Я не місцева — разом із моїм хлопцем ми десь півтора року тому переїхали у Маріуполь із Харкова. Купили будинок у Приморському районі, у селищі Моряків біля порту. Мені подобалося це місто, воно було хоч і не таке велике, і метро немає, але ближче до моря.
Для мене 24 лютого розпочиналося як звичайний день. Розбудив телефонний дзвінок. Це була подруга з Харкова, і перше, що я почула: «Ань, Харків бомблять». Я їй одразу не повірила, вона питала, чи бомблять нас, а в нас все спокійно було: море як завжди, порт чистий, все добре. І як тільки я їй це сказала, над нами пролетіла ракета. Звук був дуже сильний та страшний.
Після цього телефон почав розриватися від дзвінків та повідомлень. Мама просила тікати з міста, і я почала шукати можливості приїхати до неї [у Харків]. Усі перевізники скасували абсолютно всі рейси. Фізично у перший день з Маріуполя можна було виїхати тільки залізницею або власним транспортом на свій страх і ризик. Машини ми з хлопцем не мали, а потягом я боялася. Я вірю нашим, а росії я не вірю від слова зовсім. Переживала, що вони на вокзалі теракт зроблять, або прямо по вагонах бити почнуть вже в дорозі.
Тому ми вирішили все ж перечекати вдома. На початку березня в місті зникли електрика, вода, газ. Не було нічого абсолютно, продукти неможливо було купити, в аптеку сходити — так само. Нам пощастило, що ми жили в приватному будинку та мали пічку й запас дров, тож могли готувати їсти. Був власний підвал, де ховалися від обстрілів. Найбільшою проблемою була повна відсутність питної води.
Воду набирали зі струмків, а в них органіка. Ми цю воду кип’ятили, але все одно від її вживання був розлад шлунка й нудота. Вода зі струмків була погана, що би з нею не робили. І попри таку погану якість її набирало дуже багато людей, бо іншої води просто не було.
Час від часу ми бачили українських військових, коли вони пересувалися Зінцевою Балкою і намагалися триматися на віддалі від приватних будинків. Вони завжди обирали такі місця типу цвинтаря, де мирних людей немає. Окупанти боялися вступати у справжній бій, били хаотично. І влучали й по мирних, і по всіх, по кому треба й по кому не треба.
У середині березня ми з хлопцем спробували покинути місто. Вирішили виходити пішки, але потрапили під обстріл і стали свідками, як бійці ЗСУ штурмують блокпост російських військових або військових так званої «днр». Тоді наші підійшли впритул до їхнього блокпоста, розбили його. Нам довелося повернутися до підвалу.
Я вирішила просто чекати. Я знала, я вірила в ЗСУ. Навіть коли я сиділа в підвалі й просто цілий день плакала, тому що місяць була без зв’язку. Я думала, що мене вже всі поховали, але я все одно знала, що наші не здаються.
Наприкінці березня російські військові почали прицільно обстрілювати селище Моряків та порт і використовували для цього фосфорні боєприпаси. Було дуже багато загиблих, і то не військових, а цивільних, тому що росіяни боялися заходити в порт. Їм простіше було просто стріляти в той бік… А те, що цей фосфор, 95% цього фосфору падає на будинки — їм було байдуже. Вони не вступали у прямий бій. Вони по всьому району стріляли.
Через постійні обстріли стало небезпечно відходити далеко від підвалу, але питної води не було зовсім. Ми були раді навіть тій воді, в якій мальки плавали — її можна було набрати в сусідів. Від неї було дуже зле, але пити не було чого, тож пили її.
У ніч на 31 березня фосфорними боєприпасами росіяни почали обстрілювати наш район. Палав порт, палали інші будинки. За цю ніч будинків із п’ятнадцять згоріло десь неподалік від нас. Під час пожежі як буває — спочатку вогонь зсередини, а потім шифер в останню чергу руйнується. А тут усе було навпаки — спочатку репається шифер, тому що фосфор падає, пропалює дах, а надалі вже горить будинок. Тої ночі ми просто вийшли на вулицю, був дуже сильний тріск цього шиферу, і ми просто зрозуміли, що можемо не пережити наступну ніч.
Тоді й вирішили, що треба вибиратися звідти. Зранку рушили пішки до російського блокпоста, що на виїзді з міста.
Ходили чутки, що якщо ти виходиш з міста або взагалі десь переміщаєшся, то обов’язково треба обв’язуватися білими повʼязками. Як казали — аби кадирівці не вбили. Щоб будинок не розбомбили, на нього теж треба було повісити білу стрічку. І люди ж повірили, новин та зв’язку вже місяць не було.
Ми теж зав’язали на собі ці пов’язки, не розуміли, наскільки то було небезпечно. Коли дійшли до російського блокпоста, я вже настільки втомлена була і так пити хотіла, що просто попросила не стріляти й дати води.
Ті дали напитися й спитали: «А чому ви з білими стрічками?»
А я відповідаю: «Бо люди казали, що це для того, аби не вбили».
Військові почали голосно сміятися. Лише згодом ми дізналися, що білі повʼязки носили саме російські військові як відмінність від українських, і особа з білою повʼязкою могла стати законною військовою мішенню для снайперів ЗСУ. Тобто коли ми йшли містом, ми були як мішень для українських снайперів. І слава богу, нас ніхто не постріляв. Окупанти постійно робили усе можливе, аби було якомога більше жертв, щоб потім казати: «Ми ж говорили, українці самі себе обстрілюють!»
Після цього військові спитали нас, хто ми такі й куди прямуємо. Я відповіла, що мирні мешканці й хочемо покинути місто. Після цього спитали, хто для мене мій хлопець. Я сказала, що ми — пара, втім з переляку неправильно назвала дату його народження, і його повели кудись на перевірку.
Найстрашніше було те, що військові жодні свої дії не пояснювали і майже нічого не говорили. Я почала розпитувати, що відбувається, куди його повели — і ніхто нічого не відповідав. Потім закричали, аби я показувала усі речі.
Під час огляду військовий вилучив у мене книгу про ворожіння на картах Таро, вібратор і накричав за те, що ноутбук розряджений. А як він міг залишитися зарядженим, якщо в місті місяць немає світла?! Після чого нарешті вивели мого хлопця й наказали нам сісти в автобус, що стояв неподалік. Ми не мали вибору, тому і сіли.
Автобус привіз до школи в Портовському, де треба було чекати на фільтрацію, яка проходила в Мангуші, у приміщенні місцевої поліції. Фільтрація відбувалася дуже повільно, за місяць, що ми там були, загальна черга просунулася лише на 100 осіб.
Усі, хто чекав на фільтрацію в школі в Портовському, а це загалом близько 200 чоловіків, жінок, дітей, утримувалися у незадовільних умовах. У найближчому дитячому садочку можна було взяти дитячі матрацики, ковдри та подушки, але спати доводилося в школі, яка не опалювалася, прямо на підлозі в класах. Годували один раз на день — був суп та каша, в які додавали несвіжу тушонку. Була можливість накип’ятити води й зробити чай. Постійно була питна вода, тому що в селі була своя свердловина, і всі пили воду з-під крана. В усіх були телефони, але не було зв’язку. Медичної допомоги також не було.
Серед тих, хто чекав на фільтрацію в школі, була медсестра, яка намагалася допомогти мені, коли я захворіла на бронхіт і дуже сильно кашляла. Медсестра порадила заварювати листя малини, і я ходила по Портовському, шукаючи це листя. За два дні медсестра принесла мені пакетик ліків типу «Терафлю». І передавала мені його прямо до рук як щось абсолютно заборонене, наче це були наркотики якісь. Тому що «деенерівці» та російські військові не давали ліків нікому, мовляв, ми зараз дамо вам ліки, а ви їх українським військовим передасте. Був чоловік з епілепсією, вночі у нього стався напад. Один з чоловіків накричав на директора школи, в якого була рація, аби він викликав швидку. Швидка приїхала, але в них так само не було ліків, а військові ліків не давали.
На початку травня ми вирішили, що чекати на фільтрацію у загальній черзі — не вихід. Ми швидко знайшли військових, які за гроші організували проходження цієї процедури без черги. На цей час ми з хлопцем вже були морально готові їхати будь-куди, навіть у росію, аби тільки не залишатися в школі.
У Мангуші треба було записати на аркуші свій e-mail та номери усіх своїх телефонів, вказати всіх близьких, які в тебе залишилися в Україні. Потім написати, як ти ставишся до «спецоперації на Донбасі». Як ти ставишся до президента росії? Що ти думаєш про все це? Хлопців роздягали, дивилися, чи є татуювання. Тим, у кого було, дуже не пощастило, бо навіть якщо там просто квіточка — ставилися так, ніби в тебе прапор України на все тіло.
Ми зайшли, сиділи дві клуші російські з комп’ютерами, вони знімали відбитки пальців. Потім фотографували тебе з усіх боків. Могли подивитися телефон. Розпитували — про знайомих у ЗСУ, чи допомагав українським військовим, якщо допомагав, то як саме. Останнім спілкувався ефесбешник, це кінцева точка в усій процедурі, бо він ставить печатку. Той запитаннями закидав — де ти жив, яких ти поглядів. Якщо він тобі повірить — поставить печатку й видасть папірець, що ти дактилоскопований, а на звороті — твоє прізвище. З цим папірцем ти можеш пересуватися — поїхати у Володарське, або в росію.
Нарешті після цього ми змогли виїхати з Донеччини. Під час перетину кордону з російською федерацією несподівано на нас чекала ще одна перевірка. Знову треба було заповнювати такий самий аркуш (що його ми вже писали в Мангуші — адреси пошти, телефони, як ставишся до «спецоперації на Донбасі»). Ми вирішили написати, що ставимося нейтрально. До цього я чула крики з кабінету, а потім мені розповіли, що чоловік відповів на запитання так само, як і ми — написав, що нейтрально. І ефесбешник на нього за це кричав: «Тобі що, похуй, що твої будинки спалюють, що довкола трупи лежать?! І тобі на це плювати?!» Знову чоловіків роздягали й перевіряли на татуювання. Поруч зі мною сиділа жінка, їй було незручно через те, що чужий мужик роздягається до трусів. Але варіантів не було, усі мовчали, бо якщо будеш багато говорити…
Нам із хлопцем пощастило — нами займався молодий працівник фсб. Він подивився телефони, перечитав заповнену анкету, спитав про те, де ми працювали, як звуть наших директорів з роботи тощо. Я на той час вже була обізнана, як правильно поводитися під час таких перевірок. Підписалася на проросійські Telegram-канали й поставила їх так, аби вони були зверху, начебто я їх найбільше читаю. Ефесбешник передивився телефон, фото, запитав, чим ми займалися взимку. А я відповіла — ловили креветок влітку, взимку топили пічку. Бо фото в телефоні якраз були відповідні — ось ми ловимо креветок, а ось топимо пічку.
Аня розповіла про численні порушення правил ведення війни, зафіксовані у статтях Римського статуту, а саме:
і) умисні напади на цивільне населення як таке або на окремих цивільних осіб, які не приймають безпосередньої участі у воєнних діях;
іі) умисні напади на цивільні об’єкти, тобто об’єкти, що не є воєнними цілями;
v) напади на незахищені й такі, що не є воєнними цілями, міста, села, житло чи будівлі або їх обстріл з використанням будь-яких засобів;
хх) використання зброї, боєприпасів та техніки, а також методів ведення війни такого характеру, які призводять до надмірних пошкоджень або непотрібних страждань, або які є невибірковими за своєю суттю в порушення норм міжнародного права збройних конфліктів.
Так ми отримали дозвіл бути в росії. Поїхали спочатку до Ростова, потім до Петербурга. Поки їхали до Ростова, звернули увагу, що на кожному посту ДАІ чергують і працівники фсб, які оглядають кожну зупинену автівку. Нам не дуже пощастило в дорозі — нашу автівку зупиняли та оглядали кілька разів, знову й знову перевіряли на лояльність до російської федерації.
З Петербурга ми поїхали в Естонію, і під час перетину російського кордону на нас знову чекала дуже ретельна перевірка.
Мого хлопця знову повели на фільтрацію. Мене пропустили, і я стояла у цій клітці, чекала на нього. Мені постійно говорили: «Виходь», а я казала: «Я нікуди не піду, в мене хлопець залишився на вашому російському кордоні». Їм дуже не подобалося, що я на нього чекаю. Потім він вийшов, його знову роздягали, перевіряли, ставили безліч запитань. Наразі ми знайшли прихисток в Європі.
Єдина думка, яка зігрівала мене, що настане момент, коли я зможу розповісти всьому світу про те, що відбувається в Маріуполі. Про окупантів, що вони роблять, як вони розмовляють. Ставлення жахливе, вони закрили місто й нікого не випускають, бо їм завали потрібно розібрати. Вони усіма силами намагаються приховати кількість загиблих цивільних.
Документація воєнних злочинів допоможе притягнути росію до відповідальності. Допоможіть «Бабелю» продовжувати їх збирати:
🔸 Patreon
🔸 PayPal: [email protected]