Матеріал про українських школярів, які страждають через відсутність офлайн-навчання, опублікувала інформагенція Reuters. Десятки тисяч українських дітей, зокрема з прифронтових регіонів, бачать однокласників лише як маленькі картинки у програмі відеозвʼязку. На частину з них це сильно впливає психологічно. Наприклад, на восьмирічну Аліну Герасимову зі Словʼянська, яка, навчаючись у третьому класі, майже не бачила однокласників. «Раніше вона була активною веселою дитиною. Зараз їй нічого не хочеться», ― каже її мати. Її однолітка Ангеліна Бондаренко, яка повернулась до Словʼянська минулого місяця, теж каже, що в дитсадку було цікавіше, ніж зараз: «У школі в мене була подруга Ліза, ми були як близнючки. Тепер такого немає». За словами директора школи, в якій навчаються обидві дівчинки, повернення до змішаної форми навчання чи бодай до офлайну можливе лише після відвоювання Україною хоча б частини захопленої росіянами території Донбасу. Поки що ворог за 40 кілометрів від Словʼянська, ракетні та дронові атаки на місто відбуваються регулярно, а належного сховища школа не має. Тому важливий період, коли в дітей формуються перші міцні дружні звʼязки, цим і багатьом іншим учням молодшої школи в Україні доводиться пропускати, пише інформагентство.
Натомість видання The New York Times підготувало матеріал про іноземців, які з тих чи інших причин вирішили продовжити жити в охопленій війною Україні. До 24 лютого минулого року в Україні навчалися десятки тисяч студентів із-за кордону, тут знайшли свою домівку представники багатьох національностей та держав. Після повномасштабного нападу росіян багато хто з них залишив Україну. Під час евакуації вони чи не вперше зіткнулися з проявом дискримінації щодо себе, зауважують співрозмовники видання. Перевізники та волонтери як в Україні, так і, наприклад, у Польщі, надавали пріоритет українцям.
Уже минулої весни іноземці почали повертатися. Хтось, як 23-річний китаєць Ван Жень, приїхав, щоб завершити освіту. Він навчався в Україні з 2017-го, й отримати диплом магістра стало «найважливішою справою, в якій не можна зазнати поразки». В Україні Ван зустрів свою дівчину, теж китаянку, вони вже живуть разом і повʼязують із країною своє майбутнє. Двоє індійських студенток, з якими спілкувалося видання, теж повернулися сюди в січні 2023-го, попри відключення світла й загрозу обстрілів. «Якщо судилося померти, то це може статися і вдома, ― сказала одна з них. ― А тут є сховища, та й українці ж тут якось живуть».
«Так, країна зараз не в найкращій формі», ― вважає Аді Салех, студент КПІ з Чаду. Однак навчання він вирішив продовжити, хоча вільний час він тепер проводить на самоті куховарячи, адже більшість його друзів вирішили до України поки що не повертатись.
Окрема історія ― з тими іноземцями, які живуть і мають бізнес в Україні. Наприклад, вихідці із Сирії чи Палестини, яких кореспондент NYT зустрів у Ісламському культурному центрі в Києві. Життя для них загалом повернулося до норми: робота та школи для дітей є, мечеті працюють. «У нас є вибір, де жити, але найкраще нам тут, ― каже лікар Абдальджаліл Реджі, який прожив в Україні близько 20 років. Нещодавно його сімʼя повернулася з Лондону до Києва. ― Ми знаємо, що тут наше майбутнє, тож ми залишаємося».
Щобудня ми старанно шукаємо найцікавіші матеріали про війну та розповідаємо про них. Ваша підтримка надихає нас робити це й далі. Допомогти «Бабелю»: 🔸 у гривні🔸 у криптовалюті🔸 Patreon🔸 PayPal: [email protected]