Сьогодні ми переживаємо системні кризи: і ковід, і війна, і якісь особисті моменти, і соціальні, й культурні кризи — все це присутнє. Все це навколо нас, ми живемо в цьому, варимся, як у бульйоні. Чекаємо, коли все це скінчиться. Ми навіть не до кінця усвідомлюємо, яка це напруга, постійна напруга, яка нас травмує.
Всі кризи концентруються в особистості. Навіть коли ми говоримо про великі зовнішні кризи — в кожній людині утворюється внутрішній концентрат. Ми семантизуємося простором, іншими людьми, культурними текстами. Це є додатковим моментом, тому що ми — істоти соціальні й сугестивні. Ми залежимо одне від одного. Можемо викликати навіть паніку серед інших людей, хоча навіть і не планували цього робити. Саме тому, що ми маємо ці звʼязки і залежність від них.
Переживаючи кризу особистості, коли проблеми сприймаються як нездоланні, людина намагається зберегти емоційну рівновагу, адаптуватися до обставин, прагне вийти із кризового стану. При цьому вона може зробити це різними способами. Можна виходити із кризи або емоційно, або рефлекторно, через якийсь рух. У будь-якому разі напругу треба виводити на периферію. Але це не вирішує питання остаточно. Адже коли ми говоримо про внутрішню напругу, нам потрібні сенсові відповіді. Якщо ми відповідаємо просто емоційно, то залишаємося у тому ж стані, в якому ми були досі. Тобто не відбувається дорослішання як процесу формування особистості. Звідси — інфантилізм.
Ми знаємо, що наше суспільство досить інфантильне. Це факт, що не потребує доказів. І йдеться не тільки про наших співвітчизників — це можна сказати про будь-яке суспільство. В будь-якій країні більшість людей інфантильна. Це нормально з погляду розвитку, коли ми говоримо знову ж таки про виклики, які постають перед людьми. Раніше наше суспільство було ще більш інфантильним. У більшості не було навіть розуміння національної ідентичності. Ми називаємо наших предків українцями, але чи вони усвідомлювали, що вони українці? Ні, цього не було. Чи можемо ми їх у цьому звинувачувати? Теж ні.
Але екзистенційний інтелект, сенсовий інтелект вимагає конструктивних відповідей. З одного боку, це відповіді ціннісні. Вони виходять за межі потреб і навіть можуть суперечити потребам людини, тому що люди йшли на смерть, хоч перед ними було життя. Та вони йшли, тому що у них був сенс. Це цінності.
Більшість людей, інфантильних людей, зупиняються у своєму розвитку. Відомий австрійський психіатр, психолог, філософ Віктор Франкл (1905–1997) свого часу говорив про те, що є два чинники, які заважають людині зростати або дорослішати. Перший — це тоталітаризм. Будь-який тоталітаризм, не обовʼязково державний, хоч дуже часто саме державний. Це може бути родинний тоталітаризм, коли домінанта чиєїсь думки вимагає від вас саме ось таких матричних відповідей. І другий чинник — конформізм. Коли ми підлаштовуємося знизу і приймаємо ту систему, яка вже склалася.
Чому люди не повставали, чому вони змирялися? Тому що згори на них тиснув тоталітаризм, а знизу — конформізм. І через це вони не могли отримати відповідей, маю на увазі відповідей внутрішніх. Криза — це, можна сказати, екзистенційний виклик існуванню тебе як людини, яка не усвідомлює головного — своєї відповідальності. Важливо памʼятати, що відповідальність походить від слова «відповідь». Ти відповідаєш на виклики, відповідаєш на запитання, шукаєш відповідь на головне — «хто ти?» і «навіщо ти?» і це твоя відповідальність. Варто також додати, що синонімами слова «ідентичність» є тотожність, відповідність. Таким чином, відповідність можна тлумачити як подальший розвиток відповідальності.
Якщо ти береш на себе відповідальність за те, ким ти є, то зʼявляється вже більш-менш зріла ідентичність, відповідність тебе і твоєї відповідальності. Багато представників інших етносів — росіяни, німці, євреї — усвідомлюють себе як українці, не на етнічному рівні, а на глибинному громадянському. Вони взяли на себе відповідальність. Люди, які не є етнічними українцями, взяли до рук зброю і захищають Україну як свою рідну землю, свою державу.
Для прикладу: відома українська просвітниця, педагогиня, письменниця, громадська діячка Софія Русова (1856–1940) не була етнічною українкою, однак весь свій талант спрямовувала на те, щоб піднімати рівень розвитку простих українських дітей. Вона працювала над їхньою ідентичністю, щоб вони відчували себе українцями. Це була її відповідальність, її внутрішня відповідь, її покликання. І для кожного з нас надважливо зрозуміти своє покликання. У більшості випадків воно буде сенсовим.
Швейцарський психіатр, основоположник аналітичної психології Карл Ґустав Юнґ (1875–1961) писав, що людина може витримати найтяжчі випробування, якщо вбачає у них сенс. Вся складність полягає у створенні цього сенсу. А розуміння сенсу існування виводить людину за межі буденного задоволення потреб. Якщо ж вона втрачає цей сенс, то відразу стає жалюгідною, розгубленою. На думку Юнґа, внаслідок цього люди часто стають невротиками. Про це він пише, зокрема, в автобіографії: «Я часто бачив, як люди ставали невротиками, оскільки були задоволені недостатніми або неправильними відповідями на ті запитання, які ставило перед ними життя». Далі він продовжує: «Вони шукали успіху, слави, достатку в щасливому шлюбі, однак залишалися нещасними і страждали від неврозів, навіть досягнувши всього, до чого прагнули. Цим людям була притаманна якась духовна вузькість. Життя їхнє зазвичай було бідне за змістом і не мало сенсу». Завершуючи цю свою думку, Юнґ у тій же автобіографії підсумовує: «Як тільки вони знаходять шлях до духовного розвитку і самовираження, невроз, як правило, проходить». Отже, питання передбачають відповідь. Причому це має бути відповідь сенсова, змістовна, наповнена духовними сенсами.
Наші філософи полюбляють згадувати у своїх працях відому міфологему про печеру Платона. Але чому Платон використовує саме цю метафору? Джерела з античної історії описують тогочасні храми. Внутрішній простір без вікон (вони були в зовнішніх стінах), суцільна темрява печери. У глибині стояла статуя бога, яку слабко освітлювали факели, прикріплені на стінах. Люди туди практично не заходили. Бо навіщо заходити? Там Бог живе! Всі події відбувалися поряд із храмом, у тому числі жертвоприношення тварин, після яких залишалися сліди крові й рої мух. Тож насправді все було не таким романтичним і захопливим, як писали автори епохи Відродження, що створили міф про Грецію і самі закохалися в нього.
Взагалі міф часто буває сильнішим від історії. Скажімо, говорячи з іншою людиною, ми не можемо її в чомусь переконати, бо внутрішній міф цієї людини (бабуся розповідала або сусід сказав) виявляється сильнішим за історичні факти, якими ми оперуємо.
Ми живемо у своїх внутрішніх печерах, що нагадують згаданий вище храм, живемо почуттями, потребами, печерним життям, у якому все розписано.
Поки ми у своєму помешканні, то гадаємо, що знаємо практично все, та коли виходимо назовні, то усвідомлюємо, що практично нічого не знаємо. Це життя в дусі, це духовне перевтілення. Коли ми виходимо на певний шлях, велику роль відіграє наш вибір. Цей вибір робить нас людиною, причому, як вважав той же Віктор Франкл, між стимулом і реакцією є проміжок нашої свободи.
Все навколо нас є стимулом, і це викликає певну реакцію. Реакція може бути рефлекторною, звичною, вже сформованою. Щось нас дратує — ми реагуємо, це рефлекторна реакція. Але тут повинен зʼявитися людський вимір. Він починається з того моменту, коли ми рефлексуємо, тобто запитуємо себе: «Навіщо? Якою ціною? Що буде внаслідок цієї реакції?», і тоді зʼявляється людина — людське стає більшим від біологічного, звичного, стереотипного. Тоді якраз і проявляється інтелект людини.
Свій сенс життя ми уже віднайшли: розповідати вам найважливіші й найкращі історії. Підтримайте «Бабель»: 🔸 у гривні, 🔸 у криптовалюті, 🔸 Patreon, 🔸 PayPal: [email protected].