. Але коханням з першого погляду це не було — Альона довго не звертала на Андрія уваги, хоча, згадує, він був інтересним чоловіком — завжди у випрасуваній сорочці, краватці, пахнув приємними парфумами, галантно залицявся. Спільні знайомі казали Альоні: «Ти дуже подобаєшся Андрію!». Вона відмахувалася, але врешті-решт вони одружилися. Жили в Сумах.

— Коли народилася [донька] Маруся, він плакав, — згадує Альона. — На мої сорок років ми поїхали в Париж. А я на його пʼятдесятиріччя хотіла подарувати йому поїздку в Індію. Він мріяв туди поїхати, чомусь у найбідніші райони. Я йому казала — там же смерть, бруд. Але він хотів.

Ми говоримо з Альоною по Zoom — три роки тому сімʼя в повному складі переїхала в Польщу. Під час розмови в кадрі постійно видно два фото — на одному 17-річна донька Маруся. На іншому — усміхнений Андрій в цивільному одязі. Іноді, коли Альона щось розповідає про нього, автоматично показує на фотографію рукою.

Перший раз Андрій пішов воювати у 2014 році. Наприкінці лютого, коли почалися заворушення в Криму і на сході України, він напівжартома сказав Альоні, щоб вона купила йому сухпайок — хай лежить. У квітні оголосили про антитерористичну операцію, Андрій пішов у військкомат. Через місяць його мобілізували.

Андрій завжди з теплотою згадував службу ще в радянській армії. Пишався своїм дідом Степаном, ветераном Другої світової. Під час застіль третій тост піднімав не за любов, а за Батьківщину. Коли йшов мобілізуватися у 2014 році, сказав: «Хай краще я загину, ніж діти». Своє рішення він з дружиною майже не обговорював. Альона злилася на чоловіка, але розуміла — змінити його неможливо.

— Він мені колись сказав, що йому наснився сон — він три рази буде в армії, — каже Альона і стинається. — Від спогадів біжать мурашки.

З АТО Андрій повернувся розчарованим. Альона часом чула його розмови з побратимами. З них вона дізналася, як його підрозділу не дали наказу вступити в бій з росіянами на кордоні в Луганській області, тому ті безперешкодно зайшли вглиб. А ще чоловік обурювався, як наживалися на війні недоброчесні командири. Він згадував, як один з таких зламав ногу, але записав у довідці, що отримав поранення під час бою. Повернувшись, Андрій сказав, що воювати більше не піде.

Згодом Маруся закінчила девʼятий клас, і родина вирішила, що навчання їй треба продовжувати за кордоном. У 2021-му родина переїхала до Польщі. Альона з Андрієм влаштувалися в пекарню випікати здобу. Андрій нудився, йому не подобалася країна і робота. У Сумах він був менеджером з продажу сільгосптехніки, сам собі начальник, а в Польщі просто найманим робітником. Альоні теж було складно, але лишати 15-річну Марусю саму в чужій країні батьки не хотіли. До 24 лютого 2022 року їхати з Польщі ніхто не планував.

Двадцять четвертого о третій ночі подружжя збиралося на роботу. За годину путін оголосив про «проведення спеціальної військової операції в Україні». Майже одразу українські міста почали бомбити.

— В новинах Суми — горять-палають. Андрій одразу: «Я їду додому». Я кажу: «Андрюша, куди, залишиш нас тут самих?» — згадує Альона. — Вмовила його піти на роботу. Він каже [начальству]: «Я звільняюся, зарплату віддайте Альоні, а я їду в Україну, бо в нас війна». Вони йому — ні, так не можна. Спеціально, бо не хотіли відпускати.

Я питаю, чому Андрій змінив своє рішення не повертатися в армію. Альона відповідає, що він не розумів, як можна не захищати країну в небезпеці. А ще казав: «Якщо я не піду, що подумають про мене мої хлопці?».

2.

Двадцять шостого лютого Андрій виїхав з Польщі, але до Сум дістався тільки на початку березня. Записався в місцеву диверсійно-розвідувальну групу, охороняв блокпости по області. Просив знайомих допомогти з мобілізацією, але мобілізували його лише через рік — у березні 2023-го. Альона каже, у військкоматі нарешті подивилися його особову справу і направили служити до 35 бригади морської піхоти. Андрій дуже радів — дзвонив і щасливий розповідав, що буде морським піхотинцем, а туди абикого не беруть. У квітні бригада поїхала на навчання в Британію готуватися до майбутнього контрнаступу. Їхали через Польщу, але Альона лежала в лікарні і з Андрієм не побачилася. Донька Маруся проїхала пів країни, щоб зустрітися з батьком на кілька хвилин.

— Він повернувся з навчань у травні, — згадує Альона. — Був командиром взводу. Британці дуже наших хвалили. Розповідав, що подарували йому планшетку, а капітан підійшов і каже: «Віддавай мені». Андрій відповів: «Це моє, особисте, якби подарували державі, я б вам віддав». Так у нього та планшетка і залишилася. Він там багато нотаток писав — як вести ближній бій, як правильно наступати чи відступати.

На початку літа бригаду перекинули в Донецьку область. Одинадцятого червня Андрій у складі 88 батальйону 35 бригади морської піхоти звільняв Сторожове. Після штурму бійці мають якийсь час відпочити й відновитися — але вже 13 червня вони пішли далі, в бік села Старомайорське. Того ж дня Андрій загинув.

Альона цього не знала. Шістнадцятого вона привітала його з днем народження. Він не відповів, хоча зазвичай вони щодня бажали одне одному доброго ранку і спокійної ночі. Щонайбільше Андрій міг не виходити на звʼязок пʼять діб. Девʼятнадцятого червня він не відповідав уже тиждень.

— Я весь цей час майже не спала. І зі мною сталася дивна річ, — розповідає Альона. — У нас у Сумах був кіт, сфінкс. Коли ми поїхали в Польщу, залишили його в знайомих, мені досі соромно за це. Я лежу в Польщі і відчуваю, як ніби кіт ліг біля мого живота. Теплий такий, навіть гарячий. А потім починаю розуміти — який кіт? Він же в Сумах. І в цей момент «кіт», що лежав спокійно, поки я не думала, як таке може бути, почав ворушитися, ходити по мені лапками. І чим більше я думала, тим активніше він рухався. А потім я повернулася на інший бік і бачу ніби чорну димку, яка пішла вгору. У цю мить я зрозуміла, що сталася біда.

Альона почала шукати чоловіка. Знайшла дівчину Андрієвого побратима, яка теж не знала, що з її хлопцем. Попросила кумів допомогти. За кілька днів кум подзвонив і сказав, що знайшов Андрія в морзі Дніпра. З військової частини чоловіка з Альоною ніхто не звʼязався.

На впізнання теж поїхав кум, Альона тоді ще була в Польщі з донькою. Сказав, що впізнавати було майже нічого — поранене тіло розклалося від спеки, а в морзі тіла загиблих військових ще й були накидані одне на одне. Альона каже, їхній родині ще пощастило, бо вони забрали Андрія доволі швидко. Тіло побратима її чоловіка, який загинув у тому самому бою, знайшли лише на початку вересня. Іншого — в січні цього року.

Ховали Андрія Доценка в Сумах у закритій труні. На фотографії на хресті він у літній військовій формі, широко усміхається. Очі щасливі.

Могила Андрія в Сумах.

Особисті архіви Альони Доценко / «Бабель»

Фото з хреста на могилі.

Особисті архіви Альони Доценко / «Бабель»

— Колись він мені сказав: поховаєш мене на Басах. Він там виріс, дуже любив цей район, — каже Альона. — Вже треба було могилу копати, а я досі не знала, де його ховати. Але вирішила на Алеї Героїв. Подумала: «Ти хотів, Андрюшка, бути героєм — от серед героїв і лежи».

3.

Після загибелі чоловіка Альона мала отримати компенсацію до 15 млн гривень. Сама вона того не знала, за кілька днів до похорону їй про це повідомив військком Територіального центру комплектування та соціальної підтримки (ТЦК) в Сумах, де мобілізували Андрія. Попросив зібрати документи.

— Сказали — у вас є право отримати 15 млн. Я здивувалася — хіба? — згадує Альона. — Дали мені якісь папери, щось підписати. Що точно це було — не памʼятаю, була як у тумані. Тільки й могла що головою кивати.

В ідеалі процедура виглядає так. Військова частина надсилає до ТЦК, де мобілізувався загиблий військовослужбовець, необхідні документи. За законом вона має зробити це протягом десяти днів. Родичі загиблого збирають документи зі свого боку і пишуть у будь-який ТЦК заяву про виплату компенсації. Там формують повний пакет документів і відправляють їх у ТЦК вищого рівня. Вже в цьому ТЦК їх перевіряють, і якщо все в нормі, папери йдуть у Департамент соціального забезпечення Міністерства оборони. Департамент звертається до Кадрового центру Збройних сил України, який повідомляє, що військовослужбовець значиться в списках «бойових безповоротних втрат під час дії воєнного стану». Потім документи перевіряють фахівці Департаменту, а рішення про компенсацію ухвалює Комісія Міноборони. Про нього ТЦК повідомляє родину. Якщо рішення негативне, родина може оскаржити його в суді.

Навіть в ідеальному варіанті процес виплати компенсації — довгий, бюрократичний і може забуксувати на кожному етапі. В Альони все пішло не так від самого початку. Вона зробила так, як сказали в ТЦК — принесла всі документи про Андрія, а ТЦК відправив їх у військову частину. Пояснили, що це потрібно для судово-медичної експертизи, яка підтвердить, що він загинув під час бою. Хоча довідку про це сама військова частина має відправити до ТЦК.

Альона цього не знала. Пʼятого липня документи відправили військовою поштою до Болграда, де розташована військова частина 35 бригади морської піхоти. Альона повернулася до Польщі — перед відʼїздом оформила довіреність на свого кума, щоб той міг на місці оперативно спілкуватися з ТЦК, поки вона за кордоном.

— Військова пошта доставляється за 40 днів, — каже Альона Доценко. — Вони проминули — тиша. Я пишу в 35 бригаду — не відповідають. Дзвоню — теж. Ні з ким звʼязатися не можу.

Катерина Бандус / «Бабель»

Альона тримає в руках особисті речі Андрія — це все, що залишилося в неї в Польщі.

Катерина Бандус / «Бабель»

Врешті Альона написала в месенджер 88 батальйону 35 бригади, де служив її чоловік. Там їй вперше відповіли. Хлопець, який спілкувався з жінкою, сказав, що особисто знав Доца і спробує допомогти. За кілька днів відповів — документи в частину прийшли, але не вистачає довідки про поховання, яку видає міська рада. Отже її треба дослати, і тільки потім документи підуть на судово-медичну експертизу. Хлопець попередив — там черги, і офіцери не справляються, тож чекати доведеться ще кілька місяців. І порадив відправити довідку звичайною поштою, а не військовою — так буде швидше.

Почали шукати довідку. Кум, згадує Альона, оббігав усі комунальні установи і ніде не міг її знайти. Ттаку довідку місцева рада одразу після поховання має відправляти в ТЦК, де мобілізувався загиблий.

— З горем пополам знайшли її у військкоматі, — каже Альона. — Лежала десь, нікому не потрібна. У серпні відправили у Болград.

Альоні знову перестали всюди відповідати. За законом родичі також мають отримати зарплату за місяць, в якому загинув військовослужбовець. Цих грошей Альона теж не отримала. Очільник ТЦК, який відправляв документи Андрія, Руслан Фролчук, погодився зустрітися і поговорити. У грудні, на півріччя смерті Андрія, Альона приїхала в Суми. Домовилися, що зустрінуться вранці в ТЦК.

— Приходжу, сидить дівчина. Питаю: «Руслан на місці?». Мовчить, посміхається. Я думаю, ну як так, ти ж сам мені призначив зустріч, — згадує Альона. — Почала питати, де документи. Вона відповідає: «Не знаю». Ну я спалахнула, кажу: «Як ви тут сидите і нічого не знаєте, ви ж зарплату отримуєте!». Сказала, що подзвонить мені за кілька годин і дійсно передзвонила. Каже — документи невідомо де. А зарплату не виплатили, бо в бюджеті немає коштів.

Руслан Фролчук, з яким звʼязався «Бабель», каже, що вже не памʼятає, чому не зміг зустрітись з Альоною, але точно не ігнорував її навмисне. Що стосується затримок з документами, то ТЦК — лише проміжна ланка. Обставини смерті зʼясовує військова частина, і це може тривати довше 6 місяців. Весь цей час і родичі, і ТЦК просто чекають.

У 88 батальйоні Альоні дали номери безпосереднього командира підрозділу Андрія та уповноваженого спілкуватися з родинами загиблих. Перший на дзвінки й повідомлення не відповів. Другий сказав «не задовбувати». У ТЦК Альоні повідомили, що на свої електронні звернення про документи Андрія теж не отримали відповіді. Хто і де говорить неправду, Альона не знає.

— Я інколи думаю, може, Андрій не загинув? — каже вона. — Може, він у полоні? І тому мені нічого не кажуть. Ну має ж бути якась причина, правильно?

4.

Зрозуміти, наскільки історія Альони типова, важко. Влада не озвучує, скільки українських військових загинуло на війні. Так само невідомо, скільки людей отримали компенсації і як швидко у них це вийшло. Ольга Термено, юристка «Юридичної сотні», організації, що допомагає родинам військовослужбовців, каже «Бабелю», що майже завжди з цим купа проблем. Перша — родичі часто не розуміють, кому і яка належить виплата та які документи треба збирати.

— Людям, які ніколи не стикалися з бюрократичними процедурами, дуже важко розуміти, що написано в нормативному документі, — каже Ольга. — Взагалі, як проходити процедуру пояснюють в основному громадські організації, а не влада.

Проблеми виникають майже на кожному етапі. Доценко, наприклад, зіткнулася з однією з найпоширеніших — отримання довідки про обставини смерті. Військові частини часто затягують цей процес. Іноді з обʼєктивних причин — банально не вистачає рук та часу, а запитів багато, а іноді військова частина просто не зацікавлена в розслідуванні. Вимогу надати довідку протягом десяти днів майже ніколи не виконують — чекати доводиться щонайменше два-три місяці. Якщо тіло не змогли евакуювати з зони бойових дій, військова частина має провести додаткове службове розслідування. Це ще плюс декілька тижнів, а то й місяців.

Навіть коли пакет документів готовий, проблеми все одно не закінчуються. В ТЦК можуть вимагати довідки, які насправді не потрібні, каже Ольга. Буває і таке, що з родинами не звʼязуються або не відповідають на питання. Взагалі, перші виплати варто очікувати не раніше ніж за пів року після смерті, додає юристка, хоча на практиці буває й довше — декому доводиться чекати і півтора року. Одразу 15 млн ніхто не отримує — спочатку держава виплачує 20% суми, а залишок розбивають щомісячно впродовж 40 наступних місяців.

Щоб захистити свої права, Ольга Термено радить ще на самому першому етапі збирати якомога більше доказів. Тобто в людини має бути підтвердження, що вона подала заяву на компенсацію — це може бути, наприклад, фото заяви, її номер, прізвище та посада того, хто прийняв документ. Якщо виплата затримується, потрібно звертатися до ТЦК (краще письмово, щоб теж мати підтвердження), якщо там не відповідають — іти до ТЦК вищого рівня. Якщо все застрягне на рівні Міноборони — треба звертатися туди. Теж письмово — на гарячих лініях, каже Ольга Термено, таку відповідь не дадуть.

— На жаль, так часто буває. Документи губляться, пропадають, і знайти потім відправну точку буває неможливо, — додає Ольга. — Процес точно варто оптимізувати. Можливо, перевести в електронний вигляд. Головне — говорити з людьми. Вони готові чекати і сім місяців, і рік. Але важливо, щоб вони точно знали, що відбувається.

«Бабель» відправив запит до Міністерства ветеранів та Міністерства оборони з проханням розповісти, як там планують вирішувати проблеми з виплатами компенсацій. Ми опублікуємо відповідь, щойно її отримаємо.

5.

На сторінці Альони у Facebook немає фотографій з Андрієм у військовій формі — він цього не любив. Але багато щасливих довоєнних фото і відео. Останнє — з могили Андрія в Сумах. Над хрестом майорять прапори України та 35 бригади морської піхоти. Після того, як він загинув, Альона була в Україні двічі. У кожен приїзд часто приходила на кладовище, але каже, майже завжди була з кимось, а хотілося самій.

— Колись я їду сама і зловила себе на думці, що радію, — згадує Альона. — А потім сама собі кажу: «Дурна, чому ти радієш? Ти ж на кладовище їдеш». Але я їхала до нього. Побути з ним.

У Польщі Альона живе в хостелі і працює в тій самій пекарні, де раніше працювала разом з чоловіком. Майже всі його речі, як і минуле життя, залишилися в Сумах. Робота нервова і складна, але чи повернеться вона додому — не знає. В Сумах її більше нічого не тримає. Друзі допомогли і знайшли в Україні психолога, з яким Альона працювала після загибелі Андрія. Стало легше — тепер вона може розповідати його історію спокійно. Альона мріє змінити життя і розпочати свою власну справу в Польщі. Та без підтримки їй складно на це наважитися.

Іноді, коли Альона лягає спати, вона просить Андрія: «Наснись мені, розкажи щось». Але сниться він нечасто. Одного разу уві сні чоловік був дуже засмучений і просив у дружини вибачення. Альона згадує, що міцно обійняла Андрія і прокинулася від того, що обіймає сама себе. У снах вона ніколи не бачить його обличчя.

«Юридична сотня» щодня допомагає військовослужбовцям та їхнім родинам. Підтримайте їхню роботу.