Редакційна рада The New York Times опублікувала колонку під назвою «У світу є вибір: працювати разом або розпастися», в якій обговорюється невідкладність вирішення глобальної продовольчої кризи, спричиненої вторгненням росії в Україну. Важливо, щоб українське зерно переміщувалося, пишуть автори, а час спливає. За оцінками ООН, близько 25 млн тонн зерна можуть згнити, якщо його не відправити на експорт. Автомобільні, залізничні та річкові перевезення впоратися з такими обʼємами не можуть, а Одеський порт, який міг би витримати такий обсяг, заблокований російськими військовими кораблями та мінами. Кремль обіцяє відкрити коридор для пшениці в обмін на скасування деяких санкцій, але це би створило прецедент гуманітарного шантажу. Що може спрацювати, вважають у редакції, то це спільне звернення до путіна країн, які постраждали від продовольчої кризи, особливо тих, які ще не долучилися до російського остракізму. «Міжнародної довіри та співпраці вкрай не вистачає, але це єдиний вихід із будь-якої з цих взаємопов’язаних криз», ― підсумовує видання.
The Wall Street Journal досліджує, як москва справляється зі своєю проблемою кадрів. Оскільки кремль продовжує називати вторгнення в Україну «спеціальною військовою операцією», їм доводиться використовувати для проведення цієї кампанії лише військові підрозділи мирного часу. Це призводить до неоднозначних результатів. Деякі підрахунки свідчать про те, що російські втрати вже співмірні із втратами радянського контингенту в Афганістані. Попри це путін уникає оголошення війни, яка дозволила б йому провести загальну мобілізацію, і замість цього вдається до напівзаходів, як-от збільшення оплати контрактникам і дозвіл на укладання контрактів чоловікам, старшим за 40 років. Водночас, військові комісаріати почали контактувати з ветеранами із проханням підтвердити їхнє місцезнаходження, що свідчить про ймовірність ширшої мобілізації. У відповідь на таку загрозу від початку повномасштабної війни росіяни підпалили понад десяток військових комісаріатів, пише видання.
The Guardian пише про те, як смерть Романа Ратушного, відомого 24-річного активіста, стала символом тяжких наслідків війни для українського суспільства. Ратушний був екологічним та політичним активістом, одним зі студентів-мітингувальників, побитих у першу ніч Революції Гідності. Він загинув під час виконання бойового завдання під Харковом за кілька тижнів до свого 25-річчя. Ця смерть символічна, оскільки зараз Україна зазнає чи не найтяжчих втрат від початку війни: щодня гине від 100 до 200 українців, пише видання. Війна сильно впливає на молоді українські покоління, які, зіткнувшись зі звірствами російського вторгнення, стануть запорукою того, що примирення з рф не відбудеться ще довго. Видання цитує твіт, який Роман написав минулого місяця: «Чим більше росіян ми вбиваємо зараз, тим менше росіян доведеться вбивати нашим дітям».
Колишні президенти Ліберії та Нігерії Еллен Джонсон та Олусегун Обасанджо написали колонку на The Economist, в якій висвітлюють зростаючу стурбованість щодо впливу російського вторгнення на Африку. Cкладну ситуацію на континенті формують багато факторів, зокрема зростання кількості населення, ізоляція від глобальних ланцюгів поставок під час COVID-19, економічна криза. Повномасштабне вторгнення росії в Україну, яке заблокувало експорт зернових і добрив, додає до списку проблем зростання цін на пшеницю, яке вже досягло 60%, і 2 млн тонн дефіциту добрив, що призведе до меншого внутрішнього врожаю. «На відміну від COVID-19, катастрофа, яка розгортається зараз — це вибір однієї людини, президента росії володимира путіна», пишуть автори. Джонсон і Обасанджо обговорюють потенційний шлях до миру, якого, на їхню думку, можна було б досягти за допомогою прийнятних для України та росії умов, на засадах діалогу та політичного вирішення. Автори пропонують три складові досягнення стабільності та співпраці в російсько-українських відносинах: сильний зовнішній тиск на Україну та росію для забезпечення переговорного процесу, внутрішня готовність віддати перевагу миру перед війною, а головне, сильне лідерство держав, здатне піти на необхідні компроміси. Російсько-українська війна, пишуть автори, є симптомом більшої проблеми — нефункціональної архітектури глобальної безпеки, і зокрема Ради безпеки ООН, до якої не входять африканці, які в результаті не мають права голосу і, відповідно, є лише пасивними спостерігачами того, як глобальні події руйнують життя на їхньому континенті.
С’юзен Вольфсон, професорка англійської мови Прінстонського університету, в есеї на The Atlantic порівнює президента Зеленського з британськими поетами початку XIX століття ― Джорджем Гордоном Байроном та Персі Біші Шеллі. Подібно до двох поетів, які використовували силу слів для зміни громадської думки (сам Байрон називав це «поезією політики») сьогодні промови Володимира Зеленського сповнені красномовства, яке використовується як зброя у війні. Вольфсон цитує уривки звернень Зеленського, починаючи з широко відомого «Війна вже тут. Мені потрібні боєприпаси, а не поїздка». Основою стилю Зеленського є повторювані лаконічні речення в ритмі стаккато, пише Вольфсон. Це також нагадує стиль Байрона та Шеллі. Є й інші паралелі між українським президентом і британськими поетами: так само як Зеленський пройшов шлях від коміка та актора до лідера країни, Байрон був спочатку поетом, потім знаменитістю, а потім політичним активістом. Вольфсон навіть пише, що фраза Зеленського «Це все. Це все, що я хотів сказати. Слава Україні!» — уособлює байронівське бачення героїзму.