Бахмут став символом для обох країн у цій війні. Росії не шкода ні людей, ні снарядів для того, щоб згодувати своєму населенню бодай якусь «перемогу». Для України ж Бахмут в останні тижні став синонімом українського опору, навіть в офіційних повідомленнях його титрують як «фортеця». Однак, можливо, із суто військової точки зору краще було б відійти з міста? Цю версію розглядають у матеріалі The Washington Post. Протягом тривалого часу Бахмут був зручною локацією для того, щоб відстрілювати російську живу силу при відносно невеликих своїх власних втратах. Однак тиск росіян із часом не зменшувався. «Ми могли вбити в їхньому загоні пʼятьох людей із десяти ― і за дві години вони відновлювали свою кількість», ― цитує видання одного з українських бійців. Цей безліміт у живій силі давав можливість «вагнерівцям» атакувати одну позицію ЗСУ по 6―7 разів на добу. Зараз, із наступом росіян в районі Соледару ситуація може ще більше ускладнитись, а втрати українців — зрости. Це особливо недоречно, зважаючи на підготовку України до чергового контрнаступу. Щоб ця операція була успішною, потрібно акумулювати значну частину навченого персоналу та якісної техніки і снарядів. Техніка українцям зараз надходить — зокрема, нарешті союзники погодилися відправити Україні танки. Більше про важку броньовану техніку, напевно, говоритимуть на зустрічі міністрів оборони країн-союзників України у форматі «Рамштайн» 20 січня. Однак це не знімає пересторог щодо живої сили. Якщо Україна зараз втратить чимало своїх бійців у районі Бахмуту, запланована наступальна операція може не дати бажаних результатів. Американські політики також стурбовані через це ― і всі опитані WP респонденти з їх числа запевняють: вирішувати Україні, однак Бахмут наразі не є стратегічно важливим містом, його приналежність до будь-якої сторони не вплине на хід війни. Бої за нього зараз є не так воєнним, як політичним питанням.
Як війна вплинула на інші пострадянські країни? Таке питання поставили собі в редакції канадського видання National Post: його журналістка Поль Робіталь мандрує цими країнами, намагаючись помітити й описати зміни в суспільстві, які відбуваються в країнах колишнього комуністичного табору через агресію росії. З 1990 по 1996 рік вона постійно жила на території колишнього СРСР, висвітлюючи перехід країн від соціалізму до капіталізму, і це впливає на її сприйняття нинішніх подій, що відбуваються довкола. Один із перших матеріалів проєкту стосується Латвії й починається з моменту, коли Поль пʼє каву в затишному кафе в центрі Риги, розраховуючись євро. У 1990-му, коли вона була тут уперше, мало що натякало на таку перспективу. Однак тепер місцеві, як пише журналістка, щодня відчувають усю крихкість свого життя. Від Риги до кордонів фактично ворожих росії та Білорусі ― якась пара годин автівкою. Колишній латвійський урядовець Нільс Музінекс, який зустрів журналістку в Ризі, запевняє: маючи такі відчуття, латвійці вважають українсько-російську війну і своєю також, і допомога їхньої країни Києву є однією з найбільших з огляду на обсяг латвійського ВВП. Це підживило інфляцію, яка торік у Латвії склала 21%. Однак, що найбільше змінилось у житті країни ― це поле для компромісу між латиською і російськомовною частинами країни. Російськомовне населення, привезене сюди за часів СРСР здебільшого зі словʼянських країн, становить мільйон від тримільйонної країни. За опитуванням, проведеним на початку війни, чверть із цього мільйона ставилась до війни вороже, чверть ― прихильно, іще чверть ― не визначились. Нині Латвія в посиленому темпі розриває будь-які звʼязки з росією, її економікою чи культурою: держава припинила викладання російською в школах та вишах, анулювала вид на проживання багатим росіянам в обмін на інвестиції: зараз на сайтах продажу нерухомості виставлено багато коштовних лотів з Латвії, а ювелірні крамниці в центрі Риги потерпають від браку клієнтури. Навіть російськомовні місцеві політики визнають: заходи занадто різкі. Однак, чинити інакше вони не можуть через загальний тиск суспільства. Зрештою, більшість із мільйона нелатишів уже вільно спілкується латиською, вони швидше поїдуть до Берліну чи Лондону, ніж до Москви, і воліють називати себе «латвійцями-русофонами, громадянами ЄС». Чимало етнічних росіян самі віддалились від росії через цю війну ― як сказав місцевий політик Борис Чілевічс, сам російськомовний: «Путін по факту став найбільшим русофобом в історії».
Щодня без вихідних ми шукаємо найцікавіші матеріали про війну та розповідаємо про них. Ваша підтримка надихає нас робити це й далі. Допомогти «Бабелю»: 🔸 у гривні🔸 у криптовалюті🔸 Patreon🔸 PayPal: [email protected]