Чи є якісь неочевидні маркери, що з дитиною щось не так?
Надійний маркер — це різкі й нічим не обґрунтовані зміни поведінки. І не обовʼязково очевидно тривожні, як-от небажання спілкуватися з друзями чи просто виходити з кімнати. Зміна режиму дня, різкі перепади настрою, нетипова харчова поведінка (дитина почала їсти багато або апетит зник) теж можуть свідчити про проблеми. Якщо на постільній білизні є невеликі краплі крові — це також має насторожити. Можливо, дитина шкодить своєму тілу.
Як правильно підступитись і почати розмову?
Головне — покажіть, що поважаєте його (її) особистий простір і час. Почніть із того, що у вас є переживання і ви б хотіли їх проговорити. Саме у вас, бо поки що це лише ваші відчуття і припущення. Запитайте, коли дитині буде зручно, коли у неї буде час. Поводьтеся так, як поводились би з колегою чи дорослим другом, якби хотіли обговорити якесь питання, — із повагою і на рівних. Якщо зразу часу не знайдеться, запропонуйте повернутися до розмови пізніше.
А якщо дитина взагалі відмовиться говорити?
Скажіть, що для вас це дуже важливо. Запропонуйте альтернативу. Наприклад, поговорити з кимось із близьких родичів чи психологом. Поясніть, що ви переймаєтесь і хотіли б обговорити проблеми, але як і коли — підліток може вирішити сам, і ви поважаєте це його право.
Однак така поведінка дитини — поганий маркер для батьків. Це означає, що вам не довіряють чи бояться. Треба зʼясувати, як і коли це сталось, і почати вирішувати проблему. Повернути довіру за одну чи кілька розмов не вийде — треба налаштуватись на довгий процес і роботу. Тут можуть допомогти спільні сесії зі спеціалістом — психологом або психотерапевтом. Також дієвий формат два на два — хтось із батьків, підліток і двоє фахівців. Чому двоє? Такий формат забезпечить максимальну неупередженість і дозволить розібрати ситуацію з усіх боків.
Якщо розмова сталась, із чого варто почати?
Почніть із чогось на кшталт «я за тебе хвилююсь», «мені не байдуже», «я готова(ий) тебе підтримати в будь-якому випадку», «я бачу, що щось відбувається, і хочу допомогти». Не починайте з купи запитань про поганий настрій, апетит чи сварки з оточуючими. Покажіть, що це ваша спільна справа і ви будете вирішувати все разом.
Яких фраз краще уникати?
Тут все просто — говорити треба на рівних і з повагою, як з дорослими, яких ви поважаєте. Накази, погрози, моралі, обвинувачення, безапеляційна критика й узагальнення точно не полегшать діалог і не зроблять його конструктивним. Намагайтесь уникати власних інтерпретацій. Слухайте до кінця і не екстраполюйте свій досвід на дитину. Якщо чуєте про якісь очевидні для вас речі, не знецінюйте і спробуйте обійтись без «а я казала(в)».
Якщо бачите, що дитині важко говорити, обійміть її — це часто працює краще за будь-які слова. Яким би дорослим не здавався підліток, це ще дитина — їй потрібна ваша любов і підтримка. І намагайтесь уникати кліше, які діти часто чують в кіно від психологів, чи загальних фраз, які нічого не означають: «я тебе почула (в)», «я розумію твої проблеми».
Зрозуміло, що універсальних порад на всі випадки не існує, але війна — загальна проблема. Чи існують якісь правила, як говорити про неї з підлітками?
Усе залежить від дитини, від того, як сильно їй болить ця тема, наскільки вона в неї занурена. Важливо, щоб у самих батьків були сили на таку розмову. Памʼятайте, що підлітки багато знають і розуміють. Іноді більше, ніж думають батьки. Краще поділитися своїм досвідом проживання війни, розказати про свої почуття, рецепти боротьби зі стресом і страхом. Чесно розповісти, що війна лякає всіх і боятися природно. Якщо у вас немає відповіді на запитання дитини, зверніться разом з нею чи окремо до спеціалістів психологів. І головне — не забувайте обіймати дитину, якщо це дає їй відчуття безпеки. Ніхто не зробить це краще за вас.
А ще не намагайтесь захистити та ізолювати підлітка від світу і поганих новин. По-перше, зробити це не вийде. По-друге, дитина весь час відчуватиме брак інформації, а через це — тривожність. Щирість — запорука здорових стосунків із підлітками. Якщо вам здається, що до правди дитина не готова, — найімовірніше, це хибне відчуття і надмірне бажання захистити її від речей, які ви контролювати не здатні.
Підліток поділився зі мною проблемами, які я можу вирішити, але чи варто?
Добре, що таке запитання виникло. Бажання самотужки вирішувати проблеми дитини природне — від народження батьки це роблять постійно. Однак якоїсь миті треба зупинитись. Дитина не стане самостійною після повноліття, якщо до 18 років усе вирішувати за неї.
Є одне просте правило: якщо хибне рішення не загрожує життю і здоровʼю вашого підлітка, дайте йому (їй) зробити цей вибір. Ви можете запропонувати допомогу, показати кілька альтернатив, але остаточне рішення лишіть дитині. Ніяких інших способів подорослішати, ніж вчитися на власних помилках і здобувати власний досвід, не існує. Ваша задача — підтримувати й допомагати правильно аналізувати ці помилки.
А якщо я просто не знаю, що сказати та порадити?
Скажіть про це чесно. Не намагайтесь відбитись банальними фразами — діти це відчувають і наступного разу просто не відкриються. Порадьте дитині звернутися по допомогу, наприклад, до фахівців лінії психологічної підтримки батьків і дітей. Ви не маєте бути фахівцем з усіх питань. Якщо проблему може вирішити хтось інший, ваша задача — сконтактувати дитину з цією людиною і спостерігати, щоб спілкування чи терапія давали позитивний ефект.
Підтримайте дитину обіймами та щирою розмовою, а потім — «Бабель» донатом:🔸 Buy Me a Coffee, 🔸 Patreon, 🔸 PayPal: [email protected]