Юрій Давиденко, 28 років
юрист, IT-підприємець.
Я сам з Макіївки. Навчався у Донецькому військовому ліцеї, потім у Маріуполі. У 2015 році я мав повернутися в Донецьк, у мене там була робота, машина, квартира. Але все рухнуло, і потрібно було починати заново. Як і зараз.
Четвертого березня ми з дружиною були вдома в Маріуполі. Потім сильно обстріляли наш район, ми переїхали до підвалу. Намагалися вибратися, але з міста тоді не випускали. Згодом ми почули, що є можливість виїхати. Поки збирали речі, машину поруч розірвало снарядом. Врешті 15 чи 16 березня ми виїхали — спочатку цілий день добиралися до Бердянська, звідти перебралися в Запоріжжя.
Я був активістом ще у школі, у ліцеї керував взводом, а це 35 людей. Я вболіваю за донецький «Шахтар», був на всіх домашніх матчах з 2007 по 2014 рік. Там і почав волонтерити. Це дуже вплинуло на мій світогляд, я зрозумів, як можна отримувати задоволення від того, що ви робите разом.
YouTube / «Бабель»
У 2016 році в Маріуполі ми заснували нашу першу громадську організацію. Ми — це молодь, переважно переселенці з тимчасово окупованих територій: Донецька, Луганська, Макіївки. Хотіли щось робити, бути корисними.
З програмою «СИЛА» ми працювали по Донецькій області. Я тоді проводив тренінги з адвокації і хотів підвищити свою кваліфікацію. Тож коли побачив що є ціла «Академія адвокації», подумав: «А чому ні?» Це було онлайн, мені було дуже незручно, але я все одно знаходив час.
YouTube / «Бабель»
Зараз я більшу частину часу живу в Хмельницькому. Ми хотіли створити екосистему, щоб у переселенців був прихисток, коворкінг, гуманітарний центр і табір. Прихисток, можливо, буде з жовтня, зараз вирішуємо бюрократичні питання. Гуманітарним центром займаються профільні ГО. Ми робимо табір і коворкінг. У нас є стратегія, є перспективний план.
Я не знаю і не маю гарантії, що саме ми зробимо, все змінюється кожного місяця. Ми хочемо повернутися в Маріуполь і далі його розвивати. А тут ми залишимо класну інфраструктуру, соціальне підприємництво, яке буде працювати над реабілітацією дітей та молоді.
Ольга Дзержинська, 29 років
викладачка, голова молодіжної ради при Донецькій ОДА, амбасадорка та випускниця «Академії адвокації» програми «СИЛА».
Я виїхала з рідного Краматорська після повномасштабного вторгнення. Спочатку жила у Камʼянці-Подільському, потім у Хмельницькому, зараз у Боярці під Києвом. Дуже хочемо, щоб це була вже остання точка.
Питаннями переселенців я займаюся з 2014 року. До Краматорська тоді переїхало три заклади вищої освіти. Було зрозуміло, що треба їх підтримати, дати зрозуміти, що вони — частина України і дуже нам потрібні. Тоді пройшла дуже класна програма «Донбас-Україна», завдяки якій ми залучили абітурієнтів з непідконтрольної території України. Ми допомагали їм вступити до закладів вищої освіти і навчатися, адаптуватися в Краматорську.
У «СИЛУ» я потрапила, бо дуже хотіла. Я працювала з молодими переселенцями, але мені не вистачало систематизації знань. На виході я отримала дійсно класну методику проведення тренінгів. Також познайомилася з чудовими людьми, тренерами, партнерами, хлопцями та дівчатами. Їхній досвід унікальний, і мені подобається спілкуватися з ними, переймати цей досвід і потім залучати їх як спеціалістів і спікерів на свої заходи.
Притулок для жінок і дітей, які були евакуйовані з міст і селищ уздовж лінії фронту на сході України, у храмі Святого Духа в Краматорську, Україна, 2 лютого 2015 року.
Getty Images / «Бабель»
Робота з переселенцями дуже різниться від міста до міста. У Краматорську ми розуміли, що в нас є досвід восьми років. А у Хмельницькому та Камʼянці-Подільському не були готові до напливу великої кількості людей, а особливо молоді. Люди банально не знали, що робити з цією молоддю та як із нею комунікувати. У Камʼянці-Подільському ми одразу пішли до міської влади і сказали, що готові їм допомагати, проводити заходи як для переселенців, так і для місцевої молоді. Ми хочемо ділитися своїм досвідом, бо ми ж тут не назавжди, ми поїдемо, а цей досвід залишиться.
Дніпро, 4 серпня, 2022 року.
«Стабілізейшен Суппорт Сервісез» / Facebook / «Бабель»
Я займаюся цим тому, що, мабуть, це поклик душі. Я люблю молодь, я люблю розвиток, я хочу, щоб у нас була розвинута держава, тому я завжди готова допомогти. Це більше як хобі. Хтось вишиває хрестиком, а хтось розвиває молодіжну політику. Залишатися сильною мене мотивує молодь Донеччини. Бо я знаю, що вона спирається на мене, і не можу бути слабкою. Хочу, щоб молоді люди дивилися на мене і казали: «Якщо вона може це робити, ми також можемо це зробити і рухатися вперед!» Я кожному кажу: «Хто як не ми?»