Іноземні медіа активно пишуть про російсько-американські переговори в Ер-Ріяді та спроби європейців знайти баланс у ситуації, коли США вже не готові гарантувати їхню безпеку ― та здебільшого це поки що матеріали новинного характеру. Очікуємо на якісні аналітичні деталі та інсайди з переговорів найближчими днями.
Тематичне видання War on the Rocks опублікувало колонку директорки з напряму військового аналізу і старшої наукової співробітниці аналітичного центру Defense Priorities Дженіфер Кавано та її колеги по центру Крістофера МакКаліона про найкращі запоруки для довготривалого миру в Україні після завершення гарячої фази війни з Росією. На початку тексту вони перефразовують вислів Вінстона Черчилля про демократію ― це погана форма правління, але найкраща з відомих. Так само можна назвати опцію надати Україні всю можливу зброю для самозахисту, але не брати її в жодні військові альянси, запевняють автори.
Причин цього кілька. По-перше, стаття 5 Статуту НАТО, на яку люблять посилатись в Україні, насправді не передбачає однозначного воєнного втручання на боці союзника, який опинився під нападом. Те, як НАТО досі тікало від прямого зіткнення з Росією, і нова позиція ключового члена альянсу ― США ― не дають певності, що альянс захистить Україну просто тому, що підпише з нею якісь договори. «Росіяни бояться не слів, а зброї», ― пишуть Кавано і МакКаліон, попереджаючи про варіант розвитку подій, коли на Україну нападуть чи здійснять якісь провокації, НАТО не зреагує, і це лише ослабить альянс. Ба більше, це стривожить його східноєвропейських членів, які розумітимуть, що в разі нападу Росії на них далеко не факт, що П’ята стаття Статуту НАТО щось означатиме. Поки що ілюзія її дієвості зберігається.
Інша опція ― зобовʼязуюча угода зі США за зразком тих, які Вашингтон підписав із Японією чи Ізраїлем. Наявність американського іноземного контингенту на українській землі була б непоганим варіантом, але зараз Сполучені Штати не в тому стані й не з тим керівництвом, щоб це забезпечити. Значно реалістичнішою і надійнішою була б військова участь європейських сил у захисті України. Це передбачає навіть вступ України до ЄС ― Лісабонська угода згадує про колективний військовий захист членів союзу. Утім, зобовʼязання там прописані дуже абстрактно, зазначають автори. Можливий варіант індивідуальних угод між Україною і союзними країнами в Європі. Щоправда, оскільки майже всі з них у НАТО, відділити таку військову місію від натівської буде вкрай складно.
На тлі цього автори статті згадують про досвід Фінляндії, яка після війни з СРСР зобовʼязалась залишатись нейтральною. Її безпеку, врешті-решт, забезпечили готовність фінів у разі чого захищати свою країну, розвиток військового потенціалу і відволікання СРСР на інших ворогів, передовсім на Північноатлантичний альянс. Кавано і МакКаліон запевняють, що опція надати Україні якомога більше зброї буде найнадійнішою. Протитанкові міни, засоби ППО, бойові дрони ― всього цього має бути в України більш ніж достатньо, а перші транші повоєнної допомоги від союзників мають піти саме на це. Свою країну українці бажають захищати більше, ніж будь-хто. І, зрештою, в тих умовах, які складаються в сучасному світі, найкращий спосіб захиститись ― мати для цього достатньо засобів. НАТО чи будь-який інший військовий альянс таких засобів зараз не гарантує, підсумовують автори.