Країни, які ЄС і НАТО колись визначили «буферними зонами», тепер стали фронтовими, тож Брюссель, схоже, припустився великої помилки, пише у впливовому виданні Foreign Policy директорка італійського Institutto Affari Internazionali Наталі Точчі. Вона згадує, як у 2000-х у Західному світі зʼявився консенсус, що більшість країн Східної Європи ― Білорусь, Україну, Молдову, країни Кавказу й Туреччину ― варто зберегти як буфер між власними інтеграційними обʼєднаннями та росією. Це, мовляв, допомогло б досягти одразу двох цілей: не дратувати Кремль та дати можливість НАТО та ЄС зосередитись на вирішенні внутрішніх проблем. Ці проблеми були рясні, особливо в ЄС: конституційна, боргова, міграційна кризи лише зміцнили небажання більшості членів об’єднання приймати нових учасників. Для кандидатів розробили механізм «Європейського сусідства», який на ділі, пише Точчі, крім торговельних угод із кількома країнами, завершився нічим. Рішення щодо буферності не було оптимальним, оскільки ображало країни, яким визначили роль буферних. Попри це у Брюсселі таку ситуацію вважали прийнятною.
От тільки росію це не спинило. У Кремлі можуть скільки завгодно казати, що причиною повномасштабного вторгнення в Україну став ризик розширення НАТО, але це просто російські слова. Очевидним же фактом є те, що росія напала на країну, яка не є членом ані НАТО, ані ЄС. Більше того, як визнає Точчі, реальних шансів у найближчі роки стати членом цих утворень у країни не було. А ще в Україні, як і в інших пострадянських країнах ― Молдові, Грузії, Азербайджані ― за підтримки росії досі жевріють сепаратистські анклави з формальною державністю. Крім цього, в останні роки росія стала активніше проводити спецоперації в країнах колишньої Югославії та Туреччині, які також десятиліттями марно намагаються вступити до ЄС та/або НАТО. Тоді як у більшості країн, які увійшли до цих обʼєднань, ситуація з безпекою та демократією істотно краща, і російський вплив наштовхується на системну протидію. Відтак, враховуючи, що ЄС зараз вкидає великі ресурси на вгамування росії, а Україна, Грузія чи Молдова фактично перетворились на фронтові держави ― чи не варто б розглянути питання про розширення НАТО і ЄС знову?
«Вже зараз очевидно, що залишити Україну на поталу іншій стороні [конфлікту] обійдеться Заходу занадто дорого. Уявімо найпозитивніший варіант: Україна виганяє окупантів зі своєї території і домовляється з росією про мир. Однак очевидно, що реального миру, доки путін при владі, не буде, ― пише авторка. ― Та й коли він піде, росія може продовжити свою поточну політику, оскільки в ній занадто сильні імперські настрої. Щоб позбутись цього, потрібно чимало часу. Який щодо України може характеризуватися станом ані війни, ані миру. Що не відновить безпеки в Європі».
Якщо Україна не опиниться під надійним захистом, високі шанси, що вона перетвориться на авторитарну державу, пише Точчі, оскільки так стається з багатьма високомілітаризованими державами, яким потрібно постійно відбиватися від зовнішнього ворога. Це вплине на те, як розподілятимуться гроші, передані ЄС і США на відновлення України. Недемократичний уряд витрачає ці гроші значно менш ефективно, а слабка економіка повоєнної України означатиме, наприклад, продовження мігрантської кризи. Не кажучи про те, що Київ не зможе сформувати й підтримувати армію та оборонний комплекс, достатні для захисту від росіян.
Усі ці проблеми могло б вирішити прийняття України в НАТО та ЄС, підсумовує авторка. І оскільки це збігається з довгостроковими пріоритетами Заходу, то плани щодо розширення потрібно нарешті «зняти з полиці й покласти на робочий стіл».
Щобудня ми старанно шукаємо найцікавіші матеріали про війну та розповідаємо про них. Ваша підтримка надихає нас робити це й далі. Допомогти «Бабелю»: 🔸 у гривні🔸 у криптовалюті🔸 Patreon🔸 PayPal: [email protected]