1.
Володимира Кириченка в Ізюмі всі називають «Паличем». Ми сидимо на лавці у його тренерській кімнаті, заповненій боксерськими рукавицями, лапами, шоломами. Кириченко невисокого зросту, худорлявий, але міцної статури. В його зовнішності є дві помітні деталі. Перша — великі й ніби набряклі кулаки з виразними пʼястковими кістками. Це наслідки майже 40 років тренерства. Друга — шрам на нижній губі. У 2019 році Кириченко захворів на рак губи. Просити про допомогу він соромився, тому не розповідав про хворобу на загал. Однак його вихованці все одно дізналися та оплатили лікування.
Дитячі боксерські рукавиці й шоломи в ізюмському залі боксу. Кириченка виділяють великі й ніби набряклі кулаки з виразними пʼястковими кістками. Інша помітна деталь — шрам на нижній губі. Він лишився після лікування онкології.
Яків Ляшенко / «Бабель»
«Я тоді вперше поїхав у лікарню до Харкова, — згадує Кириченко. — Приїжджаю на Проліт — бачу, стоять два джипи і двоє моїх хлопців, майстри спорту. Звідки вони дізналися, що я захворів, — самому цікаво. Кажуть «Палич, ми тобі на горіхи дамо за те, що не сказав». І повезли по всіх лікарях».
Кириченко народився в маленькому селі Мала Комишуваха неподалік від міста, там провів дитинство і полюбив бокс. Він ріс без батька, був дуже худим, часто хворів — повний набір дитини, яка потерпає у вуличних сутичках. Через це хлопець почав самостійно шукати літературу з боксу й тренуватися: зробив собі перекладину на вулиці, мама купила гантелі. У 1973 році, коли хлопцеві було шістнадцять, родина переїхала в Ізюм. З того часу Володимир живе там: виростив двох синів і сотні вихованців.
У 18 років майбутнього тренера призвали до армії. Там він пройшов перше серйозне навчання з боксу та самооборони. Це була хороша й сильна школа, яка потім навчила вимагати результату від учнів, розказує він. Про службу нагадує й старе тьмяне армійське татуювання з літерою «В» між великим і вказівним пальцями лівої руки.
Після армії Кириченко кілька років поєднував дві роботи — вдень працював будівельником, щоб заробити на квартиру, а ввечері тренував майбутніх боксерів. А ще він заочно навчався в Донецькому інституті здоровʼя, фізичного виховання і спорту на факультеті фізкультури. До 1985 року його як тренера вже добре знали в Ізюмі. Це помітила місцева влада — Кириченка запросили тренувати дітей в міській школі боксу.
Зруйнований автовокзал.
Яків Ляшенко / «Бабель»
«У міськвиконкомі жартома сказали: годі тобі вирощувати бандитів, давай уже нормально тренувати», — зі сміхом згадує Кириченко.
В юності він ще виступав на аматорських змаганнях, але швидко зрозумів: у професійному боксі у нього немає перспектив. Так тренерство стало основною роботою.
«Мене завжди тягнуло працювати з дітьми, — каже тренер. — У мене є мета, щоб діти виросли мужні, сильні духом і тілом, витривалі, щоб виросли порядними людьми. І лише потім — щоб були чемпіонами. Хоча кожен тренер, звісно ж, хоче, щоб у нього були чемпіони».
Ізюмська школа боксу довгий час розміщувалась у сирому темному підвалі в центрі міста.
Ізюмський зал боксу, відкритий у 2018 році.
Яків Ляшенко / «Бабель»
Там рвало каналізаційні труби, які проходили вздовж стін. У залі постійно тхнуло сирістю, а іноді смерділо нечистотами. Але й туди до Кириченка регулярно ходило 20—30 дітей. За 32 роки тренувань у цьому залі він виховав вісьмох чемпіонів України, ще більше майстрів спорту і кандидатів у майстри. Багато вихованців, яких він тренував 10—20 років тому, досі з ним на звʼязку. Хлопці дзвонять, надсилають подарунки і дякують за підтримку. А ще — за «морально-психологічне виховання».
«Здавалося б, яке морально-психологічне — я ж лише тренер, — сміється й одночасно дивується чоловік. — Хоча іноді батьки просили якось вплинути на дитину, поговорити. Деякі хлопці взагалі називали мене другим батьком — а я не розумію, ну який я другий батько».
Яків Ляшенко / «Бабель»
2.
Напередодні великого вторгнення Кириченко, як завжди, тренував дітей. З 2018 року у нього був новий зал — з нормальними тренажерами та хорошим інвентарем. Тренер згадує — незважаючи на те, що усюди багато говорили про наступ, він особливо про це не думав. У Ізюмі 24 лютого ще все було спокійно.
Перший обстріл стався пізно ввечері 27 лютого. «Прилетіло» якраз по району, де живе тренер. З березня 2022 року за місто точилися жорстокі бої. В будинку, де живе Кириченко, від обстрілів ущент згорів один з підʼїздів. Підвал, в якому він тренував 32 роки, завалило уламками після влучання російського снаряда. Пощастило, що люди, які ховалися там, змогли вийти через запасний вихід. Але найболючіша втрата для тренера — його рідна хата в Малій Комишувасі.
Зруйновані будинки у селі Мала Комишуваха, де народився Володимир Кириченко. Свято-Троїцький храм у Малій Комишувасі після звільнення. Біля нього стоїть знищений російський бронетранспортер із надписом «Полегон».
Яків Ляшенко / «Бабель»
«Сусіди розповіли, що в мене там 15 росіян жило. Все повитягували, розграбували, забрали навіть двері, — каже Кириченко. — Я виріс там. Це була моя віддушина, а тепер — біль».
Першого квітня, коли російська армія остаточно окупувала Ізюм, тренер залишився в місті. Каже, виїздити навіть не думав.
«По-перше, вік уже не той, а по-друге, хоч може це і гучно буде сказано, але чого я маю бігти зі своєї землі? Це ж моя батьківщина. Чого я з неї маю бігти?»
Жити в окупації було важко. На вулиці Кириченка часто зупиняли пʼяні росіяни, просили дістати самогон, а коли відмовлявся — починали погрожувати.
Будинок на вул. Памʼяті, у який влучила російська авіабомба.
Яків Ляшенко / «Бабель»
Одного дня до тренера додому прибігли сусіди і сказали, що росіяни грабують його зал. Він прибіг, біля залу стояла російська вантажівка «Урал».
«Заходжу, а всередині десь семеро озброєних розбирають боксерську грушу, — згадує Кириченко. — У мене мандраж — аж ноги підкосилися. Я питаю: «Хлопці, ви що робите? Тут же діти займалися». Вони сказали, що їм теж треба, й послали нахєр. Але потім кинули все, що тримали в руках, і пішли».
Росіяни вкрали бігову доріжку, велосипед та інше обладнання. Щоб вони чи мародери не розікрали зал повністю, Володимир часто лишався там ночувати на дивані. Серед ночі вставав на обхід із ліхтариком. Каже, хотів зберегти зал для дітей, які підтримували його навіть в окупації. Коли в Ізюмі місяцями не було води, газу і світла і Володимир із сусідами готував їжу на вогнищі біля підʼїзду, учні приносили хліб, овочі, навіть готові страви.
У перші півтора місяця окупації на школі біля залу висів український прапор. Окупанти вимагали у Кириченка його зняти. Він відмовлявся.
«Вони приходять і кажуть: «Зніміть прапор». Я кажу: «Я його туди не вішав». А мені прикольно було, цікаво: наш прапор висить, красиво, хоч там і росіяни їздять», — згадує Кириченко.
Окупанти вимагали у Кириченка зняти український прапор зі школи. Він відмовлявся.
Яків Ляшенко / «Бабель»
Згодом росіяни самі зламали флагшток із прапором. Зал постраждав від обстрілів — вибило вікна, двері, уламками пошкодило дах. Але більшість обладнання тренер зберіг.
3.
У грудні 2023-го у залі боксу дуже холодно — старий термометр показує -2 ℃. Від дихання здіймаються стовпи пари, а тренер регулярно потирає грубі долоні. Від літа цього року влада міста почала відновлювати зал — поставили вікна, полагодили дах, але досі немає опалення. Поки ми спілкуємося, в залі чутно звук дриля — будівельники прокладають труби до батарей.
Тренер Кириченко біля рингу.
Яків Ляшенко / «Бабель»
Володимир весь час думає, коли нарешті зможе відновити заняття. «Без тренувань важко морально і фізично. Мені їх [дітей] бракує. Все життя у русі, а тут різко зупиняєшся. Ніби навіть тупієш від цього», — каже Володимир.
За заняттями скучили і діти — коли восени відкрили набір до школи боксу, телефон тренера не замовкав. До нього вже записалось 40 дітей. Добра частина — молодші за 10 років. Наразі Кириченко тренує їх онлайн.
У жовтні 2023-го його 13-річний вихованець Юнус Саліхов поїхав на Чемпіонат України й здобув срібло. Кириченко тренував його по Zoom — на початку війни підліток з родиною виїхав до Австрії. Володимир складав йому програму тренувань, давав поради і виправляв помилки. Але, звісно, це зовсім не те саме, що займатись наживо в залі.
Володимир Кириченко показує повідомлення від колишніх вихованців.
Яків Ляшенко / «Бабель»
Раніше кожне тренування він проходив разом із учнями: разом виконували всі вправи, а влітку бігали на Кремʼянець. З роками від роботи на лапах руки почали нестерпно боліти, а вени — сильно набрякати. Тренер і зараз може показати всі вправи — сідає на шпагат, підтягується і робить виходи на перекладині. Але з кожним роком стає все важче.
Увечері центр Ізюму іноді дуже нагадує довоєнний — настільки там багато автівок, неонових вивісок і ліхтарів. Удень будівельники відновлюють пошкоджені багатоповерхівки. Стукіт їхніх молотків зливається з українською музикою, що лунає в місті з гучномовця. Дітей у місті також набагато більше, ніж було рік тому. Вони спокійно гуляють напіврозбитими вулицями, заходять у місцеві кафе, які почали працювати. Коли зустрічають тренера, запитують, коли вже на тренування. Кириченко каже: чи не найважче в роботі — коли вкладаєш у дитину душу, а вона кидає спорт. «Від цього тренер ламається», — зітхає він. Але й відновлюється, коли приходять нові діти, із запалом і віддачею.
Зруйнований будинок на вул. Першотравневій, в якому загинуло близько 50 осіб. Після звільнення міста вулицю перейменували на вул. Памʼяті. Комунальні працівники прибирають сніг на головній площі Ізюма. Тренер з боксу Володимир Кириченко у своєму залі.
Яків Ляшенко / «Бабель»
Навесні 2024 року Федерація боксу проведе черговий Чемпіонат України. Кириченко знову хоче готувати Юнуса, але цього разу — особисто поїхати з ним. Для дітей важливо, щоб на змаганнях тренер був поруч, пояснює він і додає:
«Було б добре на старості літ зробити ще кількох чемпіонів. Це точно справа усього життя».
Справа життя «Бабеля» — розповідати вам історії людей, які надихають. Підтримайте нас: 🔸 у гривні, 🔸 у криптовалюті, 🔸 Patreon, 🔸 PayPal: [email protected]