«Мама вважала, що дівчина для мене гірше, ніж армія РФ». Богдан Безкоровайний підлітком жив в окупованому Криму, не приховуючи проукраїнських поглядів, й у 2026 році виїхав до України. Інтерв’ю

Ти приїхав до Києва 1 січня — у прямому сенсі новий рік і нове життя. Зараз Київ переживає свої найгірші за десятки років часи — обстріли, блекаути, знову обстріли. Як ти справляєшся?

Думаю, що добре. Мені це не створює незручностей. Обстрілів я майже не чув. Один раз, коли йшов до хостелу, бачив спалахи і чув вибухи. Я їх не дуже боюся. У Сімферополі та Севастополі це теж було. Може, звик.

Повернемося на 12 років назад. Коли Росія анексувала Крим, тобі було дев’ять. Ти, напевно, розумів, що прапор, під яким будеш жити, зміниться. Але все інше для тебе як для дитини не мало змінитись. Що найбільше тобі запам’яталось з того часу?

Я не хотів про все це думати. Але родичі в мене, на жаль, проросійські, вони мене прогрівали, що все буде добре, не так, як раніше. Я не розумів, що це означає. Між собою вони раділи. У школі казали, що України й не було ніколи, що ми завжди були росіянами. Але була й вчителька, яка постійно розповідала про Україну, історію українського прапора, герба, гімну. Акції в місті дуже часто проходили — і з прапорами ЄС, й України. Десь за рік усе змінилося. Почали дуже багато розповідати про Росію, фокусу на Україні вже не було зовсім.

Коли ти дитина і чуєш про референдум, бачиш, як український прапор міняють на російський, як люди виходять на вулиці, то шукаєш відповідей у родині. Ти сказав, що твоя родина підтримала анексію. Батьки тобі щось пояснювали?

Коли в Києві почався Майдан, вони постійно дивилися новини по телевізору. Спочатку мені це не було цікаво. Щось відбувається — хай відбувається. Що я можу зробити? Але мене лякали: казали, що зараз мітингувальники й сюди прийдуть, що теж буде безлад. У мами на роботі всюди були стикери «Стоп Майдан». В якийсь момент я теж почав слухати новини. Я лякався, а батьки мені пояснювали, що це все скоро закінчиться. Я добре запам’ятав протести [у 2014 році] — виходило багато кримських татар. Мама працювала в центрі Сімферополя і розповідала, що татари масово протестують. У мене тоді ставлення до татар трохи змінилося, я якийсь час сприймав їх як щось небезпечне.

Батьки змогли тебе переконати, що з Росією справді буде краще?

Думаю, так. Дитиною я в це вірив. Думав, що я росіянин.

Крім родини, є ж інше середовище — школа, друзі. Ти кажеш, що якийсь час після анексії у школі були вчителі, які продовжували говорити про Україну. Як довго це тривало?

Був березень-квітень 2014 року, десь два місяці треба було довчитися, і вже починалися літні канікули. Після них змінились предмети — зʼявився «Навколишній світ», додали російську літературу, багато годин російської мови. Шкільна програма повністю змінилася з нового навчального року на російську. Ми мали думати, що ми росіяни. У школі проходило багато тематичних заходів. Десь посидіти, щось послухати або подивитися фільм. Я їх не любив ні за Росії, ні за України — мені було нудно.

Чи отримували кращі оцінки в школі ті, хто брав участь у «Юнармії» та подібних рухах? Чи були для них переваги?

Це почалося вже пізніше. Спочатку наші вчителі не розуміли, чи надовго [окупація], і намагалися бути нейтральними. Коли я перейшов в іншу школу, там був кадетський клас як додаткові заняття. Тим, хто [там займався], вчителі могли ставити кращі оцінки. Нам пропонували долучитися і до «Юнармії», теж натякали щось про оцінки. Загалом до всіх, хто погоджувався, ставилися краще. Це стосувалося і дитячих таборів. Наприклад, востаннє, коли я їздив до табору, наша зміна називалася «Юнармія». Там навчали маршувати або показували різні сценки на тему Другої світової війни.

Ти теж брав участь?

Я не ходив на гуртки [у школі], але в таборі доводилося брати участь у таких заходах. Якщо, наприклад, не співати зранку гімн Росії, могли змусити відтискатися або бігати.

Було прям таке, що хтось із дітей відмовився співати гімн Росії?

Такого я не бачив. Могли покарати, якщо помічали, що хтось, наприклад, погано відкриває рот.

Я спілкувалася з дівчиною, яка з 2014 року жила в окупованій Макіївці. Вона розповідала, що якось «заради цікавості» пішла в місцеву бібліотеку і попросила книгу Стуса. На неї навіть викликали поліцію, але тоді все минулося. У тебе було щось подібне? Потяг до «забороненого» — до українського?

[Після анексії Криму] я якийсь час вірив, що я росіянин, що Росія — це круто. Потім мені виповнилося дванадцять, це був 2017 рік, дуже популярним став Олексій Навальний. У нього вийшов ролик «Він вам не Дімон», я його подивився — і щось перемкнуло всередині. Я вже не думав, що Росія — це супер, що треба бути патріотом. Я часто дивився його відео. Знаю, що він сам вважав Крим російським, але якось сказав, що Крим — це Україна. Мені було цікаво це почути. Я став більше читати про те, що відбулось з 2013 року і чому. Подумав, що мені неправду сказали і що я насправді українець.

З того року почалися конфлікти з родичами на цю тему. Я навіть у соцмережах зберігав картинки з написом «Крим — це Україна». Потім ця думка закріпилася, я почав думати про поїздку в Україну. Хотів поїхати до Херсону, але такої можливості не було. Я не думав, що за це щось буде. Я ще вірив у свободу слова [у Росії]. Та й тоді не дуже карали за збережені чи репости. Це були 2017—2018 роки.

Як відбувалися твої розмови з батьками? Ти приходив до них, говорив, що подивився відео, щось почув, думаєш, що Крим — це Україна, і просив пояснити? Чи як це було?

Ми часто збиралися з родичами — тітки, дядьки, мама. І вони завжди обговорювали владу, зарплати, рівень життя в Росії. Якщо вони говорили про те, що я чув у [Олексія] Навального, я сперечався. Якщо я наводив свої аргументи, вони часто відповідали фразами, які говорили по телевізору.

Чи стикалася твоя родина з тиском, перевірками, обшуками?

Ні, такого не було.

А як друзі? Вони ж теж бачили твої репости в соцмережах. Як вони до цього ставились?

У мене було двоє друзів, які мали такі ж погляди, як у мене. Один з них — онлайн-друг, який сам з України. Другий, Ренат — кримський татарин, і зараз у нього, навпаки, більш лояльна позиція до Росії, ніж до України. Каже, що якби була можливість повернути Крим в Україну, він би не хотів. Не знаю, чому в нього змінилася думка. Але це єдиний друг, в якого до певного моменту була проукраїнська позиція. Іншим було просто пофіг або вони думали, що я жартую чи хочу бути не як усі.

Які у тебе були відносини зі вчителями?

Проблем через мою позицію не було, але і результатів великих я не мав. Коли змінив школу, мій класний керівник навіть додав мене до друзів [у соцмережах] і бачив усе, що я репостив.

На тебе не доносили у школі?

Ні. У школи тоді теж були б проблеми. Я не робив нічого такого гучного. Просто не приховував, що я за Україну. А десь у 2020 році вже почав закривати свої сторінки в соцмережах.

Розкажи, як проходив твій звичайний день у Криму. Ти підліток, майже щодня у твоєму житті є школа, є дім, є батьки, однокласники, вчителі. Що ще було? Чим ти займався поза школою? Яку музику слухав, які фільми дивився?

Слухав переважно російський реп, щось таке, що було тоді популярним. Фільми теж дивився російською, не російські, а просто озвучені, наприклад, «Месники». Був період, коли спеціально дивився серіали українською, щоб вчити українську, бо планував їхати до Херсону. Це був 2021 рік.

У музиці нічого особливого не було. Але, наприклад, у «ВКонтакте» я зберігав «Батько наш Бандера» — мені просто подобалося, як це звучить, чисто по приколу. Якийсь час я займався кікбоксингом — ще при Україні почав, а при Росії вже закінчив. Потім знімав відео по комп’ютерних іграх. У мене хобі було знайомитися з людьми, спілкуватися, гуляти. Звичайне життя.

Після школи ти вступив до коледжу. Там ти приховував свою позицію?

Я ніколи її не приховував. Лише останнім часом ніде нічого не писав і все видаляв на всякий випадок. Коли прийшов у коледж, мої інтереси змінилися, політичні відео я вже не дуже дивився. У коледжі тема України та Росії стала актуальною, коли почалася [велика] війна. Спочатку я думав, що одногрупники хоча б трохи будуть підтримувати Україну, але вийшло зовсім не так. Один одногрупник точно був на фронті, десь під Херсоном. Інший думає підписати контракт з ВС РФ.

У 2021 році ми з однокурсником прийшли до коледжу в кофтах Партії регіонів і казали «Слава Україні». Я знаю, що це партія [Віктора] Януковича, але у 2012 році було багато агітації та роздавали безплатно речі на кшталт кофт, ручок, пакетів, сумок. З української символики у нас було лише це.

У Криму досі ніхто стовідсотково не знає, чи можна щось говорити про Україну. В один день можуть сказати щось типу: «У нас у Криму три офіційні мови: татарська, російська та українська», а потім оштрафувати за пісню Сердючки в клубі.

Ти сказав, що один твій одногрупник пішов у військо, а інший думає про це. Як ти до них ставишся?

З першим, який пішов на фронт, ми не спілкувалися — просто «привіт, бувай». Він був трохи дивний і такий ніби бидлуватий. З іншим спілкувались краще. Коли йому виповнилося 18, його забрали до армії. Він не протестував, йому було все одно. Він вважає себе росіянином і про Україну майже нічого не знає.

Він казав, що хоче піти до ФСБ, потім заговорив про те, що хоче підписати контракт. Я здивувався. Він давно знає про мою [проукраїську] позицію та ніколи до цього не ставився негативно. Але його погляди на Росію і війну просто інші. І він це робить не через те, що батьківщину треба захищати, а просто тому, що йому гроші потрібні. Я його не підтримую, але я не став йому казати «нафіг воно тобі треба».

Ти з ним підтримуєш зв’язок?

Нещодавно ми спілкувались. Я розповів йому, що в Києві. Він спершу не повірив. Мені довелося коротко пояснити, як це взагалі можливо. А потім ми просто спілкувалися на інші теми. Він відслужив строкову службу, потім трохи покатався по Росії, попрацював.

Будучи в Києві, що ти відчуваєш, спілкуючись з людьми, які хочуть йти воювати вже проти тебе?

У мене є родичі в Житомирі, тому я завжди думав, що [війна] «проти нас». З одного боку, я розумію, що між нами більше нічого спільного немає і не буде. З іншого — прямо сказати щось супер негативне, заблокувати його чи послати я не можу і чомусь не хочу.

Після анексії Криму на півострові став популярним термін «Кримська весна»: мовляв, Крим нарешті почав жити краще. Як особисто тобі жилося за Росії?

Для мене у Криму не дуже круто. Можна на море з’їздити, можна в гори з’їздити, а жити — не дуже круто, бо GPS не працює, мобільний інтернет теж не працює. Таксі погано працює, транспорт теж погано, ціни великі, продукти купити важко. Виїхати доволі складно.

Після 2022 року ситуація у Криму стала складнішою. З’явилися канали на кшталт «Кримського Смершу», де закликають здавати друзів за «антиросійську» позицію. Ти знаєш ситуації, коли людей так здавали?

Я не думаю, що багато історій, коли когось кудись вивозять чи затримують. Люди дуже обережні з тим, що говорять [іншим]. Є закон про ЛГБТ і про так зване СВО, не можна дискредитувати війну і не можна підтримувати геїв. Якщо гей піде на фронт за Росію, його не можна осуджувати, бо він військовий, і його ніяк не похвалиш, бо він гей. Багато таких абсурдних ситуацій, і люди просто не розуміють, що можна казати, а що ні.

Наприклад, мій знайомий кримський татарин Ренат після 2022 року перестав підтримувати Україну. Спочатку — аби ніхто не докопався до його листування, бо почалась мобілізація. Його тато виїхав до Грузії. А потім він просто змирився з цією думкою і став на бік Росії.

Чи відчував ти, що тебе можуть здати через недостатньо проросійську позицію?

Так. Було два хлопці, з якими я трохи дружив. Перший зараз працює в поліції. А другий — звичайний хлопець. Він пішов на військову кафедру, щоб його не забрали на строкову службу. Якось вони між собою щось не поділили. Я тоді відчув, що не дуже безпечно займати якусь позицію в цьому конфлікті. Бо я обом озвучував свої проукраїнські думки. Я переживав дуже сильно. Але зараз я тут, значить, ніхто мене не здав.

Ти був у Росії до 2025 року?

Так, довелося виїхати у 2023 році, [тому що мені] прийшла повістка. Я з 17 років працював офіційно. Там нічого не зробиш, якщо роботодавець дає — треба йти. Я прийшов до військкомату і почав доводити, що у мене є відстрочка, а повістка виписана з помилками. Ми посварилися з військкомом. Він матами слав мене, погрожував відправити кудись на Херсонщину. Видав ще одну повістку, за якою я мав з’явитися наступного дня. Тому наступного дня я вже їхав у Росію. Два роки їздив між Кримом і Росією туди-сюди, шукав варіанти, як виїхати з Росії. І тільки нещодавно дізнався, що можна потрапити в Україну.

Ти виїхав сам чи з мамою?

Сам, бо навіщо їй їхати. Та і мої родичі не бачать проблем у тому, щоб піти до армії відслужити. У мене була дівчина, яка не подобалась моїй мамі. Мама думала, що ця дівчина буде для мене гірше, ніж армія РФ. У 2024 році я повернувся до Криму і випадково побачив її листування із сестрою про те, що треба мене віддати в армію. Після цього ми з дівчиною разом виїхали до Росії. Зараз ми не спілкуємось, але якийсь час були разом.

А чому ти повертався до Криму, якщо був прямий ризик, що тебе заберуть до війська?

Приїхав на день-два, щоб просто отримати диплом. Десь у 2023 році до мами приходив дільничий, питав, чому я не проходжу військкомат. Я просив маму казати, що вона нічого про мене не знає або що я поїхав кудись на північ Росії. Вона так і говорила. Після цього нічого такого не було. Тому у 2024 році я знову приїхав до Криму, ми з другом робили свій мінібізнес, але потім мама [вирішила] віддати мене до армії — і я поїхав.

Чим ти займався в Росії?

Я дистанційно працював оператором підтримки в банку. За ці роки я пожив у трьох містах — у Сиктивкарі, Санкт-Петербурзі та Москві.

Як тобі жилось у Росії?

Мені не дуже подобалося спілкуватися з людьми. Росіяни — специфічні люди. Мало з ким можна спілкуватися нормально. Є такі, що думають, що війна — це зло. Але в більшості немає в житті нічого, крім попрацювати, поїсти, поспати. Останній час перед виїздом в Україну мені прям погано було. Я навіть до психіатра пішов. Зараз п’ю антидепресанти.

Уже під час великої війни тобі виповнилось вісімнадцять. Якщо вік дозволяв, була чітка проукраїнська позиція — чому ти вирішив виїхати лише зараз?

Я ще до [великої] війни планував виїхати. Спочатку в Херсон, потім у Київ. Але для цього треба було оформлювати документи. Я не міг цього зробити, бо ніхто з родичів не хотів мене везти. А потім почалася [велика] війна. Я не знав, що є варіант виїхати через Білорусь. Думав, що можна тільки через Європу. Але через те, що в мене з українських документів є тільки свідоцтво про народження, я не міг поїхати через Європу.

Розкажи, як готувався до виїзду: кому що розповідав, якої легенди дотримувався.

Я дивився різні варіанти, через штучний інтелект навіть шукав. І от я дійшов до чату «Шлях до паспорта». Там люди ділились, як можна виїхати через гуманітарний коридор. Я вперше дізнався, що такий коридор взагалі існує. Потім натрапив на людину, яка хотіла поїхати з Криму. Він дав мені контакт волонтерки Діни, яка мені й допомогла. Я спершу планував їхати в лютому — щоб трошки зібрати гроші, підготуватися. Потім подумав, що, може, краще їхати в січні, бо в Росії з 1 січня починається призов. Дійшов до того, що поїхав ще до Нового року. Просто купив квитки до Москви, потім до Мінська, а вже з Мінська поїхав у Брест.

Якоїсь особливої підготовки не було. Треба було придумати, що робити з телефоном. Я поміняв його на інший і налаштував так, ніби користувався ним уже давно. Хоча в цьому сенсу не було — перевірок не дуже багато. Ще придумав легенду, що їду до родичів — до бабусі в Житомир. Плюс-мінус так і було.

Твоя родина знала, що ти їдеш до України?

Ні, бо були б проблеми. Мама дуже погано відреагувала. Якби вона дізналася, стовідсотково наробила б проблем.

Ти зараз спілкуєшся з родиною?

Трошки спілкуємося. Насамперед тому, що мама хвилюється. Я вже місяць тут, але що б я не розповідав, не показував, вона не вірить, що я тут у безпеці. Вона досі думає, що Україна — це штучно створена країна. Я її ні в чому не можу переконати.

З початку [великої] війни вона вірила, що це захист Донбасу, що люди попросили про допомогу, і їм допомагають. Я зараз питаю її, що вона думає про те, що нас спеціально в такий холод обстрілюють. Вона не може сказати, що я брешу, але для неї все одно все не так однозначно. Для мене це дивно. Але не спілкуватися з нею я не можу. Хоч вона зомбувала мене з дитинства, у всіх інших питаннях все було добре. Вона мене любила, тож я стараюся не сваритися, відповідати спокійно.

Яким ти зараз бачиш своє життя в найближчий рік? Чи хочеш залишитися саме в Києві? Чим плануєш займатися?

У мене зараз горизонт планування — 24 години. Точно поїду до родичів у Житомир. Ми давно не спілкувалися, вони дуже старенькі, тож треба заїхати. Також планували з новими друзями поїхати до Європи. Треба хоча б документи привести до ладу. Я очікував, що в Україні підтримки не буде. Але по факту все дуже класно. Питання житла, їжі, документів, здоровʼя — усе надається, ніяких проблем немає. Я звик до Криму, де навіть у мирний час багато що не працює, а під час війни — тим паче.

Не жалкуєш, що опинився тут?

Ні, бо нарешті є свобода, можу робити те, що хочу, іти, куди хочу. Можу подумати про освіту чи роботу, взагалі робити все, що забажаю. Про Київ я дуже давно мріяв. Дивився відео, уявляв, як приїду. І зараз я нарешті в Києві.