«Вторгнення на Курщину було непрорахованим ризиком чи геніальним ходом? У дні, коли Україна святкує річницю незалежності, спроба відповісти на це запитання настільки ж марна, наскільки невірно воно сформульовано. Очевидно одне ― уперше за понад 10 років хтось інший, а не Москва, задає порядок денний. Це дуже багато говорить про відважність України та нестримний потяг до свободи, як і про нерішучість вільного світу і колективну відмову визнати, яку небезпеку являє собою Росія, причому не лише для України». Так починається колонка в Politico Ендрю Чахояна, академічного директора Університету Амстердаму українського походження. Головний меседж його тексту в тому, що повільне збільшення західної підтримки, намагання не провокувати Росію саме й провокує Росію на подальші загарбницькі кроки. «Близько століття тому спроба втихомирити ворога закінчилась трагічно. Зараз світ наступає на ті самі граблі», ― пише він, нагадуючи, що Росія є суходільною імперією, для якої найприродніший стан ― постійне розширення, підкорення інших народів і утримання їх під своїм контролем за допомогою страху і жорстокості. Це те, що вона намагається втілити й щодо України, а будь-які розмови про ідеологію ― лише декорації, стверджує автор.
Росія не визнає спроб порозумітися ― лише грубу силу, стверджує Чахоян. Коли в 1989-му році росіяни зазнали поразки в Афганістані, вони вгамували свої апетити та якийсь час нікого не чіпали. Коли ж Україна нещодавно зайшла на Курщину ― ні, Путін не став говорити про ядерну зброю. Він не активізував П’яту статтю договору Шанхайської організації співробітництва, за якою інші країни мали б захистити союзника. Він навіть не називає це нападом, а війну, яка вже ведеться на російській території, ― війною. Російський диктатор ― наче паралізований, він не робить гучних заяв, бо не здатен насправді підкріпити їх діями. І розуміє, що вони лише погіршать його становище.
Та коли світ ігнорував вчинки Росії, вона вдавалась до найгірших злочинів. Вона чинила звірства в Чечні ― а світ називав це «її внутрішньою справою». Вона напала на Грузію й не була за це покарана, бо світ не зміг вчасно згуртуватися і відповісти на цю війну. Логіка подій підказує, що не варто переживати за те, що Росія робитиме, якщо програє війну з Україною. Найнебезпечніше ― те, що вона робитиме, якщо її виграє, підсумовує автор.