Війна в Україні стає для путіна «особистим В’єтнамом», запевняє американський адмірал Джеймс Ставрідіс у колонці для Time. Він звертає увагу, що кінця війні не видно, і на тлі цього почали звучати думки, що, можливо, краще погодитись на умови путіна ― адже чим далі, то більше рішучість НАТО згасатиме через економічні проблеми. Ставрідіс на це відповідає, що він достатньо старий, аби памʼятати американську військову кампанію у В’єтнамі, і те, що відбувається зараз в Україні, усе більше йому нагадує цю невдалу для Америки військову кампанію. Те, що мало стати блискавичною перемогою, обернулось в’язкою, складною та негарною війною із поразкою в кінці. От тільки росія зараз у гіршій ситуації, ніж колись Штати. Місцеве населення у В’єтнамі нерідко вітало американців, в Україні росію ненавидять. Також Україні постачають зброю десятки країн, комуністичному Вʼєтконгу допомагав здебільшого один Радянський Союз. До того ж СРСР був не надто багатим, тоді як партнери України ― найбагатші країни світу, тож для них підтримка Києва не є великим фінансовим тягарем. Усе це є передумовами для того, що і для путіна ця кампанія закінчиться ганебною поразкою ― тільки швидше, ніж це було для США у В’єтнамі.
У колонці для The Guardian британський публіцист Саймон Дженкінс пише, що заклики Заходу до повної перемоги України над росією можуть призвести лише до руйнівної ескалації конфлікту. Він стверджує, що коли британський уряд підтримує Україну в її намірі витіснити російські війська з усієї своєї території, це потребує від Заходу тривалої та постійно зростаючої допомоги. Росія вже скаржиться, що веде «проксі-війну» із Заходом в Україні. І якщо західне співтовариство і надалі постачатиме все більше летальної зброї Україні, путін далі «брязкатиме» своїм ядерним арсеналом. Дженкінс згадує кілька минулих конфліктів, які потенційно могли призвести до катастрофи, і які вдалося відвернути в останній момент. Наприклад, Карибську кризу 1962 року. Він стверджує, що війна в Україні зараз досягла подібної «критичної точки». Саме тому будь-яке розв’язання ситуації у Східній Україні повинно бути компромісом. Джонсон та Велика Британія виконали свій обовʼязок перед людством, допомогаючи іншій державі, яка навіть не є союзником, протистояти обурливій російській агресії. Путін ледве просунувся за межі територій, окупованих 2014 року. Тепер потрібен компроміс. Тому якщо Джонсон не здатен просити миру, він хоча б має припинити закликати до війни.
The Atlantic опублікував колонку журналістки, яка подорожувала Україною, спілкуючись із молодими людьми, постраждалими від російського вторгнення. Кореспондентка Анна Нємцова, яка з москви працює для кількох авторитетних західних видань, розповідає історії юнаків і дівчат з Маріуполя, Львова, Чернігова та Києва. Вона пише, що для всіх молодих людей, із якими вона говорила, 24 лютого стало переламним моментом, який перетворив їхні життя на «до» і «після», і змусив їх подорослішати. Наприклад, 19-річна Іра з Маріуполя говорить про своє життя в минулому часі: «Ми жили в будинку № 7», або: «Я ходила в Маріупольський університет», оскільки більше немає ні дому, ні університету. На шляху до Запоріжжя, куди їй вдалося втекти, Ірі довелося пройти фільтрацію та 22 російські блокпости. Іра розповідає: «путін ”визволив” нас від нашого дому, від нашого навчання, нашої роботи, нашого майбутнього». Вісімнадцятирічний чернігівець Назар вирішив залишитися й допомагати батькові в місцевому морзі, оскільки він просто не міг уявити свого батька самого на цій роботі. Життя цих молодих людей змінилося назавжди, але є ще одна перспектива, на яку варто звернути увагу, пише Нємцова. Це те, скільки молодих людей вирішили прийти на допомогу своїй країні, стати волонтерами або вступити до загонів Територіальної оборони. Вони говорять не лише про своє життя в минулому часі, а й про майбутнє, яке вони можуть побудувати в Україні. Майбутнє, яке буде засноване на глибшій інтеграції з Європою та Заходом, і без прихильності до радянської епохи.