Цього разу в огляді лише один матеріал ― однак ґрунтовний і багато в чому знаковий. Александер Віднман, колишній очільник європейського відділу Національної ради безпеки США, закликає Америку перестати «ходити навшпиньки» довкола росії в колонці на Foreign Affairs.
Десятиліттями Америка ставила в центр своєї політики щодо Східної Європи росію ― через примарні надії на хороші відносини з кремлем і сподівання уникнути чергової холодної війни, пише автор. Навіть після повномасштабного вторгнення рф в Україну ключові особи в США орієнтуються на москву, а не на Київ, тоді як мають ставити в пріоритет реальну Україну, а не вигаданий образ росії. Віндман аналізує історію позиції США щодо російсько-українських стосунків, яка сформувалась у 1989 році під час секретної наради в Білому домі, де обговорювалися пріоритети Сполучених Штатів на випадок розвалу Радянського Союзу. Основними загрозами тоді було визначено утворення нових ядерних держав, втрата ядерної зброї чи її поява на чорному ринку, а також громадянські війни в «нових» пострадянських країнах. Аби зменшити ці ризики, американці вирішили діяти спільно з росією. Влітку 1991-го президент США Джордж Буш ― старший виступив у Києві з сумнозвісною промовою, яка увійшла в історію як «Котлета по-київськи» (гра слів, англійською назва страви звучить як «київський боягуз»). У промові Буш фактично застерігав Україну від відновлення незалежності й попереджав про «небезпеки суїцидального націоналізму», ігноруючи право українців на самовизначення.
У ті роки, пише Віндман, лише незначна меншість у Білому домі вважала, що треба допомогти зміцнити незалежну Україну, яка мала б стати оплотом проти російського реваншизму. Більшість вірила, що США можуть перетворити росію на стабільного союзника. Цей підхід тримався десятиліттями, і навіть нещодавно адміністрація Джо Байдена зосередила аналіз ризиків російсько-української війни на наслідках для рф, а не для України, пише Віндман. Якби США вчасно побачили, що саме Україна є перспективним двигуном демократизації в регіоні, то гарантії безпеки України були б більш твердими, ніж у Будапештському меморандумі. Якби після Помаранчевої революції США підтримали реформи Віктора Ющенка, Янукович міг не виграти вибори 2010 року, і Революція гідності, яка зробила Україну вразливою до російського вторгнення, можливо, й не була б потрібна. Можливо, тоді не був би анексований Крим, не почалися б окупація Донбасу і, зрештою, повномасштабне вторгнення, розмірковує автор. Побоювання щодо політичної відповіді з боку москви завжди перешкоджали тіснішим відносинам із Києвом.
Світ довго не розумів України, а дослідники, які вивчали СРСР, перекваліфікувалися на «росіяністів», тоді як Україна залишалася в тіні свого привілейованого сусіда. Віндман, який працював у Раді національної безпеки в 2018―2020 роках, пише, що навіть тоді дуже мало чиновників мали необхідні знання про Україну. Цей тренд триває і досі: Рада національної безпеки ухвалює рішення, боячись ескалації з боку москви та сподіваючись колись налагодити відносини. Старих звичок складно позбутися, пише автор, але це потрібно зробити якомога швидше. Адміністрація президента Байдена почала говорити про необхідність української перемоги на полі бою, та поки що слова розходяться з діями. Рада національної безпеки блокує чи відкладає додаткову допомогу, а бюрократія Міноборони створює перешкоди для поставок, вважає Віндман. Крім збільшення обсягів і типів допомоги, автор пропонує кілька інших кроків, яких має вжити Білий дім. Адміністрація Байдена має очолити роботу зі створення центрів логістики та забезпечення ближче до східних та південних фронтів, США мають продовжити роботу для повноцінного розблокування експорту зерна.
Відхід від росієцентричного підходу ― найкращий спосіб захистити інтереси США, резюмує Віндман. Ідея відродження демократії, яка стала основою внутрішньої та зовнішньої політики президента Байдена, якнайкраще знайде відображення в тріумфі демократії в Україні. Але щоб досягти його, Америка має припинити думати про «нормалізацію відносин із постпутінською росією».