Про ризики колапсу режима путіна в есеї на Foreign Affairs пише професор політології Каліфорнійського університету Деніел Трейсман. Імовірність путчу в кремлі він вважає невисокою, однак для диктатора становить небезпеку інша загроза ― суцільний крах режиму через нездатність впоратися з численними викликами. Трейсман посилається на дослідження воєн між 1919 і 2003 роками, із якого видно, що в більшості випадків диктатори після програшу у війнах зберігали владу щонайдовше протягом року. Шансів на скоординований бунт у кремлі мало, адже путін побудував систему таким чином, що різні органи наглядають один за одним. Автор посилається на аналіз ділових і неформальних мереж 100 найвпливовіших росіян, який виявив, що між представниками верхівки дуже мало зв’язків, тож координуватися для спроби змінити владу вони не зможуть. Тому режим путіна більш вразливий до «паралітичного падіння» внаслідок накопичення помилок у системі прийняття рішень. Трейсман називає дві основні проблеми режиму, який путін будував протягом 22 років: слабка вертикаль влади й потреба постійно демонструвати силу. Система прийняття рішень у кремлі замикається на путіні ― всі вертикалі піраміди ведуть до однієї верхівки. Такий спосіб управління може працювати в спокійні часи, та під час великої кризи проблеми накопичуються, і верхівка має одночасно розбиратися з економічними викликами, бійками всередині еліт, протестами тощо. Що більшим буде це навантаження, то частіше виникатимуть помилки та швидше втрачатиметься контроль, вважає автор. По-друге, постійна необхідність демонструвати силу вимагає віри в її непохитність. Щойно вона стає сумнівною, режим опиняється в небезпеці. Так сталося, наприклад, із колишнім президентом України Віктором Януковичем, пише Трейсман.
The Wall Street Journal опублікували колонку свого празького кореспондента Вільяма Натрасса, який пише про небезпеку поляризації суспільства в Чехії та Словаччині через ставлення до підтримки України. Обидві країни демонструють однозначну підтримку України у війні з росією, водночас їхні лідери зневажливо ставляться до частини населення, яке цю підтримку критикує. Учасники масових протестів, що відбулися в Чехії 28 жовтня, нарікали, що через витрати на допомогу Україні подорожчало життя. Проте проукраїнські демонстрації 30 жовтня теж були численними. Українське питання, таким чином, стало питанням внутрішньої політики та чинником «культурної війни» між багатшим проєвропейським міським населенням і біднішим сільським. Ті, хто підтримують Київ, водночас закликають і до прогресивних цінностей ― так, проукраїнські протести у Празі також акцентували увагу на підтримці ЛГБТ-спільнот. Натомість їхні опоненти є євроскептиками та консерваторами. Наприклад, автор цитує нещодавнє дослідження громадської думки у Словаччині, яке виявило, що понад половина громадян хотіли б бачити росію переможницею війни. Це суттєва частка населення, тому просто ігнорувати думку цих людей чи називати їх «екстремістами» не допоможе урядам об’єднати суспільство, а натомість лише посилить його розкол.
Політолог Антон Барбашин в Al-Jazeera пише про зміст і трактування промови путіна 27 жовтня на засіданні «Валдайського клубу». Хоча переважно вона складалася зі скарг на Захід, автор вважає, що для кращого розуміння глобальної стратегії путіна важливо дослідити головні посили цього виступу. Основна ідея промови ― війна в Україні є частиною великої стратегії рф, направленої на «завершення ери однополярності». У межах цієї думки путін виклав кілька посилів, спрямованих на різні цільові аудиторії. Для Китаю та Індії він говорив про перспективу завершення гегемонії США, які просувають західні цінності, що стосуються прав людини та демократії. Для «глобального Півдня» путін згадав радянські слогани про повагу до суверенітету і критику «неоколоніальної» глобалізації. Лідер рф не оминув можливості звернутися й до консерваторів Заходу: тут він зіграв на критиці культури скасування та нагадав про «християнську основу» західної цивілізації, яка протирічить «десяткам гендерів і гей-парадам». Ці меседжі разом мають сигналізувати, що війна в Україні є локальним конфліктом, не вартим уваги світу, а підтримка Києва обходиться занадто дорого. По суті путінська версія «мультиполярного світу» означає не що інше, як можливість тих, хто має владу, робити що завгодно, не боючись без наслідків з боку міжнародної спільноти, підсумовує автор.
«У перші дні наступу ми спостерігали за діями росіян і думали: “Ви глузуєте з нас, чи чому у ваших діях стільки помилок”? Потім ми зрозуміли, що вони просто тупі. Їх багато, але вони дуже тупі». Так для репортажу NPR описує свої враження від перших днів війни український військовий 33-річний Стас Воловик. У діях української армії тоді було чимало експромту. Наприклад, Стасу та його побратиму Анатолію Нікітіну дали NLAW із вказівкою знищити один із танків, що їхали в їхньому напрямку. Як користуватись протитанковим снарядом, вони не знали, тож, сховавшись між дерев, відкрили ролики на YouTube, аби дізнатись, як керувати пристроєм. Поки вони додивилися відео, стало зрозуміло, що танки ― наші, не ворога. «Тоді в нас було чимало хаосу, ― згадує 40-річний Нікітін, у мирному житті керівник будівельної компанії. ― Врятувало те, що в росіян хаосу було ще більше». Минуло вісім місяців ― і Воловик із Нікітіним, прослуживши якийсь час рядовими в окопах, тепер служать в аеророзвідці. Їхній підрозділ «Світлячки» діє під Херсоном ― і через активну присутність у соцмережах нагадує технологічний стартап. Видання описує, як «Світлячки» використовують новітні пристрої в тому, що називають «високотехнологічною окопною війною»: YouTube тут досі стає в пригоді, однак складність бойових дій, як порівняти з кінцем лютого, виросла в рази.
Щодня без вихідних ми шукаємо найцікавіші матеріали про війну та розповідаємо про них. Ваша підтримка надихає нас робити це й далі. Допомогти «Бабелю»: 🔸 у гривні🔸 у криптовалюті🔸 Patreon🔸 PayPal: [email protected]