The Economist пише про уроки «битви санкцій» ― економічного виміру російсько-української війни. Із 24 лютого західні країни та їхні союзники запровадили численні обмеження на роботу з тисячами російських фірм і осіб. Короткостроковою метою економічної блокади було ускладнити для кремля фінансування війни в Україні, довгостроковою ― підірвати виробничий потенціал росії та завадити її вторгненню в інші країни. Крім цього, санкції мали застерегти інших потенційних загарбників у всьому світі. Раніше Захід уже застосував економічний тиск, наприклад, щоб ізолювати Іран і Венесуелу та знищити пов’язаного з китайським урядом виробника електроніки Huawei. Однак ембарго для росії, пише видання, вивело цей інструмент на новий рівень. У перспективі наступних 3―5 років санкції спричинять у рф хаос: посилиться кланова економіка, ще більше освічених людей покинуть країну. У короткостроковій перспективі, на жаль, очікуваного «нокауту» не сталося, йдеться в статті, і цього року ВВП росії скоротиться лише на 6% замість прогнозованих раніше 15%. Натомість енергетична криза в Європі через скорочення поставок російського природного газу може спричинити рецесію. Отже санкції мають свої обмеження, тож основний урок російсько-української війни, пише The Economist, полягає в тому, що груба сила є основним фактором впливу, а санкції ― лише допоміжний інструмент.
Про роль українських жінок у війні пише The New York Times. Попри радянські стереотипи, українки стали суттєвою силою у війні з рф, йдеться в статті. Дедалі більше жінок стають лідерками як на полі бою, так і у волонтерстві та цивільному житті. Як приклад однієї з таких жінок видання розповідає історію Ганни родом із Маріуполя, яка два роки тому приєдналася до швейцарського фонду розмінування. Зараз Ганна працює в містах, де побували російські окупанти, щоб захистити місцеве населення від мін. NYT також пише про інших українок ― волонтерок, військових і бізнесвумен, які змінили своє життя після 24 лютого. На думку української соціологині Анни Квіт, роль жінок стала більш помітною від початку повномасштабної війни, хоча й досі в суспільстві існує думка, що армія — не місце для жінок. За даними Міністерства оборони України, наразі в ЗСУ служать понад 50 тисяч жінок. На жаль, каже експертка з гендерних питань і конфліктів Дженні Матерс, жінки виконують багато невидимої роботи, хоча їхня роль часто є визначною. Крім цього, існує ризик, що після закінчення війни вкорінені стереотипи можуть стати на заваді визнанню та прогресу жінок в Україні, йдеться у статті.
Військова кореспондентка Анна Нємцова пише про полонених українських лікарів у Оленівці в матеріалі на The Atlantic. Нємцова поговорила з кількома рідними полонених медиків, які домагаються звільнення своїх близьких. Один із полонених, старший хірург військового шпиталю в Маріуполі Іван Демків залишався в місті до останнього, щоб рятувати поранених, ― доки сам не потрапив у полон разом із групою із 78 медиків. У середині квітня їх захопили в полон, Демківа та 25 його колег відправили до виправної колонії № 120 в Оленівці, місцеперебування решти невідоме. Дружина Демківа Анна кожен ранок починає з новин про Оленівку, і коли в колонії стався вибух, пережила неймовірний жах. Про умови утримання в колонії кореспондентці розповів Костянтин Величко ― волонтер, який донедавна перебував там у полоні. Майже 100 днів Оленівки він згадує як кошмар, а тюремників називає божевільними. Наприклад, Величко перебував увесь час разом із 50 полоненими в шестимісній камері. Родичі увʼязнених медиків знайшли способи час від часу виходити на контакт із полоненими, які переконані, що вони досі живі завдяки увазі преси та міжнародної спільноти. На це покладаються й рідні полонених, які роблять все можливе, щоб медиків звільнили.