Людство вважає симетрію особливо красивою, і цьому є пояснення — уривок із книги Заґмайстера і Волш «Краса»

Краса відігравала значущу роль на кожному закруті спіралі історії. Іще до того, як формально стати людьми — тобто сформуватися як родина гомо сапієнс, — ми вже ухвалювали рішення, надихаючись естетичними міркуваннями. І відтоді культура людства уособлювала красу — в Шумері та Ассирії, Греції й Римській імперії, і аж до кінця XIX століття. А тоді XX викинуло красу геть на догоду функціональності.

Красиві знаряддя

Найпершим знаряддям була кам’яна сокира. Вона з’явилася понад мільйон років тому, і численні екземпляри давніх сокир було віднайдено в Азії, Європі, Африці, Північній та Південній Америках. Ще не було в нас виразного мовлення, та й у представників людського роду ми ще не вповні еволюціонували (гомо сапієнс з’явилися лише двісті тисяч років тому), — але сокиру вже мали.

І, як не дивно, багато кам’яних сокир були ідеально симетричними. З погляду функціональності це безглуздя: шаблезубого тигра можна вбити й асиметричною загостреною каменюкою. Філософ Деніс Даттон переконаний, що людина створювала симетричні сокири з естетичних міркувань — просто для втіхи очей. Даттон зауважує, що, окрім сокир, археологи віднайшли шестиметрові симетричні камені, які не мали очевидної практичної цінності: їх не можна підняти, застосувати як знаряддя праці, та й узагалі зробити з ними бодай щось.

Імовірно, наші пращури просто хотіли вразити за їхньою допомогою когось — наприклад, майбутню супутницю життя: «Поглянь-но, це я зробив!» Людство вважає симетрію особливо красивою, і цьому є пояснення. Щоб вижити, наші пращури мали визначати симетричну повторюваність (і порушення такої повторюваності) в довкіллі. Наприклад, виявлення засідки хижака або знайдення їстівного фрукта потребували ускладненої здатності впізнавати такі зразки у своєму середовищі. У 1871 році під час лекції «Про симетрію» фізик і філософ Ернст Мах припустив наявність зв’язку між виживанням первісних людей, які вправно впізнавали симетричну повторюваність, і тим, як сучасники сприймають симетричну повторюваність — як один із основних структурних елементів усього орнаменту.

Якось Платон і Сократ вели діалог у барі

Стародавні греки схилялися перед красою більше, аніж усі інші суспільства до й після них. Небезпідставно найавторитетнішою думкою того часу стали міркування Сократа в «Діалогах» Платона, де красу названо найвищою цінністю нарівні з істиною та справедливістю. У «Діалогах» Платон вустами Сократа стверджує, що красиве є доброчесним. Усе, що доброчесне, — красиве, а все красиве — доброчесне. Далі Платон ототожнює красу з істиною, а істину з красою. Наступні покоління в різних дисциплінах розробляли теорії, щоб дати за їхньою допомогою визначення красі. Історики мистецтва дискутували щодо дефініцій, дехто висував грандіозні гіпотези про властиві всім красивим витворам об’єктивні й фундаментальні принципи, як-от пропорції, симетрія та гармонія.

Оповідач міфів Гомер представляє Гармонію дитиною Ареса, бога війни, та Афродіти, богині кохання (що була у шлюбі з іншим богом). Дитя пристрасті двох абсолютно різних, навіть протилежних постатей, Гармонія уособлювала переконання, що «створити гармонійне означає поєднати відмінні речі у функціональне ціле».

Світло також відігравало величезну роль у ісламських та європейських мистецтвах і стилях архітектури, спираючись на стародавню віру в сонце як у бога. Світло в найвеличніший спосіб виявляє себе в Готичних соборах, де струменіє крізь кольорове скло вікон, та у видатних витворах голландського живопису Золотої доби.

Краса в мистецтві та архітектурі

Кілька історичних епох вирізняються тим, що неабияк шанували красу — в контексті її створення та значення. Єгиптяни та греки вважали красу основою зведення будівель і скульптур, утім, греки пішли далі — розробили філософію краси (ідеї Платона лишаються авторитетними до сьогодні). Римляни запозичили й розвинули багато таких ідей, застосовуючи їх до живописних портретів, фресок і новітніх будівельних матеріалів, як-от бетону. Римський архітектор Вітрувій писав, що гармонійна архітектура має поєднувати такі елементи: системність, розташування, пропорційність, симетрія, оформлення й дистрибуція (користь).

У Середньовіччі краса набула найбільш одуховленої форми в готичних соборах. У зведених релігійних будівлях втілювалося давнє уявлення про красу як категорію, досконалішу за людське єство, — духовний ідеал, віросповідання, уособлення Бога. Доба Ренесансу дещо похитнула шальки терезів і утвердила як творця краси геній митця — наприклад, Леонардо да Вінчі та Мікеланджело. Проте генії — теж люди, і ніщо людське їм не чуже. Існує переказ, що коли скульптуру «П’єта» («Оплакування Христа») було встановлено в Римському соборі святого Петра, її автор Мікеланджело випадково підслухав розмову, в якій вихваляли красу витвору, а на питання, хто автор скульптури, прозвучала відповідь: «Та якійсь міланець». Флорентієць Мікеланджело так засмутився, що крадькома, вночі пробрався до собору й вирізьбив на стрічці, що оперізує одяг Богоматері, слова Michaela[n]gelus Bonarotus Florentin[us] Facieba[t] («Різьбив Мікеланджело Буонарроті, флорентієць»).

Стефанові з витворів да Вінчі найбільше припала до душі не «Мона Ліза», а менш відома «Пані з горностаєм», котра нині прикрашає окрему експозиційну залу в Національному музеї Кракова в Польщі. Стефан милувався витвором минулого року, і хоча величну красу «Пані» варто побачити на власні очі, подана тут репродукція вельми вдало і повно передає відчуття неперевершеної майстерності. Безпосередня дотичність краси Чечилії Галлерані й дивної тваринки на її руках, контрастність виразів обличчя Галлерані та мордочки горностая — усе вимальовано сфумато, авторською технікою митця, що пом’якшує контури поволокою напівпрозорої глазурі, і злито в прекрасну цілісність.

Якщо ми вже зачепили тему краси в живописі, згадаймо ще одного нашого улюбленця — це «Святий Франциск у пустелі» з Музею «Колекція Фріка» в Нью-Йорку. Серед визнаних цілим світом і канонічно неперевершених витворів Рембрандта, Вермеєра й Тиціана шедевр Джованні Белліні тримається осібно, хоча викликає не менший захват. На картині зображено святого в релігійному екстазі, оточеного символічним пейзажем. Палітра, яку використав Белліні, та створена атмосфера спрямовані на проголошення величі Творця.

До слова, як завітаєте до «Колекції Фріка» — не забудьте помилуватися шедевром Жана-Оґюста-Домініка Енґра, написаним за чотириста років після витвору Белліні: портретом Луїзи де Брольї «Графиня д’Оссонвіль». Тон кольору сукні графині, яку вималював Енґр — це той самий відтінок синього, що його під час нашого Instagram-дослідження шляхом голосування було обрано за найкрасивіший.

Красоманія XIX століття

То була справжня одержимість. Панувала ідея: справжню красу може втілити лише мистецтво, тож, відповідно, його єдина місія — творення краси. Митці на кшталт німецького художника Ансельма Феєрбаха присвячували свої таланти здійсненню цієї місії. Філософ, член Групи Блумсбері Дж. Е. Мур, ідеями якого захоплювалися інші блумсберійці, зокрема Т. С. Еліот і Вірджинія Вулф, підтримував погляд стародавніх греків на красу як на моральну чесноту.

Тим часом французький прозаїк і критик Теофіль Ґотьє був упевнений, що корисне не може бути красивим: функціональність спотворює красу. Він ставив запитання «Яка кімната найкорисніша в домі?» — й доходив висновку, що це ванна кімната з туалетом, а до них навряд можна застосувати концепцію краси.

Поети також оспівували красу, про що найяскравіше свідчить поема Джона Кітса «Ендиміон»:

Прекрасне полонить нас назавжди.

Зроста його чарівність, й від нужди

Не потьмяніє, але знов дає

Притулок нам, як ніч нас застає,

Й солодкими всіх наділяє снами. (пер. В. Марача)

Дев’ятнадцяте століття засвідчило розквіт боз-ар (beaux arts) (німецькою die schoenen Kuenste). «Красні мистецтва», а саме живопис, скульптуру, музику, поезію, танець, архітектуру й риторику, чітко відокремлювали від «вільних мистецтв (artes liberales)» (наук) і «механічних мистецтв (artes vulgares)» (ремесел).

Застосовувана раніше практика репродукування природних та історичних взірців знову ввійшла у моду як стратегія досягнення краси. Як зазначив у XVIII столітті історик мистецтва Йоганн Йоахім Вінкельман у праці за назвою «Роздуми щодо наслідування давньогрецьких шедеврів у живописі та скульптурі», наш єдиний спосіб домогтися неповторності — це повторювати.

Митці XIX століття створювали точні копії грецьких скульптур із білого мармуру, не знаючи, що оригінали було розмальовано яскравими кольорами. Таке оминання кольору і, як наслідок, подальше піднесення білого може вважатися однією з причин майже повної відсутності кольору в модернізмі — остраху перед кольором (хроматофобія) і рефлексивного вибору білого або чорного.