У Вилковому, містечку на півдні України, чоловіки призовного віку майже зникли з вулиць. The New York Times зробило про це репортаж і розповідає історію одного з таких чоловіків — 42-річного Івана. Його забрали у військо на зупинці транспорту й відвезли на навчальну базу. За три дні він утік звідти й тепер ховається вдома. Україна переживає гостру нестачу військових, а чоловіки уникають мобілізації, порушуючи заборону на виїзд або просто не виходячи з дому. «Хто залишився? Жінки, люди похилого віку та чоловіки, які намагаються не виходити на вулицю без потреби», — каже Іван.
Видання не забуває згадати, що Вилкове відоме як «українська Венеція», з каналами замість вулиць. Водні шляхи патрулюють прикордонні катери, однак частині охочих утекти від мобілізації це не заважає. Деякі чоловіки намагалися перетнути річку до Румунії на човнах, у водолазному спорядженні і на саморобних плотах з пʼятилітрових пластикових пляшок. Це не завжди для них успішно закінчувалося. «Навіть добре підготовлені люди потрапляли в течію і їх змивало», — каже виданню майор прикордонної служби Олег Мукомела. За оцінками служби, по всій країні щонайменше 70 чоловіків потонули або загинули в лісах і болотах, намагаючись утекти з України.
Морякам дозволено залишати Україну для роботи на суднах, але багато хто з них вирушив у плавання й не повернувся. Їхні дружини й діти тепер відвідують їх у сусідніх країнах між рейсами. Ті, хто ухиляється від призову та може обійти контрольно-пропускні пункти, часто залишають свої автівки й біжать пішки через поля та городи до Молдови. Також людей за великі гроші вивозять злочинні мережі.
Вилковим тепер керують жінки. Вони працюють у риболовецьких компаніях, у міській адміністрації та бізнесі. «Я тут єдиний чоловік, що залишився. Або, принаймні, єдиний, кого видно», — каже мер Матвій Іванов.
Дві сестри — Антоніна Біловоленко і Клавдія Москвичова — тепер виходять у море ловити рибу. Вони завжди любили риболовлю, але до війни знайти роботу не могли, тому здебільшого займалися садівництвом. Втім, через дефіцит робочої сили компанії стали більш відкритими до найму жінок. Тепер щодня вони тепло вдягаються, готують сіті й вирушають по рибу. «Ми це любимо понад усе. Виходиш на воду — і про все забуваєш», — кажуть вони. Інші жінки беруть на себе фізичну роботу, замінюючи чоловіків, яких мобілізували або які втекли. Туризм зупинився, риболовецькі підприємства ледве тримаються. Для інших жінок ці зміни — більше тягар, ніж можливість. Ольга, якій 50 років, розповіла, що їй важко дається фізична праця, яку вона виконує в компанії, що заготовляє очерет на експорт. Її чоловіка затримали та відправили до армії, сказала вона, тому вона виконує його роботу.
Історія регіону вплинула на його ставлення до війни, пише NYT. Колись Південна Бессарабія, куди входить і Вилкове, переходила з рук у руки — між Туреччиною, Росією, Румунією, СРСР і Україною. Місцеві не надто довіряють владі. Історик Інституту сходу Чеської академії наук Володимир Полторак пояснює: «Будь-яку владу тут сприймають із недовірою. У певному сенсі вони анархісти».
Це лише частина огляду. Для тих, хто підтримує нас на Patreon, доступне резюме ще одного матеріалу.