Народилась Елізабет Джейн Кокран 1864 року в невеличкому містечку в штаті Пенсильванія, неподалік Піттсбурга. Її батько був заможним землевласником і помічником судді. Окрім Елізабет, у родині було ще 14 дітей.
Після смерті батька його статки довелося ділити між численними нащадками. Мати вийшла заміж вдруге, але шлюб виявився невдалим. Новий чоловік був п’яниця і домашній тиран, який бив дружину й дітей. Згодом Елізабет свідчила в суді в справі про їхнє розлучення.
У 15 років Елізабет задумалася про своє майбутнє і вирішила стати вчителькою. Та їй потрібно було здобути освіту, адже до цього вона навчалася тільки вдома. Елізабет вступила до педагогічної школи в Індіані, однак грошей вистачило лише на півтора року навчання. Тоді вона повернулася до матері в Піттсбург, а формальної освіти зрештою так і не отримала.
Елізабет Джейн Кокран у 1880-х роках.
Getty Images / «Бабель»
На початку 1880-х у житті 18-річної Елізабет стався поворотний момент. Якось вона прочитала в місцевій газеті The Pittsburgh Dispatch колонку під заголовком «Для чого годяться дівчата». Її автор, ясна річ чоловік, стверджував, що місце жінки — вдома, де вона має куховарити, прибирати та виховувати дітей. А ось жінку, яка зважується сама працювати, автор називав «чудовиськом».
Елізабет не втрималась і надіслала в редакцію листа зі спростуванням. Вона писала про труднощі виживання молодої дівчини в бідних індустріальних районах Піттсбурга, з якими сама стикалася. І виступила на захист жінок, які були змушені працювати, не маючи іншого вибору. Підписалася вона псевдонімом «Самотня дівчина-сирота».
З граматикою в Елізабет вийшло не дуже, в листі не було розділових знаків. Однак стиль написання так вразив головного редактора газети, що той дав оголошення, де просив автора назвати себе. Елізабет прийшла до редакції й отримала пропозицію написати статтю. Її перший матеріал називався The Girl Puzzle. У ній йшлось про те, що не всі жінки мріють, аби лише вийти заміж, тож для них потрібні робочі місця з умовами, не гіршими, ніж у чоловіків. Так Елізабет отримала першу роботу в газеті за п’ять доларів на тиждень. У ті часи жінки-журналісти рідко публікувалися під справжнім ім’ям, а псевдонім «Самотня дівчина-сирота» не подобався редактору. Тож Елізабет обрала інший, на честь героїні популярної в ті часи пісні — служниці-афроамериканки Неллі Блай.
Для наступної статті Елізабет обрала тему розлучення. Редактор не вірив, що молода дівчина зможе написати про це щось цікаве. Журналістка принесла матеріал з юридичними нотатками з судової практики її батька та інтерв’ю з жінками, які пройшли через розлучення. В кінці статті Блай акцентувала на реформах шлюбного законодавства. Редактор був вражений. А стаття під назвою Mad Marriages зробила Елізабет знаменитою вже під новим псевдонімом Неллі Блай.
Ілюстрація до матеріалу про працівниць швейної фабрики в одній з американських газет, 1888 рік.
Getty Images / «Бабель»
На відміну від більшості тодішніх журналісток, Блай продовжила писати матеріали про гендерну нерівність у різних сферах. Вона влаштовувалася на заводи та фабрики й описувала зсередини тяжкі умови праці, нехтування безпекою робітників, низькі зарплати. Її статті набували такого резонансу, що місцеві власники фабрик погрожували, що припинять купувати рекламу на сторінках газети. Редактор не хотів сваритися з місцевими елітами, тож перенаправив Блай на «жіночі теми» — моду, театр, садівництво.
Це вже не сподобалося самій журналістці. Їй був 21 рік, коли вона зважилася на те, чого ще не робила жодна журналістка. Блай поїхала на пів року працювати іноземним кореспондентом до сусідньої Мексики. Звідти вона надсилала репортажі у своєму стилі. Про тяжкі умови праці місцевих робітників; про пристрасть до азартних ігор — коли люди закладали навіть останній одяг; про марихуану, яку курили мексиканські солдати та в’язні, і, звісно ж, про свавілля чиновників. Дійшло до того, що в одній зі статей вона назвала мексиканського президента-диктатора Порфіріо Діаса тираном, який пригнічує власний народ. Після цього під загрозою арешту Блай була змушена тікати з країни. Згодом її репортажі вийшли у форматі книги «Шість місяців у Мексиці».
Портрет Порфіріо Діаса в президентському кріслі, кінець ХІХ століття. Неллі Блай під час роботи в Мексиці, 1885 рік.
Getty Images / «Бабель»; Wikimedia / «Бабель»
Після повернення до Піттсбурга Блай знову спробували всадовити за «жіночі теми». Тоді на знак протесту вона звільнилась і поїхала шукати кращої долі до Нью-Йорка. Та їй, жінці, було надзвичайно важко знайти роботу репортера у сфері, де домінували чоловіки. Після чотирьох місяців постійних відмов Елізабет залишилася майже без грошей. Нарешті вона пробралася до редакції однієї з найпередовіших газет країни The New York World і зайшла до кабінету її видавця Джозефа Пулітцера — родоначальника сенсаційної та скандальної «жовтої преси». Той оцінив її наполегливість і вирішив вислухати. Елізабет запропонувала історію про мігрантів у США. Але Пулітцер дав інше завдання — зробити матеріал про психіатричну лікарню на острові Блеквелл, про яку ходило чимало моторошних чуток.
Елізабет впоралась із завданням на відмінно. Вона перебралася в лахміття, видала себе за психічно хвору, обдурила поліцейських, суддів та лікарів і потрапила до лікарні як пацієнтка.
«Я намагалася пригадати все, що читала про поведінку психічно хворих. Насамперед широко розплющені очі. Я розплющувала очі так широко, як тільки могла, і, не кліпаючи, вдивлялася в саму себе», — згадувала журналістка.
Будівля Блеквелльської лікарні, кінець ХІХ століття.
Getty Images / «Бабель»
За десять днів адвокати Пулітцера витягли її звідти. Стаття стала справжньою сенсацією. Вона написала про знущання персоналу, про годування простроченими продуктами, про те, як деякі сім’ї насильно відправляли до лікарні своїх родичів, і їх там доводили до божевілля жорстоким лікуванням. Почалося прокурорське розслідування, яке згодом вилилося в реформи охорони здоров’я — більше коштів на утримання пацієнтів, контроль за медперсоналом. А історія Неллі Блай знову вийшла у форматі книги «Десять днів у божевільні».
Майже всі розслідування Блай були сенсаційними. Вона викрила корумпованих лобістів-законодавців у штаті Нью-Йорк. Написала статтю про жорстоке поводження з жінками у в’язниці. Притому сама провела ніч за ґратами, намовивши колегу-репортера, щоб той звинуватив її в крадіжці. Досліджувала чорний ринок торгівлі немовлятами в Нью-Йорку, зрештою навіть сама купила дитину. Писала про суворі умови роботи дівчат-танцівниць у шоу-бізнесі. Для цього влаштувалася в одну з труп і виступила в ролі амазонки на шоу.
Але й на цьому Блай не зупинилася. У 1888 році вона вирішила здійснити навколосвітню подорож і перевершити рекорд Філеаса Фогга — героя книги Жуля Верна «Навколо світу за 80 днів». Блай не так хотіла побити рекорд, як спростувати стереотипи про те, що жінки не можуть подорожувати без чоловіків і купи валіз. З собою вона планувала взяти лише маленький саквояж зі змінною білизною.
Неллі Блай перед тим, як вирушити в навколосвітню подорож, листопад 1889 року.
Getty Images / «Бабель»
Ідея сподобалася самому Пулітцеру, тож він погодився фінансувати подорож. А заразом задумав і підняти тиражі газети, перетворивши навколосвітнє турне Блай на гостросюжетну пригоду в реальному часі. Репортерка вирушила на пароплаві з Нью-Йорка 14 листопада 1889 року, перетнула Європу, Суецький канал, Цейлон, Сінгапур, Китай та Японію. З кожного порту та вокзалу Блай надсилала короткі телеграми, які щодня публікували в газеті. Розлогі репортажі вона надсилала звичайною поштою. Так Блай стала тревел-блогеркою. Читачі були в захваті від її історій, позаяк вона обирала зовсім незвичні туристичні маршрути, наприклад, відвідала лепрозорій у Китаї та ринок тварин у Сінгапурі. Подорожуючи Європою, вона спеціально трохи відхилилася від маршруту, щоб дістатися до Амʼєну, де жив Жуль Верн — взяти в письменника інтерв’ю.
Настольна гра за мотивами навколосвітньої подорожі Неллі Блай, 1890 рік.
cdn.britannica.com / «Бабель»
Пулітцер вигадував нові промоакції для збільшення тиражів. Читачам пропонували вгадати час прибуття Блай до секунд. Призом для переможця мала стати поїздка до Європи. На сторінках газети друкували настільну гру про подорож Неллі Блай. Коли журналістка прибула з Японії до Сан-Франциско з невеликим відставанням від графіка, Пулітцер пішов на хитрість. Він найняв спеціальний потяг, який провіз Блай через усю країну майже без зупинок. Вона фінішувала на вокзалі Нью-Йорка 25 січня 1890 року і побила рекорд Філеаса Фогга, обʼїхавши навколо Землі за 72 дні 6 годин 10 хвилин і 11 секунд. Після цього Блай стала вже світовою знаменитістю, а збірка її репортажів про подорож вийшла окремою книгою «Навколо світу за 72 дні».
Газетні ілюстрації того, як зустрічали Неллі Блай на вокзалах у США під час її повернення з навколосвітньої подорожі, 1890 рік.
Wikimedia / «Бабель»
Утім, у такої слави був і зворотний бік. Блай було все важче працювати під прикриттям для своїх розслідувань, адже її всюди впізнавали. У 1895 році вона покинула журналістику й вийшла заміж за промисловця-мільйонера Роберта Сімена, на 40 років старшого від неї. По смерті чоловіка в 1904 році Елізабет очолила його компанію Iron Clad Manufacturing Co. і запровадила для своїх працівників нечувані на той час пільги — спортзали, бібліотеки та медичне обслуговування. А ще стала винахідницею, запатентувавши нові конструкції різних металевих виробів — від молочних бідонів до сміттєвих баків. Та все ж із бізнесом у неї не склалося — на початку 1910-х компанія збанкрутувала. Блай була доволі наївною у фінансовому плані, і згодом зʼясувалося, що менеджери компанії обкрадали її.
Елізабет знову повернулась у журналістику під тим самим псевдонімом Неллі Блай. Але тепер працювала в газеті The New York Evening Journal Вільяма Герста — головного конкурента Пулітцера. Вона писала багато матеріалів про рух суфражисток. А в одній зі статей 1913 року передбачила, що жінки в Сполучених Штатах отримають виборче право в 1920 році. І справді, саме того року американський Конгрес ухвалив поправку до Конституції, яка надала жінкам право голосу.
Після початку Першої світової війни Блай вирушила до Європи й стала першою воєнною кореспонденткою, яка писала репортажі з окопів на передовій. Якось на Східному фронті її заарештували австрійці, прийнявши за британську шпигунку. Та один з офіцерів упізнав ту саму Неллі Блай, яка здійснила навколосвітню подорож, тому журналістку відпустили.
Неллі Блай спілкується з австралійським офіцером на Східному фронті в Польщі, 1914 рік.
Getty Images / «Бабель»
Блай продовжувала писати колонки до самої смерті — вона померла від пневмонії в нью-йоркській лікарні в січні 1922 року. Наступного дня газета The New York Evening Journal вийшла з некрологом, де назвала Неллі Блай «найкращою репортеркою Америки». Згодом Блай включили до Національної зали слави жінок. На її честь засновували журналістські премії, а за мотивами її репортажів-розслідувань ставили п’єси та знімали фільми.
«Статті Блай стали сенсацією, фактично започаткувавши десятиліття «детективних» репортажів, явних попередників журналістських розслідувань. Цей жанр також надав жінкам першу можливість продемонструвати, що вони не гірше за чоловіків володіють навичками, необхідними для написання репортажів найвищого рівня», — пише авторка біографії Неллі Блай, журналістка, письменниця та професорка Нью-Йоркського університету Брук Крогер.
Скульптурна інсталяція в Нью-Йорку, присвячена Неллі Блай, 2021 рік.
Wikimedia / «Бабель»
Журналістки «Бабеля» продовжують справу Неллі Блай. Підтримайте їх донатом: 🔸 у гривні, 🔸 у криптовалюті, 🔸 Patreon, 🔸 PayPal: [email protected].