У данському центрі розваг Dystopia кожного Геловіну відвідувачі шикуються у довгі черги, щоб отримати досить сумнівне задоволення. Вони блукають темними коридорами страшного будинку, де за кожним рогом чатують актори, переодягнені в клоунів, привидів і зомбі з муляжами бензопил. Усе це відбувається серед розтрощених меблів. Люди кричать від жаху і тікають. Тікають і згодом повертаються, щоб відчути все по новій. Завдяки цьому центр активно розвивається, а його працівники вигадують нові способи жахати відвідувачів.
Елементи атракціону Dystopia.
Dystopia / "Бабель"
Активно досліджувати, чому людей приваблюють страшні й небезпечні речі, вчені почали на початку XXІ століття. А у 1871 році Чарльз Дарвін зʼясував, що така сама схильність є в багатьох видів тварин. В одному з його дослідів мавпи, попри страх перед зміями, підходили до коробки з ними й зазирали туди. Після цього вони кричали й тікали, однак із часом поверталися. Дарвін називав цей феномен «насичення страхом» і повʼязував із бажанням дослідити потенційні джерела небезпеки. Інші вчені згодом підтвердили його думку — це еволюційний механізм.
Тваринам, які мають природних ворогів, важливо досліджувати поведінку тих, хто здатен їх переслідувати. Наприклад, газелі нерідко здалеку спостерігають за гепардами. Так вони визначають, коли звір особливо небезпечний, а коли боятись його не варто, бо він неголодний, заслабкий, зайнятий іншими справами або просто надто далеко. У підсумку газелям це допомагає зберегти ресурс: якби вони втікали щоразу, забачивши небезпечну тварину, то їм бракувало б енергії на пошуки їжі чи води. Особливо часто природних ворогів досліджують молоді тварини — в разі потреби їм легше втекти. Також, за словами вчених, такі тварини сміливіші, коли перебувають у зграї — там шанси, що хижак схопить і зʼїсть саме їх, менші.
У людей цей механізм працює так само. Зараз небезпечне ми досліджуємо через фільми чи в контрольованих середовищах на кшталт центрів розваг. А колись це були казки, де роль страшного ворога відводили тваринам, які могли завдати шкоди — вовкам, ведмедям, тиграм. Через казки, зокрема, передавали базові знання про поведінку цих тварин. Наприклад, із казки про Червону Шапочку діти дізнавалися, що вовк має гострі зуби, великі очі, а зустріти його можна в лісі.
Ілюстрація Ґустава Дорре до казки Шарля Перро «Червона Шапочка», 1862 рік.
Знайомство і проживання страху готує людину до аналогічної ситуації в реальному житті. Це правило підтвердила пандемія COVID-19. У 2011 році на екрани вийшов фільм «Зараза», за сюжетом якого світ поглинула пандемія менінгоенцефалітного вірусу MEV-1. Він легко передавався повітряно-крапельним шляхом, люди заражались, навіть просто ідучи вулицею. Смерть нерідко наставала невдовзі після виявлення симптомів, лікування спершу не було. Словом, фільм частково передбачив пандемію ковіду, яка трапилась через девʼять років. Дослідження довели: ті, хто встиг подивитись «Заразу» чи подібні фільми про пандемію, виявились набагато краще готовими до локдаунів ― і організаційно, і психологічно.
Цим прийомом користуються і військові. В американській армії є програма CONPLAN 8888. За її сюжетом світ захопили зомбі, і завдання солдатів — врятувати якомога більше цивільних. Військові розуміють, що це малореалістичний сценарій. Однак страхітливі образи зомбі дозволяють зануритись у ситуацію та освоїти необхідні для виживання й порятунку інших навички.
Схожий сюжет задовго до пандемії коронавірусу використовував і Центр з контролю та профілактики захворювань США. Намагаючись привчити дітей та підлітків до особистої гігієни, він опублікував комікс про те, що може врятувати у разі нашестя зомбі. Зокрема — чисті руки.
Страх та його корисні сторони зараз досліджують одразу кілька наукових центрів. Один із них — Лабораторія рекреаційного страху в університеті данського міста Орхус. Там зосередились на тому, що страх — чудовий інструмент тімбілдингу. Страх згуртовує. Мотиваційні тренери добре знають, що помірно страшні завдання — наприклад, пройти босоніж по розпеченому вугіллю — стимулюють відчуття взаємної підтримки в команді. Одна з причин — уся група пильно стежить за ситуацією чи обʼєктом. У житті таке відбувається рідко — а спільна увага обʼєднує.
Афіші цьогорічної конференції на тему страху в Лабораторії рекреаційного страху Орхуського університету.
School of Communication and Culture / "Бабель"
Сучасний світ зосереджений на безпеці, й частково це знижує здатність людей виживати. Один із красномовних прикладів — сучасні дитячі гральні майданчики. Вони максимально нетравматичні: там мало об що можна подряпатись, порізатись, а покриття на землі гарантує, що за всього бажання набити велику ґулю не вийде. Однак у прагненні убезпечити дитину батьки доходять до інших крайнощів — позбавляють її найменшого шансу проявити самостійність. Будь-яка страшна чи ризикова ситуація підштовхує до прийняття рішень, і ігри ― відносно комфортне середовище для набуття цих навичок. Тож старі дитячі майданчики, хоч і були причиною забоїв і подряпин, але все ж краще готували дітей до непростих викликів дорослого життя.
Декорації до цьогорічного Геловіну на подвірʼї будинку в Каліфорнії.
Getty Images / «Бабель»
Ми Геловін не празнуємо, бо гарбуз, клоун і павук — то не страшно. Страшно втратити вашу увагу і підтримку. Підтримайте «Бабель»: 🔸 у гривні, 🔸 у криптовалюті, 🔸 Patreon, 🔸 PayPal: [email protected].