Півтора століття тому в Європі вже була країна, долею якої активно переймались та чиєю звитягою захоплювалися. Це була Польща ― постійно або у статусі буфера від східних автократій, або розділена між кількома державами. «Польське питання» провокувало гарячі дискусії в Європі й викликало захват французьких, італійських і британських інтелектуалів. Особливо під час повстання 1863 року й зовсім недавно ― із розквітом у соціалістичній Польщі руху «Солідарність». Також це призвело до нестабільності, яку не вдалося подолати навіть із поваленням Берлінської стіни. Руйнування залізної завіси не визначило долю Польщі ― лише у 1999 році, зі вступом до НАТО й ЄС статус країни став очевидним: вона не «нічия земля» між Сходом і Заходом, а повнокровна частина Заходу. Відтоді Польщі властиві стрімкий розвиток, а цьому регіону Європи ― спокій.
Із цього починає свою статтю головред Politico Метью Камінський, але присвячено її не Польщі. Ця країна ― лише приклад того, чим зараз є Україна. Тривалий час Захід сприймав її як пограничну територію, час від часу захоплюючись відважними кроками українського народу ― під час революцій 2004 і 2014 років та зараз. При цьому Захід стабільно уникає прийняти Україну до себе, хоча, на думку Камінського, саме це й може принести регіону довгостроковий мир.
Поточний конфлікт росії та України почався не рік тому і навіть не у 2014-му, впевнений головред видання. Відправною його точкою можна вважати 31 грудня 1999 року, коли своєрідний, часто неефективний, але все ж продемократичний президент росії Борис Єльцин передав повноваження володимиру путіну. А той виявився просто «царем XXI сторіччя, який насамперед розправився з опозицією, а потім почав відновлювати Російську імперію» і, відповідно, мережу її колоній.
Справді, українці мають схожості з росіянами, визнає Камінський. Чимало з них ― а на початку 1990-х майже більшість ― не просто знали російську, а обирали її як свою основну мову. Однак «якщо зішкрести цей радянський наліт, проявиться воля українців до свободи, яку не могли викорінити століттями». Один із доказів цього ― те, що за 30 років незалежності у країні змінилися 6 президентів, тоді як у сусідніх росії та Білорусі з початку століття правителі фактично одні й ті ж.
Також Камінський спростовує російську тезу про те, що війна почалась через розширення НАТО. «У Кремлі на рішення сусідньої Фінляндії приєднатись до НАТО хіба що плечима стиснули», ― іронізує автор. А головна причина теперішньої люті Москви ― у тому, що сам факт існування демократичної України є великою загрозою для теперішньої російської диктатури.
Очевидно, Захід віддав Білорусь на поталу росіянам та їхній новій імперії. Також ясно, пише головред Politico, що принаймні частина Заходу не проти віддати росії й Україну. От тільки самі українці зробити цього Заходу не дадуть. На щастя, вони мають успіх. Захід поступово розуміє, що бажання «не провокувати росію» й у 2008 році, коли Україна та Грузія не отримали чіткої перспективи членства в НАТО, й у 2014, коли Барак Обама шукав спосіб «зберегти лице» для путіна після анексії Криму, призвело лише до більших проблем і більшої крові. По суті, західні країни стримували себе, а не росію, пише Камінський.
Поступово Захід наближається до усвідомлення, що Україна має стати його частиною. Це не буде легко, коштуватиме сотні мільярдів євро інвестицій та потребуватиме комплексних реформ. Однак тільки це разом із перемогою України у війні та зміною влади в росії здатні принести Східній Європі тривалі мир і стабільність, як свого часу Центральній Європі це дала інтеграція Польщі.
Щобудня ми старанно шукаємо найцікавіші матеріали про війну та розповідаємо про них. Ваша підтримка надихає нас робити це й далі. Допомогти «Бабелю»: 🔸 у гривні🔸 у криптовалюті🔸 Patreon🔸 PayPal: [email protected]