Два тижні провів в окопах на гарячих ділянках фронту американський журналіст Люк Могельсон. Результатом став величезний репортаж у журналі The New Yorker, який намагається максимально наблизити читача до життя українських військових. Ось бійці відновлюють укриття в окопі неподалік Бахмуту: раніше в нього влучили росіяни, вбивши їхнього побратима. Сьогодні колоди дерев кладуть якомога щільніше одна до одної: від цього залежить, чи легко буде зруйнувати таке укриття вибухом міни чи артилерійського снаряда ― а отже, й життя українських бійців. Іще на самому початку матеріалу Могельсон повторює базове правило піхоти в цій війні: хочеш жити ― копай.
Герої матеріалу позбавлені пропагандистського пафосу. Один із них ― із позивним «Бізон» ― був на фронті від самого початку повномасштабної війни. Таких лишилося мало: піхотний батальйон 28 ОМБр, до якого належить «Бізон», зазнав тяжких втрат і під час звільнення правобережжя Херсонщини, і під Бахмутом. Раніше вони стояли ближче до міста, однак росіяни, а саме «мʼясні стіни» з зеків-«вагнерівців» витіснили їх звідти. Кілька десятків піхотинців потрапили в оточення, їх узяли в полон. «Бізон» і сам був поранений тричі, та щоразу повертався на фронт. Другий його досвідчений побратим ― «Одеса» ― після операції на Херсонщині став дезертиром. Він поїхав додому, де провів два місяці: мовляв, просто втомився. На фронт повернувся добровільно. Не зі страху: «Що вони можуть мені зробити? В окоп посадять?», а через побратимів. «Одеса» відчував, що його місце тут. Тепер він спить у дуже вузькому окопі ― це зроблено зумисно, адже так менший ризик, що снаряд або міна туди влучать.
Могельсон проводить із піхотинцями добу ― стає свідком обстрілу й атаки дроном, разом з українцями очікує на ймовірний нічний наступ росіян, чує розмови про те, що ніхто з солдатів на цих позиціях до кінця війни не доживе. Один з учасників цих розмов, 19-річний «Кадет» (йому виповнилось 18 у перші дні повномасштабного наступу росіян) сміється на це, однак старші чоловіки говорять про таке спокійно й без усмішки. У всіх бруд аж вʼївся в долоні: тут, на передовій є вода, щоб пити, але немає, щоб помитися.
Більшість солдатів, яких Могельсон зустрів у цих окопах і на сусідніх ділянках фронту, були людьми ручної праці. Не всі навіть після місяців в окопах вважали, що за своїм характером і здібностями спроможні воювати. Журналіст побував на передовій саме тоді, коли ЗСУ відчували брак боєприпасів і, попри значні обсяги новітньої зброї, які тоді надавали Україні західні союзники, на фронті все ще воювали старими зразками, аж до майже ідентичного розробленому в середині XIX століття кулемета «Максим». Солдати в окопах розуміли потребу накопичити зброю для контрнаступу ― і хоча деяким групам замість минулорічної добової квоти в 300 артилерійських снарядів зараз дозволяли використати лише п’ять, ЗСУ вдавалося тримати лінію фронту. І навіть попри подеколи недружнє ставлення місцевого населення (більшість із тих, хто обрав залишитися у фронтових поселеннях, прихильні до росії) бійці не втрачали мотивації відбивати напад росіян за будь-яких умов.
Щобудня ми старанно шукаємо найцікавіші матеріали про війну та розповідаємо про них. Ваша підтримка надихає нас робити це й далі. Допомогти «Бабелю»: 🔸 у гривні🔸 у криптовалюті🔸 Patreon🔸 PayPal: [email protected]